Сповідь маски
Шрифт:
Річ у тому, що не менш сильне і споріднене з цим почуття «трагічного життя», невідомого мені, назавжди відібраного в мене, я прикладав і до водіїв уквітчаних святкових трамваїв, і до контролерів метро. Скажімо, золоті гудзики на уніформі контролера та ще запах чи то м’яти, чи то гуми, що виповнював тодішнє метро, залюбки викликали у мене асоціації «трагізму». Моя душа чомусь вичувала «трагізм» у тому, що людина живе серед цього характерного запаху. Як на мене, то місце, якого потребують мої почуття, але куди годі потрапити, життя, події, які не мають до мене жодного стосунку, люди — то й був «трагізм». Смуток, який огортав через усвідомлення, що в мене все те навіки віднято, завжди переходив на тих людей і їхнє буття, оволодівав мріями,
Отож не виключено, що «трагізм», який я відчував, просто відбивав тугу раннього передчуття власної вилученості зі світу таких людей. Ще один із перших спогадів. До п’яти років я вже навчився читати й писати. Отож цей спогад також має бути з п’ятого року, бо читати я ще не вмів. Я полюбив над усе одну з численних ілюстрованих книжок, власне, малюнок на розвороті. Задивившися на нього, я не помічав нудьги довгого пополудня, та щойно хтось надходив, як я зразу, наче засоромившись, перегортав сторінку. Постійна присутність доглядальниць і служниць гнітила мене. Я мріяв про те, аби цілий день не відриватися від улюбленого малюнка. Розгорнувши книжку на цій сторінці, я відчував неймовірне збудження, а до інших сторінок був байдужий.
Малюнок зображав Жанну д’Арк з мечем і на білому коні. Кінь сердито роздимав ніздрі і кресав могутнім переднім копитом землю. Жанна д’Арк був у сріблястому обладунку, прикрашеному гербом. З-під заборола виглядало його гоже обличчя. Відважно здійнявши меча, він ставав на герць з самою смертю, чи щонайменше з могутнім і зловорожим летючим супротивником. Я вірив: наступної миті його вб’ють. Варто лише перегорнути сторінку, і я побачу його загибель. Не знаю, що саме на тому малюнку в дитячій книжці викликало таке відчуття «наступної миті»…
Але якось доглядальниця, знічев’я гортаючи книжку, розкрила її на тому малюнку і, перехопивши мій погляд, поцікавилась:
— А знаєте, паничу, що це за малюнок?
— Не знаю.
— Ніби чоловік, так? А насправді то жінка. Тут розповідається, як жінка перебралася чоловіком і пішла воювати за рідний край.
— Жінка?..
Я почувався вщент розбитим. То це не «він», а «вона»! Цей чудовий вершник не чоловік, а жінка! Що ж тепер буде (я раптом відчув могутню, хоч і незбагненну, відразу до жінок у чоловічому вбранні)? Так уперше в моєму житті помстилася дійсність, жорстоко помстилася за химери, які я вимріяв про «його» смерть. Через роки я дізнався, як оспівав у вірші смерть прекрасного вершника Оскар Уайльд:
Прекрасний лицар, що лежить забитий серед тростин і комишів…
Більше я ту книгу не розгортав. Ба навіть до рук не брав. У романі «Там, унизу» Гюїсманс пояснює, що тяга до містицизму Жіля де Ре, в якого «душа була однаково готова і до самовідданих подвигів святості, і до найжахливіших злочинів», розвинулася під впливом подвигів Орлеанської діви, які здалися б неймовірними, якби він не бачив їх на власні очі, коли указом Карла VII був призначений її охоронцем. В моєму випадку Жанна д’Арк теж відіграла важливу роль, але зовсім протилежну (тобто викликала в мені відразу).
А от іще спогад.
Запах поту. Запах поту переслідував мене, виповнював мої мрії, панував наді мною…
Чується брязкіт — дзвінкий, тихий, загрозливий. Все ближчає пісня — проста й напрочуд трагічна, раз-по-раз домішується звук сурми. «Швидше, швидше!»— підганяє мене служниця, і ось я вже тулюся до неї за нашою брамою, а серце несамовито калатає.
