Сплячий лелека
Шрифт:
Крістіна старалася не пропустити жодного слова.
— У нього була наречена на ім’я Ельза, — вів далі Майєр. — Вона, як і він, самовіданно слугувала рейхові, але не на російських курортах, а в серці Франції — Парижі. Порозкидала-таки війна заручених німців та німкень по білому світу!.. І вирішила наречена зробити своєму обранцю гарний подарунок. А що більше зворушить серце бравого вояка з бойовим хрестом на грудях, як не ящик чудового французького коньяку всесвітньо-відомої марки «Мартель» і лайкові рукавички, в яких зручно тримати канчук хрестоноському цивілізатору? Наречений, ясна річ, розчулився. Поклав собі гідно віддячити коханій. А чим спроможний потішити паризьку модницю бувалий у бувальцях бравий вояк?
«Чому Віллі завів мову про пістолет? — гарячково подумала Крістіна. — Невже це — провал?.. Нібито не схоже… Бо якщо її «засвітили», навіщо була б ота пересадка з машини в машину і веремія з чемоданами Кеслера? А втім, її ж попереджували про можливість витончених провокацій, безконечних перевірок на лояльність, а надто — щоб була обережною в стосунках з цим дивним Майєром… Як про це ж казав і Хейніш? Здається, так: «Мата Харі [8] загинула через свою фатальну красу, бо не могла й кроку ступити без нагляду… А ревнощі невдатних залицяльників породжують найфантастичніші версії, часом — дуже вірогідні. Вони й призвели красуню до страти». І все ж: чому Віллі завів мову саме про пістолет?
8
Мата Харі— дійсне ім’я Маргарита Гертруда Целлє; голландка за походженням, вона виховувалась в Індії, де набула професійних навичок буддійських храмових танцівниць. В Європі її знали як талановиту виконавицю «східних танців» і надміру вродливу жінку. Військовим судом Парижа 1917 року засуджена до розстрілу як професійна німецька шпигунка.
І, ніби відповідаючи, оберштурмфюрер проказав:
— Експертиза виявила, що куля, вилучена з тіла Мюллера, саме з «вальтера» отакого іграшкового зразка. А пістолет, з якого було зроблено постріл, не знайдено… Виникає запитання: чи не похвалявся того вечора своїм пістолетиком Мюллер ще комусь? Якщо так, то цьому «комусь» зараз дуже небезпечно…
Майєр скоса глянув на шарфюрера Бергер. Фрейлейн слухала з цікавістю, але спокійно. Віллі загадково усміхнувся.
Зрештою, він був задоволений, що не сталося істерики з жіночим рюмсанням і запізнілим каяттям. Шарфюрер Бергер — таки кремінець, з якого нелегко викресати іскру порозуміння. Що ж, доведеться твердо тримати курс далі…
— Давайте, Крістіно, вдамося до елементарної логіки. Запитання: куди міг подітися пістолетик Мюллера? Відповідь: найвірогідніше, що обер-лейтенант його комусь подарував, — того вечора це у нього була ідея фікс, а сам він борсався на штормових хвилях коньяку. Друге запитання, що випливає з попередньої відповіді: кому подарував? Тут сумніву нема: безумовно, жінці, бо пістолет і призначався у дарунок дамі. Третє запитання: якій жінці? Відповідь: неодмінно такій, що набагато переважає красою його кохану Ельзу, — п’янюги вперті у своїх намірах. Тут потрібне щось надзвичайне, до краю вражаюче… Отже, приходимо до банального — до пошуків жінки з особливою прикметою — вродою.
І Крістіні мимоволі пригадалися слова оберштурмбанфюрера Хейніша: «Боже мій, ну який дурень бере до розвідки чарівних дівчат? Краса — найособливіша прикмета, що кожному впадає в око, отже, й найнебезпечніша. Розвідка — справа сіреньких і непримітних». А Віллі таки дотримує слова про дещо нагадати…
— Чому ж свого часу, — з сухою іронією запитала Крістіна, —
По обличчю Майєра майнула і одразу зникла поблажлива усмішка. Мовив суворо:
— Найцікавіше — далі. Вас, Крістіно, таку винятково гарну, геть розчулений бабій Мюллер повіз машиною додому. Ви — остання, хто бачив обер-лейтенанта живим. Простий збіг? Випадковість? Що ж, можливо… Проте особисто я вірую — побожно вірую! — у випадковість лише тоді, коли, скажімо, горобець на льоту забруднить мені капелюха.
