Спокута
Шрифт:
Це звуження, яке зводилося передовсім до позбавлення ідентичності, почалося задовго до того, як вона вперше почула про сестру Драммонд. Дуже показовим було приниження, якого зазнала Брайоні перед усією групою в перший же день двомісячної попередньої підготовки. Це була демонстрація того, як тепер усе відбуватиметься. Вона підійшла до старшої сестри й ввічливо зазначила, що на картці з її ім’ям зроблено помилку. Вона «Б.Толліс», а не «С.Толліс», як сказано на тому прямокутничку.
Відповідь була незворушною. «Ви називаєтеся і будете називатися саме так, як там сказано. Ваше ім’я мене аж ніяк не цікавить. А зараз сядьте, будь ласка, на місце, сестро Толліс».
Усі інші дівчата розсміялися б, якби насмілилися, бо вони всі мали той самий ініціал, однак дуже точно відчули, що сміятися не дозволено. То були часи лекцій з гігієни, коли вони вправлялися робити вологі обтирання на манекенах у натуральну величину — місіс Макінтош, леді Чейз і малюка Джорджа, чия злегка підправлена анатомія дозволяла використовувати його і як дівочий манекен. Це був час, коли вони звикали до бездумної слухняності, вчилися носити підкладні судна, поскладавши їх одне на одне, і засвоювали головне правило: ніколи не тинятися відділенням із порожніми руками. Фізичні незручності сприяли звуженню інтелектуальних
Про це ніколи не говорилося, але справжнім зразком для всього цього була армія. Міс Найтінґейл, яку в жодному разі не можна було називати Флоренс, достатньо довго пробула в Криму, аби збагнути значення дисципліни, чітко визначеної ієрархії та досконалої вимуштруваності військ. Тому, лежачи в темряві, дослухаючись, як Фіона, котра спала на спині, починає своє цілонічне хропіння, Брайоні вже відчувала, що оте паралельне життя, яке вона так легко могла собі уявити по своїх дитячих візитах у Кембридж, щоб побачитися з Леоном і Сесилією, почне невдовзі віддалятися від її власного. Ось її студентське життя, ці чотири роки, цей засмоктуючий режим, а в неї не було ні бажання, ні можливості увільнитися. Вона вже змирилася з життям, що визначалося докорами, правилами, покірністю, господарськими роботами й постійним страхом викликати незадоволення. Вона була лиш однією з цілого ряду стажисток — а кожні кілька місяців відбувався новий набір, — і вся її індивідуальність зводилася до картки з прізвищем. Тут не було консультацій із наставниками, ніхто не жертвував своїм сном заради визначення програми її інтелектуального розвитку. Вона випорожнювала й мила підкладні судна, замітала й натирала підлоги, готувала какао і «Бовріл», відносила й приносила — і була увільнена від будь-якого самоаналізу. З розмов практиканток другого року вона знала, що настане такий час, коли вона діставатиме задоволення від власної вправності. Щось подібне вона відчула недавно, коли їй довірили — звичайно, під наглядом старших — виміряти в пацієнта пульс і температуру і занести покази в картку хворого. Щодо власне медичних процедур, то вона вже припікала генціанвіолетом стригучий лишай, порізи — аквофлавіновою емульсією і змащувала синці свинцевою примочкою. Але переважно вона була служницею, «подай-принеси», а у вільний час — зубрилкою, що засвоює найпростіші факти. Вона була рада, що в неї не лишається часу думати про щось інше. Проте увечері, вже перед сном, стоячи біля вікна й дивлячись на затемнене місто за річкою, вона згадувала про тривожний неспокій там, на вулицях, так само, як у палатах, який і сам був, як темрява. І ніщо в її розміреному житті, навіть сестра Драммонд, не могло захистити її від цього неспокою.