То повз наше подвір’я повертається з навчань військовий підрозділ. Я завжди радів, коли приязні до дітлахів вояки дарували гільзи від набоїв. А що бабуся забороняла мені їх брати, бо нібито небезпечно, до радощів додавалося потаємна втіха. Хіба ж не досить, аби приворожити будь-якого малюка, важкого тупоту солдатських чобіт, брудних гімнастерок та лісу гвинтівок над плечима? Але інше приворожувало мене й крилося за радощами від порожніх гільз — запах їхнього
Аромат солдатського поту, ніби пахощі солоного вітру, прожареного до золотавості повітря, вдаряв у мої ніздрі, п’янив мене. Це чи не перший запах, який я пам’ятаю. Атож, він іще безпосередньо не пов’язувався зі статевим збудженням, але повільно, проте неухильно, будив у мені чуттєвий потяг до долі солдатів, трагізму їхньої праці, їхньої смерті, далеких країв, які їм судилося побачити.
… Ці непевні видива — перше, з чим я зіткнувся в житті. Вони бовваніли переді мною від самого початку, вирізняючись довершеністю. Жодної дрібниці не бракувало. Жодної дрібниці з того, у чому через роки я розпізнав джерело власної свідомості й учинків. Уявлення про життя, винесені мною з дитинства, постійно відхилялися від простої лінії августиніанського визначення. Безліч разів я потерпав, та й нині потерпаю, від безглуздих сумнівів, але лишаюся несхитним детерміністом, бо вважаю ці сумніви спокусою до гріха. Я почав оцінювати, який рахунок буде пред’явлено мені за життя, коли, так би мовити, ще й меню не міг прочитати. Але на той час я вдовольнявся тим, що сидів за столом, зап’явшися серветкою. Навіть те, що тепер я пишу такі чудернацькі речі, мало бути передбачене в меню, і я міг довідатися про це заздалегідь.
Пора дитинства була виставою, де плуталися час і простір. Скажімо, я завжди вважав явищами одного порядку і почуті від дорослих міжнародні новини — виверження вулкану, військовий заколот, і бачене на власні очі — напади бабусиної хвороби, довгі домашні суперечки, і події з казкових обріїв щойно почутих від бабусі історій. Світ видавався мені не складнішим від будівлі з дитячих кубиків, а так зване «суспільство», до якого я мав увійти — аж ніяк не кращим від казкового «світу». Єдине обмежувало мою свідомість. Опір, який чинився цьому обмеженню, викликав фантазії, до яких домішувався на диво всепоглинаючий, мов палке бажання, відчай.
Уночі, в ліжку, я бачив: у темряві довкола розкинулося сяюче місто. Напрочуд тихе, повне вогнів і таємниць. Обличчя тих, хто завітав туди, також, поза всяким сумнівом, позначила печать таємниці. В словах і жестах дорослих, що поночі поверталися додому, мені ввижалися таємні паролі, масонські знаки. А на їхніх обличчях відбивався полиск утоми, яку вони воліли б сховати від чужих очей. Мені здавалося: ледь торкнися такого обличчя, і відчуєш сліди дивних пензлів, якими розмалювало їх нічне місто, — так залишається на пальцях сріблястий пилок, коли торкнешся різдвяної маски.
Але я таки дочекався, щоб «ніч» підняла переді мною запону. То була вистава штукарки Тенкацу Сьокьокусай (а саме, рідкісний випадок, коли вона виступала в театрі в районі Сіндзюку; через кілька років мені привелося побачити в цьому театрі ілюзіоніста Данте, який значно перевершував Тенкацу майстерністю; проте ні Данте, ні цирк Гаґенбека, що тоді ж давав виставу «Всесвітня виставка», не справили на мене такого враження, як Тенкацу).
Легким кроком вийшла вона на сцену в шатах, наче в апокаліптичної великої розпусниці. Притаманна ілюзіоністам веледушна зарозумілість аристократа у вигнанні, гіркувата принадність, манера триматися з гідністю героїні, як не дивно, перебували в меланхолійній рівновазі з прикрасами, що вкривали її вбрання, граючи дешевим робленим блиском, грубим, мов у продажної співачки, шаром рум’ян на обличчі й пудри до пальців ніг, кричущою красою браслетів, усипаних фальшивими коштовностями. Те, що мало б порушувати рівновагу, навпаки, ніжною грою світлотіні викликало враження своєрідної гармонії. Я розумів, хоч і не зовсім виразно, що бажання «стати Тенкацу» істотно різниться від бажання «стати водієм святкового трамваю». Найпомітніша різниця полягала в тому, що в першому, сказати б, зовсім не було тієї палкої жадоби «трагізму». В бажанні стати Тенкацу я не відчував дражливого присмаку суміші жадання й болю. Та все ж одного дня, тамуючи калатання серця, я забрався до материної кімнати й відчинив шафу.