Сповідь відьом. Тінь ночі
Шрифт:
– Хтось затаврував вас емблемою родини де Клермон, не вгамовувалася Франсуаза, хитаючи головою. – Таку емблему використовує мілорд.
– Ми порушили угоду. – Я придушила нудоту, яка заворушилася в моєму шлунку від спогаду про ту ніч, коли інша відьма затаврувала мене як зрадницю. – То була помста Конгрегації.
– Так ось чому ви обоє тут, – пирхнула Франсуаза. – Ота угода від самого початку була ідіотською витівкою. Філіпу де Клермону не слід було приєднуватися до неї.
– Але ж вона убезпечувала нас від людських істот, – заперечила я.
Я не
– Убезпечувала? Не думайте, що ви тут у безпеці, мадам. Жоден із нас не є у безпеці. Англійці – народ забобонний, схильний бачити привидів поблизу кожної церкви і відьом біля кожного казана. Конгрегація – це єдине, що відділяє нас від повного знищення. Ви вчинили мудро, шукаючи притулку саме тут. Давайте вдягайтеся, бо ви мусите приєднатися до решти гостей.
Франсуаза допомогла мені вибратися з пеньюара, а тоді подала мокрий рушник і тарілку з пастоподібною речовиною, що пахла розмарином та апельсинами. Мені було дивно, що зі мною поводяться як з дитиною, але я знала, що людей рангу Метью було прийнято купати, вдягати й годувати наче ляльок. П’єр подав Метью щось занадто темне як для вина.
– Значить, вона не лише відьма, а й fileuse de temps? – тихо спитала Франсуаза у Метью.
Незнайомий вираз – «прядильниця часу» – викликав у моїй пам’яті спогади про оті різнокольорові ниті, за допомогою яких ми рухалися до оцього конкретного відрізка минулого.
– Так, – кивнув Метью, уважно дивлячись на мене і сьорбаючи з чашки.
– Але якщо вона прибула з іншого часу, це означає, що… – почала було Франсуаза, ошелешено вирячивши очі. Але через мить вираз її обличчя став задумливий. Напевне, вона помітила зміну в мові та поведінці Метью.
«Вона підозрює, що перед нею вже інший Метью», – стривожено подумала я.
– Нам достатньо знати, що вона перебуває під покровительством мілорда, – жорстко мовив П’єр, і в його голосі прозвучало неприховане застереження. Він подав Метью кинджал. – І неважливо, що це означає.
– Це означає, що я кохаю її, і вона мене також кохає, – сказав Метью, свердлячи поглядом свого слугу. – Що б я не говорив іншим, правда полягає саме в цьому. Зрозуміло?
– Так, – відповів П’єр, хоча тон його голосу свідчив зовсім протилежне.
Метью скинув запитальним поглядом на Франсуазу, і та неохоче кивнула, скорчивши невдоволену гримасу.
Загорнувши мене в товстий лляний рушник, вона знову заходилася вдягати мене. Франсуаза не могла не помітити й інших міток на моєму тілі – ті, що я отримала впродовж того, здавалося, безконечного
– А ця наруга сталася вже після того, як ви заявили про свою любов до цієї відьми, мілорде? – поцікавилася Франсуаза.
– Так, – відповів Метью, чіпляючи кинджал на пояс.
– Значить, її затаврував не маньясанг, – промимрив П’єр. – Він ужив давнє окситанське слово, що означало «вампір», буквально – пожирач крові. – Бо ніхто б не став наражатися на гнів де Клермонів.
– Ні. То була інша відьма. – Хоча в кімнаті й було тепло, при цих словах я мимоволі здригнулася.
– Утім, двоє маньясангів були неподалік і дозволили цьому трапитися, – похмуро мовив Метью. – І вони за це заплатять.
– Що сталося, те сталося, – сказала я, не бажаючи розпалювати ворожнечу між вампірами. Попереду в нас і так було чимало проблем.
– Якщо мілорд узяв тебе за дружину після того, як тебе затаврувала відьма, то це означає, що те тавро не має сили, – мовила Франсуаза, швидко й вправно заплітаючи моє волосся в тугі коси. Вона накрутила їх на моїй голові і сколола шпильками. – У цьому Богом забутому краї твоє прізвище, може, і Ройдон, але ми ніколи не забудемо, що ти належиш до родини Клермонів.
Мати Метью колись попередила мене, що Клермони були як зграя. У двадцять першому сторіччі мене дратували зобов’язання та обмеження, обумовлені належністю до спільноти потойбічних істот. Однак тут, у 1590 році, мої магічні здібності були непередбачуваними, мої знання відьомського мистецтва практично неіснуючими, а моя найдавніша прародителька, судячи з історичних джерел, не з’явилася ще навіть на світ. Тут я могла покладатися лише на власний хист і на Метью.
– У той час наші наміри стосовно одне одного були чіткі й недвозначні. Але зараз я не хочу ускладнень. – Поглянувши на перстень Ізабо, я торкнулася його своїм великим пальцем. Тепер мої сподівання, що ми плавно й безперешкодно впишемося в минуле, здалися мені наївними й нездійсненними. Я озирнулася довкола. – А оце…
– Ми прибули сюди лише з двох причин, Діано: знайти тобі наставницю і, якщо вдасться, виявити отой алхімічний манускрипт. – Саме загадковий алхімічний манускрипт Ешмол-782 уперше звів нас докупи. У двадцять першому сторіччі він лежав собі тихо-мирно, похований серед мільйонів книжок Оксфордської Бодлійської бібліотеки. Заповнивши на нього паперову смужечку-заявку, я й гадки не мала, що оця проста дія вивільнить хитромудре заклинання, яке тримало той манускрипт на полиці, не мала гадки, що оте заклинання відновиться тієї ж миті, коли Ешмол-782 повернеться на своє місце серед книжок. Я була також повним невігласом стосовно відьом, вампірів та демонів, про яких, якщо вірити чуткам, ішлося на сторінках тієї книги. Метью визнав за розумніше виявити Ешмол-782 у минулому, а не намагатися знову зняти з нього закляття у двадцять першому сторіччі.