Сплячий лелека
Шрифт:
— Нема чого вибачатися, — поблажливо мовив Хейніш. — Тут деякі штабні голови втратили здоровий глузд, то що казати про вашу хоч і гарненьку, але необізнану в стратегічних тонкощах голівку?
— Це правда, пане Хейніш…
— Знаю! І розумію вашу тривогу, яку одразу ж назву недоречною.
— Але чому, пане оберштурмбанфюрер?
— Зараз поясню. Врахуйте, фрейлейн, я міг би обмежитись простим нагадуванням, що на обох вершинах сивоглавого Ельбрусу майорять переможні прапори рейху, символи операції «Едельвейс».
— О! Як це поетично звучить.
— Суть не в поетичності, — відхилив комплімент Хейніш, хоч він був йому приємний. — Суть у слові «скорочення»
— Що ви, пане Хейніш! Вас слухати — для мене насолода. У вас дуже тонкий розум (не прийміть це за лестощі!), і я давно переконалася, що ваші судження незрівнянно глибші, ніж ті, що мені доводиться чути від інших…
— Ну, коли так, — задоволено хитнув головою Хейніш, — тоді прошу трохи уваги. Маємо три вихідні пункти. Перший: несподіваний наступ росіян, що перекреслив наші плани зимової кампанії. Другий: нам потрібен час на реорганізацію фронтів. Третій: цей необхідний час нам забезпечує армія Паулюса, що за наказом фюрера героїчно борониться в оточеній «фортеці Сталінград». Розумієте? Поки існує в тилу росіян могутня армія Паулюса, вони не можуть свій тактичний успіх обернути в стратегічний. Небезпечно! — Хейніш підняв палець. — Якщо вони підуть у наступ, Паулюс може вдарити з тилу! Вам зрозуміла тепер жертовність солдатів Паулюса? Вони кладуть голови на олтар нашої остаточної перемоги. Як звелів наш фюрер!
— Хайль! — у запалі вигукнула Крістіна.
Це надихнуло Хейніша на більше:
— Хайль! А тепер повернемося до визначення «скорочення лінії фронту». Що воно дає? Збиває в один кулак всю 1-у армію. Ми відступаємо, планомірно руйнуючи залізничні колії. Не лишаємо цілим жодного моста. Це створює для ворога все більші труднощі: піхота йде вперед, тилові частини відстають. Виникають перебої в боєпостачанні, не вистачає харчування. Поступово ми змусимо російську піхоту, якщо вона й надалі наступатиме, лишитися без танків та артилерії. Ми маємо перевагу в повітрі. Що лишається у ворога? Тільки кіннота, що в сучасних умовах війни не має вирішального значення, — надто вразлива для новітньої зброї. Висновок: наступ росіян виснажиться сам собою.
Хейніш приязно нахилився до Крістіни. Він сам захопився картиною, яку змалював:
— Ми знову зберемо півмільйонну армію фон Клейста в броньований таран, який влітку проломить кавказький мур. Ми не йдемо з Кавказу. Ми збираємо сили на новому рубежі, що буде плацдармом для наступу. Там, на тому рубежі, — Хейніш змахнув рукою в напрямку кудись на захід, — уже почато спорудження могутньої, глибокоешелонованої позиції. Там ми нагостримо наш нищівний німецький меч. З більшовизмом на Кавказі буде покінчено назавжди!
— Ви мене по-батьківськи заспокоїли, — скромно мовила Крістіна. — Я щиро вдячна вам! Тепер мене не злякають ніякі базікання панікерів. Я знаю: перемога буде за нами.
А сама уся напружилася, уже подумки вкладаючи почуте в короткі, позбавлені емоцій рядки шифровки:
«Німці не мають наміру залишити передгір’я Кавказу. Щоб зупинити наступ, почали спорудження глибокоешелонованої оборонної позиції. Місцезнаходження її не знаю. Звідти планують розпочати влітку новий наступ на Кавказ».
Звісно, навіть у рідкісну хвилину невластивої йому відвертості Хейніш виклав далеко не все, про що дізнався в Берліні.
Він і натяком не прохопився, що в ніч на 29 грудня генштаб визначив їхню долю: групи армій «А» і «Дон» відвести далеко назад і об’єднати під командуванням генерал-фельдмаршала Манштейна. Вони реорганізовувалися в групу армій «Південь».
У світлі цих завдань велика роль відводилась розвідці, і тому Хейніша не здивувало, коли обергрупенфюрер Кальтенбруннер повідомив про його нове призначення до центру підготовки і закиду агентів «Цепеліна» у глибокі тили Радянського Союзу, зокрема на Кавказ. Сюди він прибув лише для того, щоб залагодити необхідні справи і передати очолювану ним групу своєму наступнику. І ще у нього викликала задоволення думка, що до берлінського-підготовчого центру «Цепеліна» він з’явиться не з порожніми руками, а з добрим особистим багажем — досьє на чотирьох вишколених агентів, яких залишає в тилу росіян. Хто вони і що вони, під якими личинами діятимуть, явки і паролі знатиме лише він, і більше ніхто. Він ретельно готував їх разом з Кеслером, а слідчий, можна сказати, вчасно зник. Звістку про його загибель Хейніш зустрів з спокійною байдужістю: смерть Кеслера його цілком влаштовувала. І зараз, походжаючи у задумі по кабінету, він раз у раз втішно позирав на сейф, де зберігалася його віднині особиста власність — дані про кількох агентів.
Крістіна теж думала про сейф. Це не було випадковим збігом, що думки їх обох поверталися до таємниць, які ховав у собі броньований ящик. Оберштурмбанфюрер знав, що там, а шарфюрер прагнула про це дізнатися. З прикрістю згадувала слова Віллі Майєра, що до сейфа їм не добратися. Для цього вони й справді не мали ніякої можливості.
Заважав не хто інший, як сам Хейніш, який зайняв під свої службово-побутові потреби трикімнатний номер готелю: робочий кабінет, вітальня, спальна кімната. Він не покидав це приміщення вдень і вночі. А якщо кудись і відлучався, то неодмінно брав із собою Крістіну Бергер — їй здавалося, що просто як декоративний елемент.
Як же виконати завдання Центру? Як допомогти знешкодити небезпечних шпигунів і диверсантів, поки вони в тилу Червоної Армії не накоїли лиха? Які завдання на них покладено? Вбивство воєначальників? Висадження мостів у важкопрохідних гірських ущелинах? Організація підпільних націоналістичних кубел і впровадження терору над мирним населенням? Невідомо. І за цю невідомість хтось платитиме життям, поки інші люди викриють цю зміїну нечисть. Прикро! Якби ж дізнатися бодай про особисті прикмети «привидів» Хейніша. На допиті б самі все виклали…
Таємниця «привидів» поряд. Від Крістіни її відділяє лише сталева стінка.
— Ви закінчили? — запитав оберштурмбанфюрер.
— Одну мить, пане Хейніш, — заклопотано відповіла Крістіна.
Хейніш поправив на пальці свою гордість — есесівський перстень, привезений з Берліна. Він ще не прижився на пальці, совався, і верхня бляшка з стилізованим павуком чомусь весь час хилилася ліворуч, ховаючись у проміжок між пальцями. А цей перстень, імітація сановної оздоби прадавніх племінних вождів германської раси, був свого роду нагородою і надавав його власникові певної службової ваги. Далеко не кожен чин СС має на руці отаку суто нордичну оздобу! Проста річ, грубої ковки, а не міняється й на золото…