Крістіна засміялася:
— Віллі, ви — просто диво! Невже вважаєте…
— Я не вважаю, — похмуро зазначив він, — я розмірковую.
— А чи не заслабла у вас, пане оберштурмфюрере, пам’ять? — лукаво запитала фрейлейн. — Якщо заслабла, я вам теж дещо нагадаю.
— Прошу!
— Коли я прощалась з Мюллером, до нас підходив патруль. Солдати засвідчили, що від мене обер-лейтенант поїхав живий і неушкоджений. Останній, хто бачив живого Мюллера, був постовий поліцай Зазроєв. Але і його звільнено, як не причетного до вбивства. Адже все це доведено і запротокольовано!
— Ет! — недбало кинув Віллі. — Я нічого не забув. Навіщо повторювати все сказане й записане? Зараз я просто вголос розмірковую про те, про що, хвала богові, ще не було мовлено.
— Але ж у вбивстві Мюллера звинувачено і страчено Есмеральду!
— Ах, у хід пішла ще й Есмеральда! — скривився Віллі. — Це фальшива карта в нашій грі, і спомин про неї не на вашу користь, Крістіно, — мовив, приховуючи щось. — Гадаю, вам ліпше, ніж будь-кому, відомо, що Есмеральда — випадкова жертва. Нагодилася, щоб загинути… Ви краще скажіть, де поділи «вальтер»?
— Облиште, Віллі! — різко обірвала його Крістіна. — Пожартували, і годі! Все має межу… Слідство давно завершено, винних покарано, а справу Мюллера спалено разом з непотрібним архівним мотлохом.
Тільки тепер Майєр повернувся до неї. І не лише обличчям, а всім корпусом, що було незручно, бо сидів за кермом.
— Гадаєте, жарти? — спитав збуджено. — У тім-то й суть, що справу не спалено і слідство, напевне, ще триватиме. Ось чому я й почав цю неприємну розмову. Між іншим, я за вчасне попередження чекав подяки, а не кпин…
Запала тиша. І було чути, як за горами гриміла війна.
— Як це сталося і чому? — зосереджено звівши брови, руба запитала Крістіна.
Пес на задньому сидінні, мабуть, відчув зміну настрою хазяйки, бо заворушився і загарчав.
— Нарешті чую путнє слово! — вже трохи роздратовано кинув Віллі. — Тож слухайте. Архів спалювали за списком, який складався поспіхом у зв’язку з наказом про нагальну передислокацію. Справу Мюллера я вписав на спалення своєю рукою. І от серед інших матеріалів, приготовлених для знищення, я не знайшов справи Мюллера. Вдарив на сполох, нагримав на солдатів. Аж тут прибіг Кеслер: «Якого лиха ви репетуєте, Майєр?» Я пояснив. А він каже: «Я переглянув список і вилучив справу Мюллера з відповідною поміткою. Вона спаленню не підлягає!» — «Чому?» — поцікавився я. «А це вас не обходить!» — відрізав Кеслер. Кажу йому: «Список затвердив оберштурмбанфюрер, і я мушу доповісти Хейнішу…» — «Доповідайте — це ваше право і обов’язок. Але завважте: ця справа для пана Хейніша не має особливого значення. Недарма він мав намір подарувати її Адольфові Шеєру». Я — йому: «Кеслер, невже ви збираєтеся писати мемуари? Чи не завчасно? Мемуаристи з. нашої фірми довго не живуть». Він: «Не вдавайте з себе дурня, Майєр! Якщо хочете, складіть доповідну, що справу я залишив у себе для дальшої розробки. Не хвилюйтеся — не загублю». — «Нащо вона вам? — питаю. — її давно закрито». Він: «Але для мене, як для слідчого, що вів справу, деякі моменти лишилися нез’ясованими. Однак то вже мій клопіт». Отак, Крістіно! А Кеслер…