Сповідь маски
Шрифт:
Староста проводив ранкову церемонію з трибуни, наприкінці вигукував: «Верхній одяг зняти!» Коли ж усі скидали кітелі, спускався, командував «Уклін!»; щойно замість нього на трибуну сходив учитель фізкультури, і мерщій біг в останню шерегу до свого класу, роздягався сам, робив зарядку і більше був не потрібен, бо далі командував фізкультурник. Я боявся командувати до ознобу, та все ж не міг дочекатися своєї черги, бо щойно описана незграбна воєнізована програма була наче для мене складена. Річ у тому, що вона дозволяла надивитися досхочу на Якумо, та ще й напівголого, не наражаючись на необхідність
Як приємно було дивитися на них, коли, надбігши перед самим шикуванням, він переводив дух! Відсапуючись, він рвучко розстібав гачки на формі. Тоді одним рухом висмикував з-за ременя поли сорочки. А я стояв на трибуні і марно намагався не задивлятися на його гладеньке біле тіло, що отак поставало переді мною. Через це я аж холонув, коли друзі випадком кепкували з мене: «Чого це ти командуєш, втупившись у землю? Що, духу забракло?!» Але так і не знаходив причини наблизитися до його рожевого напівоголеного тіла.
Улітку всіх старшокласників вивезли на тижневу екскурсію до військово-морського училища в місто М. Одного дня на заняттях з плавання хлопці попірнали собі до басейну. Я не вмів плавати, тож вирішив посидіти узбіч, наче слабуючи на живіт, та капітан-лейтенант звелів усім недужим принаймні роздягтися — сонячні ванни, мовляв, кращі ліки від усіх недуг. І тут я похопився, що серед цього гурту — і Якумо. Він склав на грудях біли м’язисті руки, підставив ледь засмаглі груди вітерцеві й глузливо прикусив нижню губу білими передніми зубами. Самозвані хворі-екскурсанти зібрались у затінку під деревами біля басейну, тож мені було неважко наблизитися до нього. Я міряв очима його гнучкий стан, задивлявся на живіт, що здіймався в такт подиху.
Згадався вірш Уїтмена:
… Плавають юнаки на спині,
випнувши животи до сонця.
Але й цього разу я не озвався до нього жодним словом. Бо соромився власної хирлявої постаті і тонких блідих рук.
*
У вересні дев’ятнадцятого року Сьова — в рік початку війни — я закінчив школу, куди вчащав змалку, і вступив до університету. За категоричною порадою батька я обрав юридичний факультет. Але не надто переймався, бо був певен, що невдовзі піду на фронт і знайду смерть у бою, а вся моя рідня загине під бомбами.
Як тоді водилося, хтось із старшокурсників, збираючись на фронт, передав мені студентську форму. Я пообіцяв повернути її його рідним, коли сам піду воювати, і став ходити в ній до університету. Боячись нальотів більше за всіх, я водночас із якимись солодкими сподіваннями не міг дочекатися смерті. Я вже не раз повторював, яким тягарем здавалося мені майбутнє.
Життя від початку гнітило мене поняттям обов’язку. Воно прирекло мене на тортури за невиконання обов’язку, хоч чудово знало: виконати його я не здатний. От мені й мріялося, що те життя трохи пересядеться, коли смертю протнути в ньому бодай якийсь просвіт. Поширена під час війни доктрина смерті знаходила в мені чуттєвий відгук. Я гадав, що якби мені «загинути смертю героя» (хоч як мало вона мені пасувала), те значило б підвести під життям риску такої іронії, якої б вистачило, щоб посміхатися довіку в могилі. І при цьому, щойно лунала сирена,
… Я почув невправну гру на роялі.
Це було у приятеля, який збирався вступати до штабної офіцерської школи. Дружбою з Кусано — так його звали — я неабияк дорожив, бо в старших класах він виявився єдиним, з ким я міг хоч трохи обговорити проблеми психіки. Я не особливо схильний заводити друзів і мені боляче згадувати, як те, що крилося в мені, мало не занапастило мою єдину дружбу. Про це й піде мова далі.
— Непогано грає. От тільки затинається трохи.
— Це сестричка. Вчителька пішла, а вона ще вправляється.
Ми замовкли й знову прислухались. Оскільки Кусано от-от мав іти до війська, гадаю, в його вухах лунали не просто звуки роялю з сусідньої кімнати, а недосконала, нетерпляча краса повсякдення, від якої його відривала доля. Музика була ніжна, як не дуже вдале, зроблене за рецептом печиво.
Я, як завжди, не втримався і запитав:
— Скільки їй?
— Сімнадцять. Ми з нею погодки, — відповів Кусано.
Чим більше я слухав, тим виразніше чув у звуках роялю замрію, несвідомість власної краси, триваючу в пальцях недійшлість сімнадцяти років. Як я прагнув, щоб ці вправи не кінчалися! І мої мрії здійснились. І понині, ось уже п’ять років, у моїй душі бринить та сама музика, що тоді. Скільки разів я вмовляв себе, що це обман почуттів! Скільки разів мій розум збиткувався над грою уяви! Скільки разів моя недолугість насміхалася з самообману! А проте звуки роялю володіють мною, і якщо поняття «доля» може існувати без присмаку гіркоти, то ті звуки якраз і були для мене знаком долі.
Слово «доля» зафіксувалося в моїй пам’яті трохи раніше цього випадку, бо вразило мене напрочуд сильно. Коли по випускній урочистості я їхав у машині до імператорського палацу на подячну церемонію разом з директором — відставним капітаном першого рангу, цей похмурий старигань із сльозавими очима розбив у пух і прах моє рішення не подавати документів до штабної офіцерської школи, а чекати призову рядовим, запевняючи, що не з моїм здоров’ям витримати солдатське життя.
— А я готовий до цього!
— Ти сам не знаєш, що кажеш. Та, власне, подавати документи вже й так запізно. Що ж, фатум. — Він, як то полюбляли вихованці доби Мейдзі, вжив іноземне слово.
— Що-що? — перепитав я.
— Фатум. Фатум, — повторив він з підкресленою байдужістю старої людині, яка соромиться власної старості й не хоче, щоб це помітили.
Я, звичайно, і раніше бачив дівчину-піаністку в Кусано. Проте в їхньому домі, на відміну від родини Нукада, дотримувалися пуританських поглядів, тому всі три сестри з сором’язливими посмішками швиденько зникали, щойно я з’являвся.
А що Кусано лишалися до армії лічені дні, ми з ним провідували один одного — поспівчувати на прощання. Звуки роялю поставили мене в незручне становище перед його сестрою. Я став соромитися дивитись дівчині в вічі, заговорювати до неї, наче підслухав її таємницю. Часто, коли вона приносила чай, я бачив тільки зграбні ніжки, що легко рухалися переді мною. Мене зворушила їхня краса — може, тому, що я не звик до жіночих ніжок: тоді жінки ходили здебільшого в штанях або робочих шароварах-момпе.