Спокута
Шрифт:
Минуло три місяці, а «Горизонт» не давав про себе знати.
І на другий її письмовий витвір теж не було жодної відповіді. Брайоні пішла в канцелярію і попросила адресу Сесилії. На початку травня написала сестрі листа. Тепер вона почала думати, що мовчання і є відповіддю Сесилії.
***
В останні дні травня постачання медикаментів і нового обладнання зросло ще більше. І ще більше хворих, які не викликали серйозних побоювань, були відправлені додому. Більшість палат зовсім би спорожніла, якби в госпіталь не поступили сорок матросів — якась рідкісна форма жовтухи охопила королівський флот. У Брайоні вже не було часу для записів у щоденнику. Почалися нові курси — догляд за хворими й початковий курс анатомії. Першокурсниці спішили з чергувань на лекції, потім їсти, потім самопідготовка. Після трьох сторінок
Суворий постільний режим сам по собі вважався медичною процедурою. Більшості пацієнтів, незалежно від їхнього стану, не дозволялося пройти навіть кілька кроків до клозету. Тож усі дні починалися з підкладних суден. Старшій сестрі не подобалося, коли їх носили по палаті, «наче тенісні ракетки». Їх слід було нести «во славу Господа», а потім чистити, мити й розкладати на місця, і все це до пів на восьму, коли починався ранковий прийом ліків. І так весь день — підкладні судна, вологе обтирання, прибирання приміщень. Дівчата жалілися, що від застеляння ліжок у них болять спини, що ноги аж гудуть від цілоденного стояння. Ще одним обов’язком сестер було завішування величезних вікон у палатах світломаскувальними шторами. А під кінець дня знову підкладні судна, випорожнення плювальниць, приготування какао. Між кінцем чергування і початком занять ледь-що вистачало часу заскочити в гуртожиток за конспектами й підручниками. Одного дня старша сестра двічі висловила Брайоні незадоволення, що та біжить коридором, і обидва рази нагана робилася абсолютно безбарвним тоном. Лише кровотечі й пожежі вважалися достатнім виправданням, щоб сестра бігла.
Однак головним місцем перебування молодших стажисток була мийка. Ходили, щоправда, розмови про встановлення автоматичних мийок суден і пляшок, але це було схоже на чутки про обітовану землю. А тим часом вони повинні були робити те, що до них робили інші. Того дня, коли її двічі висварили за те, що вона бігає, Брайоні поза чергою відправили до мийки. Можливо, сталася якась неув’язка з неписаним графіком, але вона не дуже в це вірила. Зачинивши за собою двері мийки, вона обв’язалася великим ґумовим фартухом. Уся штука з випорожненням — а для Брайоні, фактично, єдиний можливий спосіб — полягала в тому, щоб заплющити очі, затримати подих і відвернутися. Потім промити розчином карболки. Якби вона забула пересвідчитись, що порожнисті ручки теж вичищені й витерті, її б чекала ще більша неприємність з боку старшої сестри.
Зробивши все, що належало, вона одразу ж відправилася робити під кінець дня порядки в майже порожній палаті — підрівнювати тумбочки, вичищати попільнички, прибирати сьогоднішні газети. Цілком машинально глянула на складену сторінку «Sunday Graphic». За новинами вона стежила нерегулярно, від нагоди до нагоди. Не вистачало часу сісти й уважно прочитати газету. Вона знала про прорив лінії Мажино, про бомбардування Роттердама, про капітуляцію голландської армії, а попереднього вечора дівчата говорили про неминучий розгром Бельгії. Війна велася без успіху, але от-от мав настати перелом. Зараз її увагу привернуло одне заспокійливе речення — не те, про що в ньому говорилося, а те, що воно скрадливо намагалося приховати. Британська армія в північній Франції «здійснює стратегічний відхід на заздалегідь підготовані позиції». Навіть вона, яка нічого не знала про воєнну стратегію чи журналістські штампи, зрозуміла, що це евфемізм відступу. Вона, можливо, стала останньою людиною в госпіталі, яка зрозуміла, що відбувається. Вона думала, що порожні палати, накопичення запасів — це просто частина загальної підготовки до війни. Її надто поглинули власні дрібні турботи. Тепер же вона побачила, як окремі повідомлення можуть укластися в цілість, і зрозуміла те, про що вже знали всі інші й до чого готувалося керівництво госпіталю. Німці вийшли до Ла-Маншу, британська армія опинилася в скрутному становищі. Усе пішло у Франції якнайгіршим чином, хоча ніхто не уявляв масштабів катастрофи. Саме ці зловісні передчуття, цей притлумлений страх вона й відчувала навкруги.
Десь приблизно в цей час, того дня, коли з відділення відправили останніх пацієнтів, вона отримала листа від батька. Після побіжних привітань і запитань про навчання і про здоров’я він сповістив новини, почуті від знайомого й підтверджені родичами: Пол Маршал і Лола Квінсі вінчаються в суботу наступного тижня в церкві Святої Трійці в Клепемі. Він не пояснював, чому вважає, що їй слід знати про це, і ніяк не коментував саму подію. Лиш нерозбірливо підписався внизу аркуша — «з любов’ю, як завжди».
