Сплячий лелека

Ячейкин Юрий Дмитриевич

7 березня.Ми й досі живемо гарно. Одержую вершкове масло, яйця, кури, молоко. Щодня вживаю різні закуски для посилення апетиту. О 16.00 знову привели чотирьох молоденьких.

9 березня.Як усміхається сонце, як виблискує сніг! Але навіть золоте сонце не може мене розважити. Сьогодні був важкий день. Мені привидівся моторошний сон, і я прокинувся о третій ночі. Причиною сновидіння були 30 підлітків-шпигунів, котрих я уколошкав напередодні. Сьогодні вранці Марія почастувала мене смачним тортом. О 10.00 знову привели двох дівуль і шістьох хлопчаків. Довелося всіх нещадно відшмагати.

Потім почалися розстріли: вчора шістьох, сьогодні тридцять три. Я не можу спокійно їсти. Горе, якщо вони мене впіймають. Я більше не можу почувати себе безпечно в Новоазовську. Мене, звичайно, ненавидять. Але я змушений так діяти! Якби мої рідні знали, який важкий день минув! Рів майже до краю завалений трупами. А як героїчно вміє вмирати ця більшовицька молодь! Що це таке? Любов до Вітчизни, до комунізму, що пройняла їхню плоть і кров? Навіть дівчата не зронили й сльозинки… Ні, якщо схоплять, мені капут! А ночами таки моторошно.

11 березня.Нижчу расу треба виховувати тільки екзекуціями. Поряд зі своєю квартирою я наказав збудувати пристойний сортир і повісити об’яву про те, що користуватися ним цивільним особам суворо заборонено. Навпроти моєї спальні знаходиться канцелярія бургомістра, куди вранці приходять робітники, зморені на земляних роботах. Незважаючи на об’яву, вони користуються сортиром. І як же я за це їх гамселю! Надалі буду просто розстрілювати, бо це прояв непослуху окупаційній владі.

23 березня.Сьогодні допитував жінку, яка обікрала мою перекладачку фрау Рейдман. Ми добряче відпрасували злодійку по голому заду. Навіть фрау Рейдман розрюмсалася, дивлячись на те. Потім я гуляв по Ново-азовську і завітав до нашого м’ясника, що готує для мене особисто ковбаси. Надвечір принесли мені ліверну. На вигляд — вельми апетитна! Я збирався було одшмагати одну комсомолку, але ковбаса виявилася спокусливішою…

1 квітня.Одержав 108 марок. Валя знову купає мене й робить масаж…

10 квітня.Сонце пече. Коли вранці Марія відчиняє вікно, сонячні промені лягають на моє ліжко. Це чудово! П’ю гаряче молоко і з’їдаю омлет… Наказав відшмагати кількох дівчат і хлопчаків за те, що не з’явились на реєстрацію. Серед них і дочка старости. Порядок є порядок! Однаковий для всіх без винятків! Наказав батожити привселюдно по голому тілу.

16 квітня.Румуни принесли горілку, сигарети і цукор. Я знову щасливий — нарешті мене нагороджено хрестом «За бойові заслуги» другого ступеня, хоч і не воюю на фронті. На радощах у себе на квартирі я відстьобав двох гарненьких дівуль. Зрозуміло, голеньких. Це чудово збуджує емоції, що так необхідно для фізіологічно здорових мужчин».

Віллі Майєр, скоса позираючи на Крістіну Бергер, помітив, що вона вже не читає, а задумливо дивиться кудись у далечінь.

— То як вам каральна белетристика Мюллера? — запитав навмисне, щоб Крістіна отямилась. — Справляє сильне враження, хіба ні? Стиль, щиро кажучи, примітивно утробний, але ж скільки кендюхової експресії!

Крістіна спершу не відчула в словах Майєра відверто злої іронії. Мовила з неприхованою ворожістю:

— Садист!

— Додам: з хрестом «За бойові заслуги». А точніше — за оголені дівочі задки.

— Віллі, хоч ви не бавтеся тваринним цинізмом, — докірливо попросила Крістіна.

— Не буду.

