Сплячий лелека

Ячейкин Юрий Дмитриевич

— Яке звання у Кеслера? — нараз запитав він.

— Молодший урядовий радник, — відкарбував Майєр.

— Чудово! — звично процідив Краллерт з кислим виразом.

«Що робити, що ж вдіяти? — думав він. — Але — спокій! Будемо мислити логічно. У яких випадках пишуть доноси? Фанатики — з дурного, прямолінійного розуму. А ще — аби звалити суперника, який заступає шлях до кар’єри. Або прибрати надто спритного конкурента — це у ділків… Усе відпадає… Адже наші дороги не перетинаються… Заздрість? Вульгарна заздрість до більш… гм… розумних

людей. Не інакше! Певне, тут пожадливий потяг до легкої наживи, а можливостей для цього — катма… А коли це справді так, то порозумітися з Кеслером неважко. Хіба паплюжить хабарник того, хто йому дає? У таких випадках ремствує тільки викінчений ідіот… Що ж! Мовчання Кеслера доведеться купувати. Такий світ, в якому все продається і купується, — гонор, шляхетність, посади, саме життя… До речі, у тямущих людей хабар називається подарунком… Що ж коштуватиме мовчання? А втім, це з’ясується скоро…»

Глипнувши на Майєра, Краллерт подумав: «І цього теж доведеться приборкати… гм… дарунком, аби не подався зі своїм викривальним патяканням ще кудись…»

— Як ви гадаєте, — запитав він, — приїде Кеслер, якщо я запрошу його до штабу нашої зондеркоманди?

Майєр навіть полегшено зітхнув: він майже досяг того, за чим їхав. Останнє зусилля…

— Якщо у нагальній службовій справі, мусить, — чітко відповів Майєр.

— Позавчора у нас вбито офіцера табірної охорони. Така причина для запросин СД достатня?

— Безумовно!

— Але чи приїде сам Кеслер?

— Неодмінно. Інакше…

— Що — інакше?

— Річ у тім, що завтра повертається з Берліна оберштурмбанфюрер Хейніш…

— Зрозуміло! Кеслер не може зволікати. І, мабуть, не ризикуватиме, перекладаючи справу на менш досвідченого слідчого. Ви згодні зі мною?

— Повністю.

— Що ж, зателефонуємо панові молодшому урядовому раднику.

Краллерт підняв телефонну трубку і наказав:

— З’єднайте мене із слідчим Кеслером, група оберштурмбанфюрера Хейніша.

Раптом голос його змінився, зробився сторожким і вкрадливим:

— Пане урядовий радник Кеслер? Добрий день! Вас турбує зондерфюрер Краллерт… Так, про мене багато хто чув… Я до вас не з цього приводу… Позавчора у нас вбито офіцера табірної охорони… Ну, що ви, пане Кеслер! Одразу повідомили! Розплутати цю справу взялася польова жандармерія, але тупцює на місці… Приймаю усі ваші докори, пане радник! Маєте рацію: слід було б повідомити вам про надзвичайну подію негайно. Але стільки справ — готуємо ешелон до відправки… Так, до рейху! По програмі «Кюнсберг». Є напрочуд рідкісні експонати… Якщо вам цікаво, то про що мова? Вважатиму за честь бути вашим особистим гідом… Але я не можу припинити пакування — порядок є порядок… Що? Коли? Домовились — за півгодини я вас чекатиму. До зустрічі!

Він кинув трубку і витріщив очі на Майєра:

— Цей Кеслер — викінчена свиня! Прочитав мені цілу нотацію… Але приїде! Побалакаємо… Ви, пане Майєр, поки що вільні.

Врахуйте: я буваю дуже вдячним. Не лише на словах… Де вас розшукувати на випадок потреби?

— У групі Хейніша.

— Чи нема у вас на сьогодні якихось інших справ?

— Жодних.

— Маю надію, наша розмова до слушного часу залишиться між нами?

— Будьте певні!

— Можливо, я вам ще зателефоную.

— Чекатиму у себе невідлучно.

— До зустрічі.

Тепер кожна хвилина була на рахунку. Майєр збіг на перший поверх і звернувся до чергового:

— За дорученням пана зондерфюрера! Звідки я можу зателефонувати без перешкод? Терміново.

— Прошу до цієї кімнати, — негайно вирішив черговий. — Там ніхто не заважатиме.

За кілька секунд Віллі уже розмовляв:

— Кеслере? Це Майєр! Я дзвоню із штабу «Кюнсберг».

— Що ви там робите, Віллі?

— Це не суттєво! Я дзвоню вам, бо випадково дізнався про деякі неприємні новини. Вони стосуються вас.

— А що скоїлося? — У голосі Кеслера виразно вчувалося занепокоєння.

— Можу повідомити лише особисто.

— Це так серйозно, Віллі?

— Надзвичайно!

— Як же нам зустрітися? Ага! Усе добре: мене запрошує до себе пан Краллерт.

— Я це знаю! Тому й телефоную.

— Он воно що… Зачекайте мене у штабі.

— Не зможу.

— Чому?

— Я не хочу, щоб нас бачили удвох. Справа стосується виключно вас. Вам готують несподіванку. І якщо ви знатимете про неї наперед, неважко буде догадатись, хто вас попередив. А тоді наслідки можуть бути кепські і для мене.

— Що ви пропонуєте?

— Зустрітися на шляху. Без свідків.

— Згода! Ось тільки дочекаюся свого водія, він на кілька хвилин вийшов…

— Ніякого водія! — застеріг Майєр. — Ще раз підкреслюю: зустріч без свідків!

— Ви мене лякаєте, Віллі,— завагався Кеслер, що уникав будь-яких мандрів наодинці.— Не знаю, на що й наважитись… Невже це справді…

Але Майєр знав, як переконати недовірливого і обережного слідчого.

— Йдеться про вашу кар’єру, Кеслере! — притишив він голос.

— Та що, зрештою, сталося? — захвилювався Кеслер.

— Це не телефонна розмова!

— Добре! Іду.

— Ще раз попереджаю: без водія. Інакше я не гарантую…

— Гаразд… Сідаю за кермо сам!

— Я вас чекатиму на шляху. Пильнуйте! Він поклав трубку і вийшов з кімнати.

— Поговорили? — запитав черговий.

— Так, — відповів Майєр. — Усе гаразд! Дякую за послугу.

— Ет, дрібниці…

Майєр гнав мотоцикл на повну швидкість. Ще їдучи до штабу «Кюнсберг», він обрав зручне місце для цієї зустрічі — той шмат шляху, що губився у невеличкому, але досить густому гайку. Місце було зручне ще й тим, що там від шосе звертала грунтова дорога в напрямку залізничної колії, вздовж якої теж було прокладено автомобільний шлях до Ставрополя. Необхідно забезпечити алібі…