Сповідь маски
Шрифт:
Я витяг з-поміж матусиних кімоно наймальовничіше і найяскравіше. Підперезався, немов турецький можновладець, широким пасом-обі, помальованим олійними фарбами в червоні троянди. Креповий рушник-фуросікі повив голову. Я став перед люстром — мені здалося, що моя імпровізована головна пов’язка нагадує пов’язки піратів з «Острова скарбів», і я аж розшарівся від несамовитої втіхи. Але найважче чекало попереду. Кожен мій порух, усеньке тіло аж до кінчиків пальців мусили стати гідними народження таємниці. Я запхнув за пас кишенькове дзеркальце, напудрив обличчя. Зібрав усе, що видавалося рідкісним і блискучим — сріблястий кишеньковий ліхтарик, старомодну прикрашену різьбою авторучку…
А тоді гордо ввалився до бабусі. Сам не свій від утіхи й радості, я загукав:
— Тенкацу! Я — Тенкацу! — І закружляв по кімнаті.
Бабуся лежала хвора. Крім неї, у кімнаті
Я все зрозумів. Наринули сльози.
Що саме я тоді зрозумів, або майже зрозумів? Чи не був то перший крок у роздумах, яким присвятив я роки — про «каяття, що передує злочину»? А може, я відчув, яка самотність відбивається в очах, що любовно дивляться на мене, й осягнув, як втрачу власну любов?
… Служниця зловила мене. Мене вивели з кімнати й витрусили з непристойного вбрання, наче курку общипали.
Потяг до перевдягання посилювався, відколи я почав ходити в кіно.
Так тривало до дев’яти років.
Якось я пішов на музичний фільм «Фра-Дияволо». І досі не можу забути виконавця ролі Дияволо, вбраного в придворні шати, на подолі яких маяла довга мереживна облямівка. Коли я сказав, що хотів би вбратися отак та надягти таку перуку, хлопчина-студент, що жив у нас на правах батькового учня, презирливо розреготався. А я ж бо знав, що він сам потішає служниць, зображаючи в челядні, мов актор театру «Кабукі», принцесу Яеґакі!
Після Тенкацу мене приворожила Клеопатра. Снігового дня наприкінці року я ублагав знайомого лікаря повести мене в кіно. Під Новий рік глядачів було обмаль. Лікар вмостив ноги на бильця й закуняв. І я, зданий на власну волю, дивився, як зачарований. На царицю Єгипту, яку незліченні раби вносили до Риму в химерному стародавньому паланкіні. На її меланхолійні очі з вкритими шаром фарби повіками. На її надприродне вбрання. А потім — на її напівоголене бурштинове тіло, що з’явилося з-поміж перських килимів. Криючися від очей бабусі та батьків (вже спізнавши насолоду злочину), перед молодшими братом і сестрою я віддавався розкошам перевдягання Клеопатрою. Чого чекав я від жіночого вбрання? Пізніше я відкрив сподівання, схожі на мої, в Геліогабалі, імператорові часів занепаду Риму, цьому руйначеві стародавніх богів, цій королівській дичині декадентів.
Я хотів би нагадати два засновки, наведені вище. Перший засновок — золотар, Орлеанська діва й пахощі солдатського поту. Другий — Тенкацу Сьокьокусай і Клеопатра. Але треба згадати ще один. Під час знайомства з усіма приступними для дитини казками мені ніколи не подобалися королівни. Я любив тільки королевичів. А надто — королевичів, яких убивали, яким судилося загинути. І взагалі, юнаків, яких убивали.
Але я ще не все розумів. Чому з героїв численних казок Андерсена глибокий слід у моїй душі залишив тільки чарівний юнак з «Феї троянд», якому тієї миті, коли він цілував троянду — прощальний дарунок коханої — її підступний брат перетяв ножакою горло. Чому в казках Уайльда мене причарувало тільки мертве тіло рибалки, викинуте морем з русалкою в обіймах, з «Рибалки і його душі»?
