Сповідь відьом
Шрифт:
— Будь ласка, Ізабо, скажи — де вона?
— Між нами та департаментом Канталь немає нічого, окрім пустинних гір та козячих стежин, — сказала Ізабо.
— Канталь? — різко перепитав Болдвін.
— Так, — прошепотіла Ізабо, і її холодна кров стала ще холоднішою, коли вона подумала про можливі наслідки.
У тих місцях народився Герберт Оріякський. То була його, так би мовити, домашня територія, і якщо де Клермони наважаться вторгнутися туди, їм доведеться мати справу не лише з відьмами, а й з іншими створіннями, яких вони згуртують навколо
— Якщо користуватися шаховою термінологією, то вони виголосили нам шах, забравши Діану до Канталю, — похмуро зауважив Метью.
— Для шаху ще зарано.
Болдвін кивнув на знак згоди.
— Тоді ми щось пропустили, щось не до кінця розуміємо.
— Там немає нічого, окрім руїн, — сказала Ізабо.
Болдвін скрушно зітхнув:
— А чому ця відьма сама себе не може захистити?
Марта увійшла до кімнати, витираючи руки об рушник. Вона обмінялася поглядами з Ізабо.
— Elle est enchantee, — хрипко кинула вона.
— Ця дитина зачаклована, — неохоче погодилася Ізабо. — Ми з Мартою в цьому впевнені.
— Зачаклована? — здивувався Метью. Він знав, що чаклування накидало на всяку відьму невидимі пута. І воно було так само неприпустимим і непростимим, які вторгнення на чужу територію для вампірів.
— Саме так. Річ не в тім, що вона не хоче користуватися своєю магією. Її відгородили від магії, причому навмисне, — пояснила Ізабо й аж скривилася від цієї думки.
— Але ж чому? — допитувався її син. — Це те саме, що повиривати у тигра кігті та клики і знову випустити його в джунглі. Навіщо було позбавляти когось здатності до захисту?
Ізабо знизала плечима.
— Багато охочих спадає на думку і багато причин — до того ж я не дуже добре знаю цю відьму. Зв’яжися з її родиною. Спитай у них.
Метью видобув із кишені телефон. Болдвін помітив, що номер у Медісоні стояв на швидкісному наборі. Не встиг пролунати перший гудок, як відьми на тому боці взяли слухавку.
— Метью, ти? — спитала відьма переляканим панічним голосом. — Де вона? Їй страшенно боляче, я це відчуваю.
— Ми знаємо, де її шукати, Саро, — тихо мовив Метью, намагаючись заспокоїти її. — Але спершу мені треба дещо у тебе спитати. Діана не користується своєю магією.
— Не користується відтоді, як загинули її батьки. А яке це взагалі має значення? — викрикнула не стримавшись Сара. Ізабо аж поморщилася від різкого звуку.
— А чи є ймовірність — хоч найменша, — що Діана зачаклована?
На тому боці лінії запанувала тиша.
— Зачаклована? — озвалася нарешті Сара, приголомшена цим запитанням. — Звісно, що ні!
Де Клермони почули легеньке «клац».
— То все Ребекка, — озвалася інша відьма спокійнішим тоном. — Я пообіцяла їй не розповідати. Я не знаю, як вона це зробила і що саме вона зробила, тому не питайте мене. Ребекка знала, що їм зі Стівеном не судилося повернутися з Африки. Вона щось бачила, щось передчувала, і це налякало її до смерті. Ребекка сказала мені тоді, що хоче
— Убезпечити від чого? — спитала Сара зі страхом у голосі.
— Не «від чого», а убезпечити до певного часу. — Емілі заговорила ще тихше. — Ребекка сказала мені, що хоче убезпечити Діану, допоки її донька не зустріне свого примарного чоловіка.
— Свого примарного чоловіка? — повторив Метью.
— Так, — прошепотіла Ем. — І щойно Діана сказала мені, що зустрічається з вампіром, я подумала, що це, напевне, збувається пророцтво Ребекки, і що ви — саме той чоловік. Але все це трапилося так швидко…
— Чи не знаєте ви, Емілі, хоч що-небудь, що зможе нам допомогти? — спитав Метью.
— Ні. Я бачу лише темряву. Діани в ній немає. Вона — не померла, — похапливо запевнила вона, почувши, як скрушно зітхнув Метью, — але їй боляче і вона — не знаю як — але перебуває не зовсім у цьому світі.
Болдвін слухав цю розмову і дивився на Ізабо, примруживши око. Її питання, які спочатку доводили його до сказу, зрештою виявилися напрочуд інформативними, такими, що проливали світло на події. Він опустив руки, які до того тримав на грудях, і видобув із кишені телефон. А потім відвернувся, набрав номер і щось стиха промимрив у нього. Після цього Болдвін поглянув на Метью і провів пальцем по своєму горлу.
— Я вирушаю на пошуки, — сказав Метью. — Коли будуть новини, ми вам повідомимо, — сказав він і перервав зв’язок, щоб Сара та Ем не закидали його питаннями. — Де мої ключі? — вигукнув Метью, рушаючи до дверей.
Та Болдвін вже заступив йому дорогу.
— Заспокойся, сядь і поміркуй, — грубо кинув він, ногою підсунувши брату стілець. — Які замки були колись між нашим шато та Канталем? Нам цікаві саме древні замки, відомі Герберту.
— Болдвіне, заради Бога, я не знаю. Пропусти мене!
— Ні. Будь розумним. Не поспішай і подумай. Відьми не стали б заносити Діану на територію Герберта — якщо вони, звісно, зовсім із глузду не з’їхали. Якщо Діана зачаклована, то для них вона — теж таємниця. А щоб її розгадати, потрібен час. Потрібне якесь затишне місце, щоб там не було надокучливих вампірів, які їм заважатимуть. — Болдвін уперше назвав Діану на ім’я. — У Канталі відьмам доведеться слухатися Герберта, тому вони, напевне, десь на кордоні того департаменту. Поміркуй. — У Болдвіна випарувалася остання краплина терплячості. — Заради Бога, Метью, ти ж спроектував чи збудував більшість із цих замків!
Метью швидко перебрав у пам’яті всі варіанти, відкинувши декотрі замки як такі, що стояли надто близько, а декотрі тому, що вони лежали в руїнах.
— Ля П’єр, — видихнув він.
Рот Ізабо стиснувся в тонку ниточку, а на обличчі Марти відбилося занепокоєння. Ля П’єр був найнеприступнішим замком регіону. Збудований на базальтовому фундаменті, у якому неможливо зробити підкоп, він мав стіни достатньо високі, щоб витримати будь-яку облогу.
Нагорі почувся звук стискуваного та гнаного повітря.