***
У ті останні півгодини перед тим як вимикали світло, вже після вечірнього какао, дівчата ходили по кімнатах одна до одної, сиділи на ліжках, писали листи додому чи своїм любасам. Деякі все ще потрошку плакали з туги за домом, і в такі хвилини часто доводилося заспокоювати, обіймати, шептати втішні слова. Брайоні здавалося смішним і штучним, що дорослі молоді жінки ллють сльози за своїми мамусями і, як сказала, схлипуючи, одна з них, за запахом татової люльки. А тим, котрі втішали, це, схоже, явно подобалося. У цій пересиченій сентиментами атмосфері Брайоні теж часом писала додому короткі листи, в яких сповіщала лише, що вона не хвора, не нещасна, що гроші їй не потрібні й вона не збирається міняти своїх намірів, всупереч тому, що передрікала мама. Інші дівчата з гордістю описували в усіх подробицях свою роботу і навчання, щоб вразити люблячих батьків. Брайоні звіряла ці справи тільки власному щоденнику, та й тут була достатньо стриманою. Вона не хотіла, аби мама знала, яку вбогу роботу вона виконує. Певною мірою її намір стати медсестрою був продиктований бажанням працювати, щоб стати незалежною. Для неї було важливо, щоб її батьки, особливо мама, якнайменше знали про її життя.
Окрім низки постійно повторюваних запитань, які залишалися без відповіді, листи Емілі сповіщали переважно про евакуйованих. У будинку Толлісів були розквартировані три матері з сімома дітьми, усі з лондонської дільниці Гекні. Одна з них ославила себе в сільському пабі, і тепер її туди не пускали. Інша жінка була побожною католичкою і ходила пішки з трьома дітьми за чотири милі в сусіднє містечко на недільну службу. Проте Бетті, яка сама була католичкою, не зважала на ці відмінності між жінками. Вона ненавиділа їх усіх і всіх їхніх дітей. Вони в перший же день заявили, що їм не подобається, як вона готує. Вона твердила, що бачила, як ота побожна плювала на підлогу в холі. Найстарший серед дітей, тринадцятирічний хлопець, який виглядав років на вісім, заліз у фонтан, видерся на статую й відірвав Тритонів ріжок разом із рукою, аж по лікоть. Джек казав, що це легко можна буде полагодити. Але тепер та рука, яку віднесли в дім і сховали в буфетній, загубилася. Бетті, спираючись на слова старого Гардмена, звинуватила хлопця, що той вкинув її в озеро. Хлопець твердив, що нічого не знає. Велися навіть розмови, щоб спустити воду з озера, але пожаліли пару лебедів, що там гніздилися. Мати запекло захищала хлопця й заявила, що небезпечно мати фонтан, коли поряд є діти, і що вона напише скаргу членові парламенту. Сер Артур Рідлі був хрещеним батьком Брайоні.
І все ж Емілі вважала, що їм пощастило зі скеруванням евакуйованих, бо якийсь час скидалося на те, що весь будинок реквізують для потреб армії. Потім усе ж перевагу віддали будинку Г’ю ван Влаєта, бо там був стіл для гри в снукер. Серед інших новин вона сповіщала, що її сестра Герміона все ще в Парижі, але подумує перебратися в Ніццу, а корів відігнали на оті три поля з північного боку, щоб можна було зорати парк і засіяти
Читаючи ці листи під кінець виснажливого дня, Брайоні відчувала якусь невиразну ностальгію, примарну тугу за давно втраченим життям. Навряд чи вона жаліла себе. Адже вона сама обірвала всі зв’язки з домом. Свої тижневі канікули після підготовчого курсу перед річним стажуванням вона провела у дядька з тіткою в Примроз-Гілл і противилася матері, розмовляючи з нею по телефону. Ну чому Брайоні не хоче приїхати хоча б на день, якщо всі будуть такі раді бачити її і прагнуть почути розповіді про її нове життя? І чому вона так рідко пише? Важко було дати якусь зрозумілу відповідь. Просто зараз слід було триматися далі від дому.