Зрозуміло, я достатньо полюбляв і те, що звичайно люблять діти. Мені подобалась Андерсенова казка «Соловейко», мене, як кожного малюка, тішили книжки з малюнками. Але моя душа неспроможна була здолати потягу до смерті, ночі, крові. Мене настійно переслідували видіння «королевичів, яких убивають». Хто ж міг мені розтлумачити, чому так солодко уявляти постаті тих королевичів, відверто окреслені трико, а водночас і їхню люту смерть. Тут варто згадати угорську казку, малюнок до якої, надрукований у три фарби, напрочуд реалістичний, надовго полонив моє серце. На малюнку королевич вдягнений у чорне трико, рожевий, гаптований золотом по грудях, камзол, синю, підбиту червоним, пелерину, підперезаний зелено-золотавим паском. Металевий шолом у нього зелений, піхви меча червоні, шкіряний сагайдак зелений. Його ліва рука в рукавичці білої шкіри стискає лук, з-під правиці він кидає мужній і водночас тужливий погляд понад верхівки вікового лісу, звідки ось-ось з’явиться жахлива пащека дракона, що летить по нього. В очах юнака — готовність до смерті. Якби королевичу судилося вийти переможцем у двобої з драконом, його чарівливість неабияк підупала б у моїх очах. Та, на щастя, королевичу випало на долю
«Дракон хижо роззявив пащу й схопив королевича. Як боляче було, коли ікла вп’ялися в юне тіло! Ось королевич уже роздертий на дрібні шматочки, і раптом його тіло зрослося, він вийшов живісінький з драконової пащеки. На відважному королевичу не лишилося жодної подряпинки. А дракон цю ж мить повалився на землю й сконав».
Я перечитував цей уривок сотні разів. Лише одне видавалося в ньому непробачною хибою — речення «На відважному королевичу не лишилося жодної подряпинки». Я читав те і відчував, що автор мене зрадив, допустився прикрої помилки. Аж раптом мені сяйнуло відкриття. Виявилося, що можна, коли читаєш, затулити пальцями слова від «і раптом» до «дракон». Після цього те, що лишалося, було близьке до ідеалу. І текст звучав так:
«Дракон хижо роззявив пащу й схопив королевича. Як боляче було, коли ікла вп’ялися в юне тіло! Ось королевич уже роздертий на дрібні шматочки, цю ж мить повалився на землю й сконав».
Дорослим таке викреслювання, запевне, видалося б нісенітницею. Але я — малий, зарозумілий, самозакоханий прискіпливий дослідник — хоч добре усвідомлював, що вислови «роздертий на дрібні шматочки» і «повалився на землю й сконав», суперечать один одному, не хотів поступитися жодним.
Мені подобалося також уявляти власну смерть на полі бою. Втім, справжньої смерті я боявся більш від будь-кого. Коли я доводив до сліз покоївку, а наступного ранку бачив, як вона, посміхаючись, ніби нічого й не сталося, подає сніданок, я вичитував у її посмішці всілякі відтінки. Посмішка видавалася переможною й зловісною. Напевне, служниця замислила помсту, хоче мене отруїти. До грудей підкочувала хвиля жаху. Все ясно: суп з квашеної сої-місо отруєно. Такого дня я, зрозуміло, вже не торкався супу. І щоразу, підводячись з-за столу, втуплювався покоївці просто в вічі: що, мовляв, не вийшло? Здавалося, жінка по той бік столу дивиться на остаточно вистиглий і аж ніби трохи запорошений суп з неприхованим жалем, хоч і силкується приховати розчарування, що злочинні наміри її не вдалися.
Співчуваючи моїй слабості й оберігаючи від поганого впливу, бабуся не дозволяла мені гратися з хлопцями, тож моїми товаришами по іграх були, якщо не рахувати служниць і доглядальниць, три обрані особисто бабусею з-поміж сусідських дівчинки. Оскільки найменший шум — грюкіт дверей, іграшкова сурма, борюкання, будь-який інший звук — віддавався невралгічним болем у бабусиному правому коліні, наші ігри були навіть тихішими, ніж звичайно у дівчаток. Мені куди більше подобалося на самоті читати, будувати щось із кубиків, мріяти про що забажаю, малювати.
Коли народилися сестра та брат, батько подбав, щоб вони росли на волі, як належить дітям (тобто не передоручив їх бабусиним турботам), але я не дуже-то й заздрив їхній свободі та вседозволеності.
А от у гостях у двоюрідних сестер все було інакше. Я мусив поводитися, як належить хлопцеві! Коли мені йшов сьомий рік, навесні, перед вступними іспитами до школи, в домі однієї з них — назвемо її, скажімо, Суґіко — сталася пам’ятна подія. Двоюрідна бабуся не могла нахвалитись, як я виріс, і бабуся піддалася на вмовляння і дозволила мені за обідом дещо незвичне. Налякана нападами аутоінтоксикації, про яку я вже згадував, вона досі забороняла мені їсти «рибу з зеленою шкірою». Отож я не знав навіть смаку білого м’яса палтуса, камбали, морського карася, картоплю діставав лише протерту через ситечко, ніколи не куштував солодощів з бобів, печиво їв тільки галетне, та ще бісквіти й вафлі, а з фруктів — лише дрібно посічені яблука і зрідка — дольку мандарина. Тому першу в житті «зелену рибу» — жовтохвоста — я поглинав з невимовним задоволенням. Її незвичний смак означав для мене перше визнання власної дорослості, але до нього щоразу домішувався острах — «острах зрілості», який бентежив мене й заважав смакувати як слід.