Сповідь маски

Місіма Юкіо

У міру розуміння цього, я навчався свідомо й обраховано викликати приємне відчуття. Дійшло й до відбору, впорядкування. Якщо малюнок у журналі мене не задовольняв, я перемальовував його кольоровими олівцями і покращував на власний розсуд. Так поставали юний цирковий артист, уражений кулею в груди, рибалка з розтрощеним від падіння черепом і заюшеним кров’ю обличчям… От тільки в школі мені було не до уроків, так я боявся, що поки мене нема, вдома знайдуть ці жахливі малюнки у шухляді для книжок. А пошматувати й викинути намальоване я не міг, бо ним замиловувалася моя іграшка. Отак моя іграшка марнувала дні й місяці, не здогадуючись навіть про своє вторинне призначення — так звану «погану звичку». Не кажучи вже про головне…

А

довкола мене заходили всілякі зміни. Покинувши оселю, де я народився, родина роз’їхалася у два будинки, між якими, втім, не було й півкварталу. Відтоді ми замешкали нарізно: в одному — я з бабусею й дідом, у другому — батьки з братом і сестрою. Незабаром батько в урядових справах виїхав у закордонне відрядження і довго мандрував Європою. А щойно повернувся, то разом з матір’ю переїхав знову. Він раптом запрагнув, хоч і дещо запізно, повернути мене до власної сім’ї, отож після сцени прощання з бабусею, наче з новітньої мелодрами, перевіз мене до нового помешкання. До бабусі з дідом тепер було кілька зупинок електричкою і ще трохи трамваєм. Бабуся день і ніч побивалася, тулячи до грудей мою фотокартку, і варто було мені порушити виборону нею умову бодай раз на тиждень приїздити з ночівлею, щоб у неї стався напад. Отак я, дванадцятирічний, надбав закохану в мене до нестями шістдесятирічну жінку.

Тим часом батька перевели на службу до Осаки, поки що без сім’ї. Якось я, радий, що через застуду не пішов до школи, приволік до своєї кімнати альбоми — їх привіз батько на згадку про закордон — і почав знічев’я роздивлятися. Особливо зачарували мене путівники по музеях Італії з фотографіями грецьких скульптур. Чорно-білі репродукції знаменитих картин, щоправда, лише з оголеною натурою, теж припали мені до вподоби — навіть більше за кольорові. Певно, через ту просту причину, що вони нагадували фотокартки живих людей.

Мені вперше потрапили до рук такі альбоми. Скнаруватий батько боявся, аби діти не замацали їх пальцями (а може й переймався, що я надміру захоплюсь оголеними жінками на репродукціях — як же він мене погано знав!), тому й ховав альбоми до шафи щонайдалі. А я й собі не сподівався знайти там щось більш захопливе, аніж на фронтиспісах журналів. Більше дивуючись із того, що сторінки перегортаються не в той бік, як у нас, я дійшов майже до кінця, аж раптом з’явилася картина, що, як мені здалося, чигала на мене.

То був «Святий Себастян» пензля Ґвідо Рені з генуезького Палаццо Россо.

Він був прив’язаний до похилого чорного дерева на тлі похмурого тіціанівського лісу в присмерку. Невимовно гарний оголений юнак. Схрещені високо над головою зап’ястки прип’яв до стовбура грубий мотуз. Тіло його прикривав тільки шмат рядна, пов’язаний навколо стегон. Мені сяйнуло, що це страсті святого. Проте картина, автор якої сповідав, як багато хто в пізньому Відродженні, еклектизм естетичних принципів, мала відчутний язичницький присмак. Адже в цьому тілі Антіноя не було й сліду жалюгідного стражденства християнських страстотерпців — тільки молодість, тільки краса, тільки світло, тільки розкоші.

Незрівнянне біле тіло сяяло на тьмяному тлі. Мускулясті руки гвардійця, звичні напинати лук і здіймати меч, підтягнуті вгору без видимої напруги, зв’язані зап’ястя схрещені якраз над волоссям. Обличчя ледь помітно звернуте догори, широко розплющені очі задивилися на ореол в небі. На випнутих грудях, втягнутому животі, трохи вивернутому стані — не страждання, а якась насолода, сумна, наче музика. Якби дві стріли глибоко не вп’ялися під пахву і в бік, здалося б, то римський атлет надвечір прислонився у садку до дерева перепочити. Стріли увігналися в його напружену досконалу юну плоть, виповнили тіло полум’ям невимовних розкошів і страждання, запалили зсередини. На картині не цебеніла кров, не було стріл без ліку, як на звичних образах святого Себастяна, лише тихі витончені тіні двох стріл лежали на мармуровій шкірі, наче тіні двох гілочок на кам’яній плиті. Але

це я помітив і усвідомив потім.