Весь день, займаючись поточними справами, вона обдумувала цю звістку. Лолу вона не бачила з того самого літа, тому постать, яку вона уявляла собі біля олтаря, була худенькою високою п’ятнадцятирічною
Весь день, снуючи по відділенню, поспішаючи коридорами, Брайоні відчувала, як наростає, переслідуючи її, знайоме почуття вини. Вона відшуровувала порожні тумбочки, допомагала промивати ліжка карболкою, підмітала й натирала підлоги, спішила з дорученнями в аптеку і в реєстратуру, намагаючись, однак, не бігти, її посилали ще з одною практиканткою допомогти перев'язати фурункул у чоловічому відділенні загальної терапії, вона підміняла Фіону, якій треба було до зубного лікаря. У цей перший справді погожий травневий день вона вся змокла під своєю накрохмаленою формою. І не хотіла нічого, лиш зробити свою роботу, помитися й спати, аж настане час знову починати роботу. Але вона знала, що все марно. Яку б брудну чи шляхетну роботу не виконувала вона як медсестра, якою б не була при цьому старанною, як би не проявила себе в аудиторіях чи на спортивних майданчиках коледжу, ніколи їй не спокутувати заподіяної шкоди. Пробачення їй немає.
Уперше за всі ці роки вона подумала, що добре було б поговорити з батьком. Вона завжди сприймала його дистанційованість як щось належне і нічого для себе не очікувала. Цікаво, чи не намагався він, посилаючи свого листа з цим сухим повідомленням, сказати їй, що він знає правду. Після чаю, маючи дуже небагато часу, вона вийшла з госпіталю до телефону-автомата на вулиці, неподалік Вестмінстерського мосту, і спробувала подзвонити йому на роботу. Телефоністка на комутаторі з’єднала її з послужливим гугнявим голосом, потім зв’язок перервався, і треба було набирати знову. Усе повторилося, а на третій раз лінія відключилася, щойно телефоністка сказала: «Зараз спробую вас з’єднати».
У неї вже не залишилось монеток, та й слід було повертатися до госпіталю. Вийшовши з будки, вона зупинилася, милуючись величезними купчастими хмарами, що громадилися на блідо-блакитному небі. Набухла весняними водами річка котила їх до моря, відбиваючи ці кольори й додаючи проблиски зеленого й сірого. Біґ Бен немов линув угору, здіймаючись на тлі неспокійного неба. Незважаючи на вихлопні гази, повітря було наповнене запахом свіжої зелені, щойно скошеної, можливо, в госпітальних садах, трави чи молодих дерев, що тяглися вздовж річки. Незважаючи на сонячний блиск, повітря було наповнене чудесною прохолодою. Вже багато днів, навіть тижнів вона не бачила й не відчувала чогось настільки ж приємного. Надто багато часу проводить вона в приміщенні, дихаючи дезінфектантами. Коли вона нарешті рушила, їй приязно усміхнулися, проминувши її, два молоді офіцери-медики з військового госпіталю на Мілбенкській набережній. Вона автоматично опустила очі й одразу ж пошкодувала, що навіть не перезирнулася з ними. Вони, віддаляючись від неї, ішли через міст, байдужі до всього навкруг, поглинуті власною розмовою. Один із них простягнув руку вгору, роблячи вигляд, ніби намацує щось на полиці, а його приятель розсміявся. На середині мосту вони зупинилися, розглядаючи канонерський човен, що пропливав під ними. Вона подумала, якими розкутими й життєрадісними виглядають ці військові лікарі, і знову пожалкувала, що не всміхнулася їм у відповідь. Вона начисто позабувала щось таке, що завжди було їй притаманне. Вона вже спізнювалася, отже мала всі підстави, аби побігти, незважаючи навіть на те, що туфлі страшенно тиснули. Сюди, на цей брудний, не промитий карболкою тротуар, всевладдя сестри Драммонд не поширювалося. Не було ні кровотеч, ні пожеж, зате вона відчула несподіване, суто фізичне задоволення, недовгий смак свободи, коли бігла щодуху в своїй накрохмаленій фартушині до входу в госпіталь.
***
Якесь мляве очікування запанувало в госпіталі. Залишилися тільки хворі на жовтуху моряки. Сестри дуже ними цікавилися й вели між собою жваві розмови. Ці міцні флотські парубки сиділи в ліжках, штопаючи свої шкарпетки, і настояли на тому, що самі пратимуть свою нижню білизну, яку сушили на мотузочках, прив’язаних до батарей. Ті, що були ще лежачими, готові були терпіти муки, аби тільки не просити принести судно. Казали, ніби ті, які вже пристойно почувалися, зуміли домогтися, що самі підтримуватимуть порядок у палатах, і взяли на себе підмітання й натирання підлоги отою важенною щіткою. Подібна хазяйновитість у чоловіків була для дівчат дивиною, і Фіона казала, що ніколи не вийде заміж за такого, який не служив у королівському флоті.