Спокута
Шрифт:
Він зачаровано дивився на нього.
— Помийте його, сестричко. Я заберу його додому.
Потім він зарився головою в подушку і почав плакати. Можливо, від болю, можливо, від вимовленого слова «додому». Вона вийшла, щоб принести йому бренді, і забігла в мийку, де її вивернуло.
Ще довго вона знімала старі бинти, промивала й перев’язувала легкі поранення. А потім їй наказали зробити те, чого вона так боялася.
— Я хочу, щоб ви перев’язали рядовому Летімеру обличчя.
Раніше вона вже намагалася годувати його з ложечки, вливаючи бульйон у те, що лишилося від рота, прагнучи заощадити йому приниження, коли все виливалося назад. Він відштовхнув її руку. Ковтання було вкрай болючим. Половина його обличчя була відстрілена. А ще більше, ніж знімати пов’язку, вона боялася виразу докору в тих великих
— Незабаром ми підлікуємо вас, — весь час повторювала вона, не в змозі вигадати нічого іншого.
От і зараз, наближаючись до його ліжка з перев’язочними матеріалами, вона весело сказала:
— Привіт, рядовий Летімер. Це знову я.
Він подивився на неї, не впізнаючи. Відшпилюючи бандаж, закріплений на тімені, вона говорила:
— Усе буде добре. Ось побачите, ви вийдете звідси за кілька тижнів. На жаль, ми не можемо сказати цього більшості з тих, що тут лежать.
Це була єдина втіха. Завжди є хтось, кому ще гірше. Півгодини тому зробили декілька ампутацій капітанові зі Східносуррейського полку — того, в який пішли хлопці з села. А були ж іще й ті, які вмирали.
За допомогою хірургічних щипчиків вона обережно почала знімати шар за шаром просяклий кров'ю, задубілий бинт зі страшної діри на його обличчі. Коли був знятий останній шар, схожість із манекеном у розрізі, який вони використовували на заняттях з анатомії, зникла майже зовсім. Тут усе було розпанахане, криваво-червоне, сире. Крізь щоку, якої не було, вона бачила верхні й нижні кутні зуби й лискучий, жахливо довгий язик. Ще вище, куди вона ледь наважувалася глянути, були відкриті м’язи навколо очної ямки. Такі потаємні, зовсім не призначені, щоб на них дивитися. Рядовий Летімер став чудовиськом і, мабуть, здогадувався про це. Чи любила його раніше якась дівчина? Чи зможе любити його тепер?
— Незабаром ми підлікуємо вас, — збрехала вона знову.
Вона почала обгортати його обличчя чистим бинтом, змоченим у формаліні. Коли вона вже зашпилювала бинт, він видав отой свій сумний звук.
— Принести грілку?
Він похитав головою і знову видав той же звук.
— Вам незручно?
— Ні.
— Води?
Він кивнув. Від губ залишався лише малесенький куточок. Вона вставила туди носик маленького чайничка й злегка перехилила його. З кожним ковтком він морщився, що в свою чергу спричиняло страшні болі навкруг відсутніх м’язів обличчя. Він вже не міг цього терпіти, але коли вона забрала чайничок, він потягнувся за ним рукою. Він хотів ще. Краще біль, ніж спрага. І так воно тяглося багато хвилин — він не витримував болю, але йому потрібна була вода.
Вона б посиділа з ним, але весь час була якась робота, чи то сестра потребувала допомоги, чи кликав з ліжка хтось із солдатів. У неї якраз була маленька перерва, коли поранений, який виходив з наркозу, обблював їй коліна, і треба було шукати чистий халат. Вона була здивована, коли з вікна в коридорі побачила, що надворі вже темно. П’ять годин минуло від часу, коли вони повернулися з парку. Вона зав’язувала халат біля комірки з білизною, коли надійшла сестра Драммонд. Важко було сказати, що саме змінилося — та ж сама дистанційованість, безапеляційні розпорядження. Можливо, якесь взаєморозуміння перед лицем нещасть проглядало за цією самодисципліною.
— Сестро, підіть допоможіть надягти пакети Беньяна на руки й ноги капрала Макінтайра. Решту тіла протрете таніном. Якщо виникатимуть труднощі, звертайтеся одразу до мене.
