Сповідь відьом. Тінь ночі
Шрифт:
– Франсуаза має рацію. Геть звідси. Усі до одного, – сказав Метью так само сердито, як і Том.
– А що ж ми Холу скажемо? – спитав Кіт, кинувши в мій бік багатозначний погляд.
– Що я невдовзі спущуся вниз, – відповів Метью. А потім перекотився у ліжку й потягнув мене до себе.
Дочекавшись, поки друзі Метью вийшли з кімнати, я стусонула його в груди.
– За що? – вигукнув він, удаючи, наче йому боляче, хоча боляче було мені, бо я сильно забила об нього свій кулак.
– За те, що не розповів мені заздалегідь, які у тебе друзі!
Спершись на лікоть
– Уже не пам’ятаю, коли Генрі заробив це прізвисько, але його так ще ніхто не називає. – На обличчі Метью з’явився вираз веселого здивування, від чого я розлютилася іще більше. – Нам бракує лише сера Волтера Рейлі – і ми матимемо в себе «Школу ночі» у повному складі, – мовив Метью і визирнув у вікно, коли я згадала про цю легендарну групу радикалів, філософів та вільних мислителів. Томас Гарріот. Крістофер Марлоу. Джордж Чепмен. Волтер Рейлі. І…
– А ти тут хто, Метью? – Я не здогадалася спитати його про це раніше, іще до нашої мандрівки у минуле.
– Метью Ройдон, – відповів він, злегка схиливши голову, немов представляючись. – Поціновувач поетичних талантів.
– Історикам про тебе майже нічого не відомо, – ошелешено сказала я. Метью Ройдон був найзагадковішою постаттю серед тих, кого пов’язували з не менш загадковою групою «Школа ночі».
– Тепер, коли ти дізналася, хто такий Метью Ройдон, тобі, мабуть, стане нецікаво.
– Моєї цікавості вистачить на все життя. Міг би й попередити мене, перш ніж отак взяти й несподівано занурити мене в це середовище.
– І що б ти зробила в такому разі? Нам і так ледь вистачило часу вдягнутися, а про якісь попередні дослідження й мови не могло бути. – Метью сів у ліжку і, змахнувши ногами, поставив їх на підлогу. Я пожалкувала, що часу на інтим у нас не залишилося. – Та не переймайся ти так, Діано. Вони просто звичайні люди, і все.
Та хоч що б там не казав Метью, але не було в тих чоловіках нічого звичайного. «Школа ночі» сповідувала єретичні погляди, глузувала з розбещених та корумпованих придворних королеви Єлизавети і насміхалася з інтелектуальних претензій церковних та університетських кіл. «Божевільна, нечестива й небезпечна для розуму» – ця фраза напрочуд добре характеризувала групу «Школа ночі». У ніч на Гелловін ми прибули не на милу ностальгійну зустріч старих друзів. Ми потрапили в самісіньке осине гніздо, де плелися інтриги Єлизаветинської доби.
– Ти не можеш сподіватись від мене безпристрасності, коли знайомиш з людьми, яких я вивчала все своє доросле життя. Особливо, якщо зважити на те, якими відчайдушними та нерозсудливими здатні бути твої друзі, – зауважила я. – Томас Гарріот є одним із найвидатніших астрономів своєї доби. Твій приятель Генрі Персі – алхімік.
П’єр, добре знаючись на жіночій психології, відчув, що я ось-ось зірвуся, і швиденько кинув моєму чоловікові чорні бриджі, щоб він не зостався голоногим у ту мить, коли вибухне мій гнів.
– І Волтер із Томом теж алхіміки, – сказав Метью, почухавши
– Мені байдуже, що робив, робить чи робитиме Вільям Шекспір, якщо в цю мить він не сидить у великій залі з графом Нортумберлендським! – відказала я, сповзаючи з високого ліжка.
– Звісно, що Віллі там немає, – відмахнувся Метью. – Волтеру не до вподоби його демонстративний стиль поведінки, а Кіт вважає його шахраєм та крадієм.
– Можеш вважати, ніби ти мене трохи заспокоїв. А що ти збираєшся їм сказати про мене? Марлоу здогадується, що ми дещо приховуємо.
Метью поглянув на мене своїми сіро-блакитними очима.
– Про тебе? Скоріш за все, правду. – П’єр подав йому камзол – чорний, із вишуканою вишивкою – і втупився у точку над моїм плечем, як і личить зразковому слузі. – Скажу, що ти – подорожуєш у часі і що ти – відьма з Нового Світу.
– Правду, – мляво повторила я. П’єр чув кожне мовлене нами слово, але й виду не подавав, а Метью не зважав на нього, наче його й не було поруч із нами. «Цікаво, скільки часу знадобиться мені, щоб привчитися так само його не помічати?» – подумала я.
– А чом би й ні? Том занотує все, що ти скажеш, і порівняє ці записи зі своїми нотатками про алгонкінську мову. А крім нього, ніхто на тебе особливо не зважатиме, – сказав Метью, явно думаючи не стільки про потенційну реакцію своїх друзів, скільки про власну одежу.
Повернулася Франсуаза з двома теплокровними молодими дівчатами, які несли оберемки чистого вбрання. Вона показала на мій пеньюар, і я пірнула під балдахін, щоб роздягтися. Відчуваючи велику вдячність до роздягалень спортзалів, які значною мірою позбавили мене сором’язливості під час перевдягання перед незнайомими мені людьми, я натягнула лляну білизну на стегна та плечі.
– Кіт зважатиме. Він шукає причини відчувати до мене неприязнь, і в результаті отримає їх аж декілька.
– Із ним не буде жодної проблеми, – упевнено мовив Метью.
«Марлоу – твій друг чи твоя маріонетка?» – подумала я, просовуючи голову крізь тканину, коли раптом почула, як Франсуаза перелякано охнула й пробурмотіла:
– О Господи милосердний!
Я заціпеніла. То Франсуаза побачила на моїй спині шрам, що тягнувся через увесь поперек, а також зірку поміж моїх лопаток.
– Я сама вдягну мадам, – холодно сказала Франсуаза дівчатам-служницям. – Покладіть одежу й повертайтеся до своєї роботи.
Дівчата легенько вклонилися й вийшли, не виявивши особливої цікавості. Вони не побачили тавра на моїй спині. Коли вони пішли, ми всі заговорили одночасно, і Франсуазине перелякане «Хто ж це зробив?» спотикнулося об «Ніхто не має цього знати», мовлене Метью, і переплелося з моїм, сказаним трохи винуватим тоном «Та це просто шрам».