Сповідь відьом. Тінь ночі
Шрифт:
– Вона – відьма, – пояснив Кіт, відсьорбнувши вина.
– Та невже? – здивувався Джордж і знову заходився роздивляти мене з новою цікавістю. У його погляді я не відчула тиску та поштовхів, котрі б свідчили б, що переді мною демон; не відчувала я ані характерного для відьом поколювання шкіри, ані холоду, яким віяло від погляду вампіра. Джордж був звичайною теплокровною людиною, втомленим та літнім чоловіком, який мав такий вигляд, наче життя передчасно його виснажило. – Але ж відьми тобі не до вподоби, Метью, так само, до речі, як і Кіту. Ти завжди розохочував мене, щоб я не займався цією темою. Коли я
– А ця – до вподоби. Настільки до вподоби, що я одружився з нею, – перервав його Метью, для більшої переконливості міцно поцілувавши мене в губи.
– Одружився?! – Джордж ошелешено перевів погляд на Кіта. А потім сказав, прокашлявшись: – Тоді маємо відзначити подвійну радість: ти не затримався у справах, як того боявся П’єр, і, до того ж, повернувся до нас із дружиною. Мої вітання!
Його помпезна промова нагадала мені церемоніальне звернення, і я ледь змогла стримати посмішку. Джордж сліпуче посміхнувся мені й вклонився.
– Мене звуть Джордж Чепмен, господине Ройдон.
Його ім’я було начебто знайомим, і я почала нишпорити в невпорядкованому масиві інформації, що накопичилася у моїй голові історика. Чепмен не був алхіміком, бо я спеціалізувалася саме на цій темі, але його ім’я не траплялося мені в літературі, що мала стосунок до цієї таємничої теми. Він, вочевидь, був літератором, як і Марлоу, але я ніяк не могла пригадати жодного з його титулів та звань.
Покінчивши з процедурою знайомства, Метью погодився трохи посидіти біля каміна зі своїми гостями. Вони говорили про політику, а Джордж навіть зробив спробу залучити мене до розмови, спитавши про стан доріг та погоду. Я говорила якомога менше, намагаючись упіймати жести та слова, що допомогли б мені видати себе за жінку Єлизаветинської доби. Джордж прийшов у захват від моєї уважності й винагородив мене за це довгою розповіддю про свій найновіший літературний доробок. Кіт, якому не подобалася роль хлопця на підхваті, різко перервав лекцію Джорджа, запропонувавши почитати уголос із «Доктора Фауста».
– Це буде як репетиція для друзів, – сказав демон, збуджено поблискуючи очима, – а справжня вистава почнеться пізніше.
– Тільки не зараз, Кіте. Уже по дванадцятій, а Діана стомлена подорожжю, – сказав Метью, піднімаючи мене на ноги.
Коли ми виходили з кімнати, Кіт із нас очей не зводив. Він знав, що ми щось приховуємо. Він чіплявся до кожної незвичної для нього фрази, яку я боязко вставляла в розмову, і задумливо замовк, коли Метью не зміг пригадати, куди подів свою лютню.
Перед тим як ми покинули Медісон, Метью попередив мене, що Кіт надзвичайно проникливий навіть для демона. «Цікаво, скільки часу пройде, поки Марлоу не здогадається, що саме ми з Метью приховуємо», – подумала я. Відповідь на це запитання я отримала через кілька годин.
Наступного ранку, поки домочадці прокидалися, ми поговорили в затишному куточку, де стояло наше ліжко.
Спочатку Метью охоче відповідав на мої запитання про Кіта (як виявилося, той був сином чоботаря) та Джорджа (який, на мій подив, виявився не набагато старшим від Марлоу). Та коли я перейшла до практичних запитань про керування домашнім господарством і кодексом поведінки жінок, Метью стало нецікаво.
– А як же стосовно моєї одежі? – поцікавилася я, намагаючись
– Не думаю, що жінкам слід спати ось у цьому, – відповів Метью, смикнувши мій пеньюар з тонкого льону. Він розв’язав його мереживний комірець і вже був зібрався поцілувати мене в шию, щоб переконати у своїй точці зору, як саме в цю мить хтось рвучко розкрив ширму ліжка. Від яскравого сонця я примружилася.
– Ось, помилуйся, – почувся злісний голос Марлоу.
З-за його спини визирав якийсь чорнявий демон. Своєю тендітною статурою та гострим підборіддям з так само гострою бородою він нагадував ельфа. Його волосся, схоже, вже кілька тижнів не знало гребінця. Гостро усвідомлюючи відсутність на мені нижньої білизни та прозорість мого пеньюара, я, прикриваючись руками, рвучко вхопилася за його перед.
– Ти ж бачив малюнки митця Вайта з Роаноука, Кіте. Ця відьма зовсім не схожа на мешканців Вірджинії, – розчаровано зауважив незнайомий демон. І раптом помітив Метью, який люто вирячився на нього. – Ой, доброго ранку, Метью! Дозволь мені покористуватися твоїм циркулем. Обіцяю, що цього разу я його ніде не загублю.
Метью притиснувся чолом до мого плеча і, заплющивши очі, невдоволено простогнав.
– Напевне, вона з Нового Світу або з Африки, – наполягав Марлоу, демонстративно відмовляючись називати мене на ім’я. – Вона не з Честера, не з Шотландії, Ірландії, Уельсу, Франції чи Імперії. Сумніваюся також, що вона з Голландії чи Іспанії.
– Доброго ранку тобі, Томе. А з якого це дива ви з Кітом вирішили дискутувати про місце народження Діани в моїй спальні? – спитав Метью, зав’язуючи мотузочку комірця мого пеньюара.
– Добре тобі вилежуватися в ліжку! Мабуть, ти збожеволів від лихоманки. Кіт каже, що ти, напевне, одружився саме в розпал пропасниці. Бо інакше як тоді пояснити оцю твою безглузду й безвідповідальну поведінку, – заторохтів Том як правдивий демон, проігнорувавши запитання Метью. – Дороги зараз сухі, тому ми добралися до тебе ще кілька годин тому.
– А вина вже немає, – поскаржився Марлоу.
«Ми? – подумала я. – Скільки ж їх іще має бути? Стара Хижка й без того забита так, що мало не лусне».
– Геть звідси! Мадам має помитися перед тим, як постати перед його світлістю. – До кімнати увійшла Франсуаза з мискою гарячої води в руках. Позаду, як зазвичай, плентався П’єр.
– Сталося щось важливе? – поцікавився з-за ширми Джордж. Він увійшов до кімнати без запрошення і таким чином завадив Франсуазі вигнати з кімнати чоловіків. – Граф Нортумберлендський змушений чекати сам-один у великій залі. Якби він був моїм покровителем, то я б до нього так не ставився.
– Хол читає трактат про конструювання терезів, який надіслав мені один математик із Пізи. Тому не треба ним перейматися – він цілковито задоволений, – сердито відрізав Том, сідаючи на край ліжка.
«Напевне, він мав на увазі Галілея», – захоплено подумала я. Бо в 1590 році Галілей був молодшим викладачем в Пізанському університеті. І його робота про терези ще наразі не була опублікована.
«Том. Граф Нортумберлендський. Це той, хто листувався з Галілеєм».
Від здивування я аж рота роззявила. Демон, який сидів біля мене на прошитій ковдрі, був, напевне, ніким іншим, як Томасом Гарріотом.