Спокута
Шрифт:
Брайоні мало не образилася.
— Але я не втомилася, сестро. Чесно.
— Робіть те, що вам сказано.
— Добре, сестро.
Він виглядав років на п'ятнадцять, але в його картці вона прочитала, що вони ровесники, вісімнадцятирічні. Він сидів, підпертий кількома подушками, спостерігаючи за метушнею навколо з якоюсь відстороненою дитячою зацікавленістю. Важко було сприймати його як солдата. У нього було гарне обличчя з тонкими рисами, темні брови, темно-зелені очі, м’які повні губи. Лице в нього було білим і якось незвично блищало, а очі хворобливо світилися.
— Te voil`a enfin.[24] — Французькі голосні, що вимовлялися через ніс, звучали мелодійно, але вона ледь-що розуміла їх. Його рука на дотик була холодною і слизькою.
— Сестра попросила мене, — сказала вона, — піти трошки поговорити з тобою. — Не знаючи відповідного слова, вона переклала «сестра» буквально.
— Твоя сестра дуже добра. — Потім він підняв голову й додав: — Хоча вона завжди була такою. У неї все гаразд? Чим вона зараз займається?
В його очах було стільки дружелюбності, стільки шарму, стільки хлоп’ячого бажання здобути її прихильність, що вона не могла не відгукнутися на це.
— Вона також медсестра.
— Ах, звичайно. Ти ж мені вже казала. Вона все ще щаслива? Вона вийшла за того хлопця, якого так сильно любила? Знаєш, я не пам’ятаю її імені. Сподіваюся, ти пробачиш мені. Після поранення в мене дуже погана пам’ять. Але кажуть, вона скоро повернеться. Як його звали?
— Робі. Але…
— І вони зараз одружені й щасливі?
— Ну, я сподіваюся, що невдовзі так станеться.
— Я так радий за неї.
— Ти не сказав, як тебе звуть.
— Люк. Люк Карне. А тебе?
Вона якусь мить вагалася.
— Толліс.
— Толліс. Дуже гарно. — Він вимовив так, що справді було гарно.
Він відвернувся від неї і почав розглядати палату, повільно крутячи головою, тихо зачудований. Потім заплющив очі, став щось безладно, ледь чутно говорити. Її словниковий запас був замалим, вона не вловлювала всього. Почула лиш: «Рахуй їх повільно, по руці, на пальцях… мамин шалик… вибираєш колір і вже повинен з ним жити».
На кілька хвилин він замовк. Сильніше стиснув їй руку. Коли він знову заговорив, очі в нього лишалися заплющеними.
— Хочеш, скажу тобі дивну річ? Це мій перший приїзд до Парижа.
— Люк, ти в Лондоні. Ми тебе скоро відправимо додому.
— Казали, що люди тут непривітні й холодні, а все якраз навпаки. Вони дуже добрі. І ти теж дуже добра, знову прийшла до мене.
Якусь мить їй здавалося, що він заснув. Вона сіла вперше за багато годин і відчувала, як на неї ззаду накочує власна втома.
Потім він знову почав озиратися навкруг, так само повільно крутячи головою, а тоді подивився на неї і сказав:
— Звичайно ж, ти та дівчина з англійським акцентом.
— Розкажи, чим ти займався до війни, — попросила вона. — Де ти жив? Пам’ятаєш?
— Пам’ятаєш той Великдень, коли ти приїхала в Мілло? — Говорячи, він легенько похитував її руку з боку на бік, наче підштовхуючи її пам’ять,
Вона вирішила, що недобре буде й далі вводити його в оману.
— Я ніколи не була в Мілло…
— Пам’ятаєш, як ти вперше зайшла в нашу крамничку?
Вона підтягла стілець ближче до ліжка. Його бліде, масне обличчя блищало й похитувалось перед її очима.
— Люк, послухай.
— Гадаю, що то мама обслужила тебе. А може, одна з моїх сестер. Я працював з батьком на запліччі, біля печі. А тоді почув твій акцент і вийшов подивитися на тебе…
— Я хочу сказати тобі, де ти. Ти не в Парижі…
— А наступного дня ти прийшла знову, і я вже був у крамниці, і ти сказала…
— Незабаром ти вже зможеш заснути. Завтра я знову прийду до тебе, обіцяю.
Люк підніс до голови руку й нахмурився. Тихенько сказав:
— Я хочу тебе щось попросити, Толліс.
— Звичайно.
— Ця пов’язка дуже туга. Може, ти трошки її попустиш?
Вона підвелася й глянула згори на його голову. Бинти були намотані так, щоб їх легко можна було зняти. Коли вона обережно потягла за кінчики, він сказав:
— Моя наймолодша сестричка, Анна, пам’ятаєш її? Найгарніша дівчинка в Мілло. На іспиті вона грала маленьку п’єску Дебюссі, таку живу, бадьору. Принаймні, так каже Анна. Вона й зараз звучить у мене в голові. Можливо, ти знаєш її.
Він промугикав кілька незв'язних нот. Вона змотувала бинт.
— Ніхто не знає, звідки в неї такі здібності. Всі інші в нашій родині — абсолютно безнадійні. Коли вона грає, то тримає спину рівненько-рівненько. І ніколи не усміхнеться, поки не дійде до кінця. От тепер уже краще. Я гадаю, що то Анна обслужила тебе, коли ти вперше зайшла в крамничку.
Вона не збиралася зовсім знімати бинт, але коли ослабила його, важка стерильна серветка, яка була під ним, зісковзнула, потягнувши за собою закривавлений тампон. Частини черепа у Люка просто не було. Волосся навкруг відсутньої частини зголили. Під нерівними краями черепа лежала губчата, кривава маса — мозок. Діра була завдовжки декілька дюймів, тяглася від маківки майже до кінчика вуха. Вона підхопила серветку, не давши їй упасти на підлогу, і тримала в руці, чекаючи, поки не минеться нудота. Тільки зараз до неї дійшло, яку непрофесійну дурницю вона зробила. Люк сидів спокійно, чекаючи на неї. Вона роззирнулася по палаті. Ніхто не звертав на них уваги. Вона повернула на місце стерильну серветку, перев’язала бинтом і зав’язала кінчики на бантик. Сівши, знайшла його руку, шукаючи заспокоєння в отому холодному, вогкому потиску.
Люк знову бурмотів щось недоладне.
— Я не курю. Свою пайку я обіцяв Жанно… Подивися, воно там, за столом… тепер попід квітами… кролик почує тебе, дурненька…
Потім слова ринули потоком, і вона вже не встигала за ними. Вловила ще згадку про шкільного вчителя, який був надто суворим, а може, то був якийсь офіцер. Нарешті він затих. Вона обтерла його спітніле обличчя вологим рушником і чекала.
Коли він розплющив очі, то одразу продовжив їхню бесіду, наче й не було ніякої інтерлюдії.