У шухлядці її тумбочки лежав великий зошит у картонній обкладинці, розмальованій під мармур. До нього була прикріплена тасьмочка з олівцем. Користуватися в ліжку чорнильною ручкою не дозволялося. Вона почала писати щоденник у перший же вечір підготовчого курсу і щодня відводила для цього хоча б десять хвилин перед тим, як гасили світло. Її записи складалися з художніх маніфестів, банальних скарг, замальовок характерів і нехитромудрих описів її щоденних занять, які все частіше переходили у фантазії. Вона дуже рідко перечитувала написане, але любила гортати заповнені сторінки. Саме тут, криючись за прямокутничком з іменем і сестринською формою, було її справжнє «я», надійно сховане, поступово накопичуване. Вона так і не втратила дитячого ще задоволення переглядати сторінки, списані її рукою. Її майже не обходило, що саме було там написано. Оскільки шухлядка не замикалася, вона ретельно замасковувала свої описи сестри Драммонд. Змінювала також імена пацієнтів. А коли імена змінені, тоді легше було змінювати й обставини, вигадувати. Вона любила записувати те, що в її уяві поставало як їхні хаотичні думки. Вона не вважала, що зобов’язана писати правду, вона ж нікому не обіцяла хроніку. Це було те єдине місце, де вона могла почуватися вільною. Вона складала невеличкі історії — не дуже переконливі, трішки багатослівні, — пов’язані з різними людьми у відділенні. Якийсь час вона уявляла себе свого роду медичним Чосером, чиї палати заповнені яскравими типами, молодиками, п’яницями, старими відьмами, гарненькими любасками, і в кожного є якась похмура таємниця. У наступні роки вона ще пошкодує, що не трималася фактів більшою мірою, не накопичила, так би мовити, «сирцю». Варто було б знати, що діялося, як воно виглядало, хто там був, що сказав. Але в даний час щоденник сприяв збереженню гідності: вона могла виглядати й поводитися, як сестра-стажисгка, і навіть жити її життям, але насправді була замаскованою видатною письменницею. І в час, коли вона була відірвана від усього, що знала, — родини, дому, друзів, — писання було тією ниточкою, яка не давала обірватися цим зв’язкам. Це було те, що вона робила завжди.
Не часто траплялися в ті дні моменти, коли вона могла дати волю думкам. Часом її посилали за чимось в аптеку, і треба було чекати фармацевта. Тоді вона йшла коридором до сходової клітки, де з вікна відкривався вид на річку. Вона непомітно переносила центр ваги на праву ногу й дивилася в бік будинків парламенту на тому березі, не помічаючи їх, і думала не про свій щоденник, а про повість, яку вона написала й відіслала в журнал. Перебуваючи у Примроз-Гілл, вона позичила дядькову друкарську машинку, окупувала їдальню й двома пальцями видрукувала остаточний варіант. На це пішов увесь тиждень, і вона друкувала більш ніж по вісім годин на день, поки не починали боліти спина й шия, а в очах пливли якісь химерні друкарські значки. Але ніколи вона не відчувала більшого задоволення, аніж коли, завершивши все, вирівняла стосик аркушів — сто три! — і відчула на кінчиках розбитих пальців вагу свого витвору. Власного витвору. Ніхто інший не міг би цього написати. Залишивши собі другий екземпляр, вона загорнула свою повість (яке недоладне слово) в темний папір, сіла в автобус, що йшов у Блумзбері, там дійшла до будинку на Лендздон-Терес, де містилася редакція нового часопису «Горизонт», і віддала пакунок симпатичній молодій жінці, яка вийшла до дверей.
Найбільше у власному творі їй подобалася композиція, геометрична точність і водночас первинна невизначеність, що відтворювала, як їй здавалося, сучасну чуттєвість. Час чітких відповідей минув. Так само, як і час характерів та сюжетів. Незважаючи на замальовки в щоденнику, вона насправді не вірила більше в характери. То були химерні вигадки, які належали дев’ятнадцятому сторіччю. Саме поняття характеру ґрунтувалося на помилках, які викрила сучасна психологія. Сюжети — це теж іржаві механізми, колеса яких вже не обертаються. Сучасний романіст не більшою мірою може створювати сюжети й характери, ніж сучасний композитор — Моцартові симфонії. Її цікавили думки, відчуття, емоції, цікавив свідомий розум, що плине рікою крізь час, і те, як відтворити цей плин, а також усі притоки, які роблять цю ріку повноводнішою, і всі перепони, що змушують її міняти курс. Ах, якби вона могла передати прозоре світло літнього ранку, почуття дитини, яка стоїть біля вікна, в’юнкий лет ластівки над озером. Роман майбутнього буде несхожим на все, що було в минулому. Вона тричі перечитала «Хвилі» Вірджинії Вулф і вважала, що в самій людській природі відбулися великі зміни і що тільки художня література, нова література здатна вловити сутність цих змін. Увійти в свідомість і показати, як вона працює або формується, і зробити це в рамках чітко виваженої композиції — ось був би творчий здобуток. Так думала сестра Толліс, вичікуючи під аптекою повернення фармацевта, розглядаючи протилежний берег Темзи, забувши про небезпеку, що могла підстерігати її, якби сестра Драммонд помітила, як вона стоїть, спираючись на одну ногу.