А тієї миті, коли я поглянув на картину, все моє єство струснула безбожна насолода. Кров шугнула в голову, нутрощі скипіли, немов у гніві. Частка моєї плоті, вирісши до небувалих розмірів, повнилась, як ще ніколи доти, мало не розриваючись, жагучим чеканням дії, картала за невігластво, неподобно пульсувала. Рука несамохіть зарухалася, хоч ніхто її цього не вчив. Я відчув: з мене шалено вивергається щось темне й водночас засліпливе. І не встиг втямити, що до чого, як наринуло п’янке запаморочення і затопило мене.

… Минуло досить багато часу, перш ніж я вжахнувся, поглянувши на стіл перед собою. Яскраве мереживо від клена за вікном оздобило чорнильницю, підручники, словник, фотографію в альбомі, блокнот. Бризки білої каламутної рідини впали на тиснені знаки на підручнику, підставку чорнильниці, ріжок словника. Де-не-де вони лежали понурими сумними краплями, де-не-де блищали, мов очі мертвої рибини… На щастя, в останню мить порухом руки я врятував альбом.

Так уперше я спізнав ejaculatio й уперше, відрухово, незграбно, познайомився з «поганою звичкою».

(Цікавий збіг: Гіршфельд серед картин, які особливо подобаються збоченцям, першою ставить саме «Святого Себастяна». Звідси неважко виснувати, що у збоченців, особливо вроджених, в більшості випадків потяг до збочення і садистичні нахили пов’язані й важкорозрізнимі. Перекази твердять, що святий Себастян народився в середині III століття, дослужився в Римі до командира преторіанської гвардії і скінчив коротке — трохи більше тридцяти років — життя мученицькою смертю за віру. Рік його загибелі, 288, прийшовся на правління імператора Діоклетіана. Імператор, колишній простолюдин-трудар, користувався глибокою шаною і вирізнявся м’якосердям, проте намісник у Римі, Максиміан, був непримиренним ворогом християнства. Тому юний нумідієць Максиміліан, який через притаманну християнам миролюбність ухилявся від військового обов’язку, дістав смертний вирок; з релігійних причин стратили й центуріона Марцела. На такому історичному тлі неважко зрозуміти мученицьку смерть святого Себастяна. Коли вийшло на яв, що командир гвардійців потай навернувся до християнства, допомагає ув’язненим за віру і навіть намагається схилити до християнства градоправителя, Діоклетіан прирік його на смерть. Якась побожна вдова прийшла поховати зрешечене стрілами тіло, але виявилося, що в ньому ще жевріє життя. Дбайливий догляд поставив Себастяна на ноги. Та він, не корячись імператорові, знову почав хулити римських богів, отож цього разу його забили до смерті киями.

Атож, воскресіння Себастяна — не що інше, як прояв чуда. Бо як інакше могли загоїтися рани від незліченних стріл! Аби краще пояснити особливості моєї тодішньої гострої чуттєвої втіхи, зважуся навести, попри його недосконалість, написаного значно пізніше вірша в прозі.

Святий Себастян

(вірш у прозі)

Якось за вікном класу я помітив непоказне дерево, що хилилося під вітром. І аж серце зайшлося: яке ж воно гарне! На моріг падала його домірна заокруглено-трикутна тінь, гілки, простершися навсібіч, наче рамена свічника, підтримували тягар зелені, а з-під її окрайки виглядав прямий, мов п’єдестал чорного дерева, стовбур. Як довершений, без жодної вади мистецький твір і, разом з тим, не позбавлене нальоту вишуканої недбалості природи, дерево стояло у просвітленому мовчанні, немов творець самого себе. То справді був твір. Може, навіть музичний. Камерний твір німецького майстра. Музика, де вчувалася мирна божественна, чи бодай релігійна, насолода, врочиста й приязна, як візерунок на килимі… Тож і не дивно, що для мене подобизна форми дерева до музики була повна значущості, і незглибиме, невимовне почуття, яке виникло у мить, коли вони, поєднавшись, зміцнівши, набувши нової глибини, полонили мене, було не просто ліричним, а нагадувало тьмаве запаморочення від музики поспіль з вірою.