А Крістіні мимоволі пригадалася ота ніч, коли несподівано з’явився лейтенант Олексій Марков, він же — Владислав,

він же — гауптман Лотар Краузе, в якому Мюллер зовсім випадково, але безпомилково впізнав радянського розвідника… І тоді вона стріляла вперше в житті. Стріляла не роздумуючи. Куля, що обірвала злочинне життя Мюллера, гострим жалом вислизнула з жіночого мініатюрного «вальтера», лише за кілька хвилин перед тим подарованого їй тепер уже мертвим обер-лейтенантом Мюллером… Тоді її, незрозуміло чому, врятував від підозр слідчого Кеслера оцей незбагненний Віллі Майєр. За вбивство Мюллера сплатили своїм життям Варвара Іванівна і Есмеральда… Хто була Варвара Іванівна насправді, Віллі, напевне, й досі не догадується… Тому й казав: «Вам замало двох трупів, флейлейн?» А їх було три… Потім, на радість Крістіні, як з неба впав (а воно ж так і було!) Костя Калина, її коханий Костя — з чужим військовим званням гауптмана, під чужою личиною історика з Берліна, з чужим ім’ям та прізвищем. Німці знали його тільки як Адольфа Шеєра. Інакше… Проте смерть, безглузда і випадкова, від куль свого ж, радянського, винищувача не минула Костика… Ой, скількох ще поглине війна!..

Похідна колона оберштурмбанфюрера Хейніша, не зупиняючись, посунула вулицями надійно укріпленого Лескена. До Нальчика було недалеко.

— Будь ласка, поверніть мені щоденник, — попросив Віллі.

— Ви ж казали…

— І повторюю: він — ваш. Але цьому небезпечному твору потрібна надійна схованка. А що може бути безпечніше, ніж кишеня ад’ютанта Хейніша?

— Скажіть, Віллі, чого ви домагаєтесь?

— Одверто?

— А нащо ж інакше? Звісно, якщо ви цього прагнете…

— Так, я цього хочу. Я багато чого хочу. І насамперед хочу, Крістіно, щоб ви мали на плечах власну голову.

— Не розумію…

— А це зрозуміти неважко. Що таке своя голова? Це власні думки, власні уявлення, власні принципи… Власні!

— І ви їх маєте?

— Не про мене йдеться… Я хочу сказати: коли людина віддає свою голову чужому впливові і живе чужими — навіть не думками, — найпростішими, як інфузорія, гаслами, то хіба вона не втрачає свою розумову здатність, отже, й свою людську особистість. Така людина ніби й носить власну голову, а насправді ж — безповоротно її згубила… А ми з вами бачимо, як це робиться в прямому розумінні. Скільки вже німців склали свої задурманені голови під березовими хрестами!

— До чого ви хилите, Віллі?

— До чого? Хейніш подарував вам «Майн кампф» фюрера, і ви пообіцяли визубрити цю біблію «третього рейху» напам’ять. А мені не хочеться, щоб ви стали подібною на інших. Носіть, Крістіно, власну голову, а не просто чарівну прикрасу.

— Чи не занадто сміливо розмовляєте, пане оберштурмфюрер?

— Бо змушений.

— Що вас примусило?

— Обставини.

— А ви не відверті, Віллі! Хоч обіцяли…

— Можливо. Тема ця й справді хитка… Тож перейдемо до конкретного і визначеного. Сподіваюся, щоденник Мюллера вам дещо нагадав. Певні епізоди… Тепер дещо нагадаю я. Це вас не лякає?

— Анітрохи…

— Тим краще!

Було помітно, що Майєр хвилювався. Він переступив межу, за якою «власні голови» стинають ножем гестапівської гільйотини. Та й Крістіна не лишилася байдужою: така гостра і водночас слизька розмова виникла у них вперше. І що цікаво — з ініціативи оберштурмфюрера. Хоча й раніше траплялися двозначні натяки, але вони не були висловлені з такою прямолінійною відвертістю.

— Оповім я вам цікаву побутову історійку, — спроквола мовив Майєр. — Жив-був собі один такий пересічний обер-лейтенант Мюллер.