Вона відвернулася, щоб дати розпорядження іншій санітарці. Брайоні бачила, як капрала принесли в палату. Він був одним із тих солдатів, яких залила палаюча нафта на потопаючому поромі біля Дюнкерка. З води його витягнув есмінець. Густа нафта пристала до шкіри й спалила живу тканину. На ліжко поклали обгорілі людські залишки. Вона вважала, що він нізащо не виживе. Важко було навіть знайти вену, щоб уколоти морфій. Протягом останніх двох годин вона вже допомагала двом іншим санітаркам підняти його, щоб підкласти судно, і він кричав від першого ж дотику їхніх рук.
Пакети Беньяна — то були великі целофанові контейнери. Вражені руки й ноги плавали всередині, підтримувані фізіологічним розчином, який повинен
Санітарка, однак, запитала:
— Хто вас прислав сюди?
— Сестра Драммонд.
Санітарка говорила уривчасто, не відводячи очей від хворого.
— Йому дуже погано. Я не хочу, щоб із ним щось робили, поки я не введу гідрат. Знайдіть собі якусь іншу роботу.
Брайоні так і зробила. Вона не знала, скільки минуло часу — можливо, десь аж під ранок її послали за свіжими рушниками. Біля дверей до кімнати чергових вона побачила ту санітарку, яка тихенько плакала. Капрал Макінтайр помер. На його ліжку вже лежав хтось інший.
Стажистки й студентки другого року працювали вже дванадцять годин без відпочинку. Інші курсистки й старші санітарки теж продовжували працювати, і ніхто вже не пам’ятав, скільки часу вони провели в палатах. Пізніше Брайоні відчула, що все попереднє навчання було лише корисною підготовкою, особливо в плані слухняності, але всьому, що вона зрозуміла про догляд за хворими, вона навчилася тієї ночі. Раніше вона ніколи не бачила, щоб чоловіки плакали. Спершу це її вражало, проте не минуло й години, як вона вже звикла. З іншого боку, стоїцизм деяких солдатів дивував і навіть обурював її. Вояки, які поверталися в палати після ампутацій, немовби відчували потребу жахливо жартувати. Чим я тепер дам копняка своїй старій? Були виявлені всі секрети тіла — кістки, що стирчали з живої плоті, блюзнірські погляди на кишки чи на зоровий нерв. З цієї нової, потаємної перспективи вона засвоїла одну просту, цілком очевидну річ, яку завжди знала, та й усі це знали: що людина, попри все інше, є матеріальним об’єктом, який легко зламати й непросто полагодити. Вона максимально, як ніколи більше, наблизилася до поля бою, бо з кожним пораненим, якому вона допомагала, відкривалося щось дуже суттєве — кров, мазут, пісок, бруд, морська вода, кулі, шрапнель, моторне мастило, і запах пороху, і вогка, пропотіла польова форма, в кишенях якої зберігалися прогірклі шматки їжі й розмоклі крихти батончиків «Амо». Часто, коли вона вкотре вже поверталася до рукомийника з високо підвішеними кранами й бруском соди, їй доводилося вимивати з-поміж пальців морський пісок. Вона й інші стажистки з її групи усвідомлювали одна одну лише як медсестер, не як подруг: вона ледь-що помітила, що однією з дівчат, які допомагали підняти капрала Макінтайра на судно, була Фіона. Часом, коли солдатові, за яким доглядала Брайоні, дуже боліло, її охоплювала якась безособова ніжність, яка відчужувала її від страждань, і вона могла виконувати свою роботу швидко й без страху. Саме тоді вона збагнула, чим може бути догляд за хворим, і прагнула здобути відповідну кваліфікацію, отримати це посвідчення. І вона уявляла, що зможе відмовитися від своїх письменницьких амбіцій і віддати цій справі все життя взамін за такі моменти піднесеної, всеохопної любові.
Десь близько пів на четверту ночі їй сказали розшукати сестру Драммонд. Та з власної ініціативи якраз застилала якесь ліжко. До цього Брайоні бачила її в мийці. Здавалося, що вона перебуває одночасно всюди, беручись до будь-якої роботи. Брайоні машинально почала їй допомагати.
Наскільки я пам’ятаю, — сказала старша сестра, — ви трошки говорите французькою.
— В межах шкільної програми, сестро.
Та показала головою в дальній кінець палати.
— Бачите, отам у кінці ряду сидить солдат. Там важка операція, але маску можна не одягати. Знайдіть стілець, посидьте біля нього. Потримайте за руку, поговоріть з ним.