Сповідь відьом

Гаркнесс Дебора

— Ти можеш іти? — тихо спитав він.

— Хапай її на руки і винось звідси, інакше матимеш більший клопіт, аніж пляма засохлої крові! — крикнув його брат.

Рвучко підхопивши мене під спину та сідниці, наче мішок із борошном, Метью побіг. Я прикусила губу і заплющила очі, бо підлога, що стрибала піді мною, не нагадувала про політ із Сату. Зміна в повітрі засвідчила, що вибігли із замка на волю. Мої легені наповнилися свіжим повітрям, і я затремтіла.

Метью припустив іще швидше, несучи мене до гелікоптера, якимось неймовірним чином посадженому

на малесеньку відносно рівну ділянку ґрунтової дороги під стінами замку. Він обережно нагнувся і вскочив у відчинені двері машини; за ним слідком ускочив його брат, і зелені вогники навігаційних приладів застрибали по його рудій голові.

Коли ми всідалися, я ненароком зачепила ногою його стегно, і він кинув на мене погляд, у якому ненависть змішалася з цікавістю. Його обличчя видалося мені знайомим. Я бачила його у своїх видіннях у кабінеті Метью: спочатку у відблиску світла від лицарського панцира, а потім — коли торкнулася печаток ордену лицарів Лазаря.

— Я вже думав, що ти загинула, — сказав Метью, і я пригорнулася до нього.

Болдвін злобно вирячився і гаркнув пілоту:

— Давай!

І ми злетіли в небо.

Політ над землею враз нагадав мені про Сату, і я затремтіла.

— У неї шок, — гукнув Метью. — Ця штука може летіти швидше, Болдвіне?

— Оглуши її, — роздратовано кинув Болдвін.

— Я не маю заспокійливого.

— Ні, маєш! — злобно блиснув очима брат. — Хочеш, щоб це зробив я?

Метью поглянув на мене згори униз і вигнув губи в усмішці. Моє тремтіння трохи вщухло, але щоразу, коли гелікоптер падав у повітряну яму або погойдувався від пориву вітру, тремтіння поверталося — разом із моїми спогадами про Сату.

— Господи, Метью, ти що, не бачиш, яка вона перелякана! — сердито мовив Болдвін. — Візьми й оглуши її.

Метью прикусив свою губу, і на його гладенькій шкірі виступила намистинка крові. Він нахилився, щоб мене поцілувати.

— Ні, — запручалася я. — Я знаю, що ти робиш, Сату мені розповіла. Ти хочеш використати свою кров як заспокійливе.

— У тебе шок, Діано. А я не маю з собою пігулок. Тож дозволь мені допомогти тобі, — мовив він зі страждальницьким виразом обличчя.

Простягнувши руку, я спіймала краплину крові кінчиком пальця.

— Я сама.

«Відьми більше не патякатимуть про те, що я перебуваю під контролем Метью», — подумала я і злизала солону рідину зі свого онімілого пальця. Враз я відчула поколювання на губах та язиці, а потім нерви в роті втратили чутливість.

Коли я отямилася, по щоках мені війнуло холодне повітря, приправлене запахом Мартиних трав. Отже, ми в саду маєтку «Сім веж». Руки Метью тисли мені в наболілу спину, а моя голова лежала у нього на грудях. Я заворушилася і озирнулася.

— Ми вдома, — прошепотів він, широкими кроками наближаючись до освітленого шато.

— Ізабо й Марта, — спитала я піднявши голову, — з ними все гаразд?

— Абсолютно, — відповів Метью, пригортаючи мене до себе.

Ми увійшли до яскраво освітленого коридору на кухні.

Від різкого світла у мене аж очі заболіли, і я відвернулася, чекаючи, поки минеться біль. Мені здалося, що одне моє око стало трохи більшим, тож я примружила його сильніше, щоб вони стали однаковими. Попереду нас у коридорі я побачила групу вампірів. На обличчі у Болдвіна застигнув вираз цікавості, Ізабо була розлючена, а Марта — похмура й стурбована.

— Метью, — знервовано почала вона, дивлячись на мене з материнською турботою, — ти маєш зателефонувати її родині. Де твій телефон?

Руки Метью напружилися. Я відчувала, що голова моя надто важка для моєї шиї, тож прихилилася до плеча Метью.

— Здається, телефон у нього в кишені, але не кине ж він заради нього відьму! І вас до себе не підпустить, щоб ви вивудили його. — Болдвін подав Ізабо свій телефон. — На. Скористайся моїм.

Болдвін оглядав моє тіло з такою прискіпливістю, що у мене виникло таке відчуття, наче мені прикладали великі пакети з льодом.

— Вона справді має такий вигляд, наче побувала в бою. — У його голосі бриніли захоплення і повага.

Марта сказала щось по-окситанськи, і брат Метью кивнув.

— Ос, — сказав він, оцінююче поглянувши на мене.

— Не зараз, Болдвіне, — гримнув Метью.

— Дай номер телефону, Метью, — швидко мовила Ізабо, відвертаючи увагу свого сина. Той випалив його без зупинки, і мати натиснула на кнопки. Почулося слабке електронне пищання.

— Я в нормі, — каркнула я, коли Сара відповіла на дзвінок. — Постав мене, Метью.

— Ні, це Ізабо де Клермон. Діана у нас.

Настала нетривала тиша, і я відчула на собі крижані бурульки погляду Ізабо.

— Вона поранена, але рани не загрожують її життю. Хоча Метью доведеться таки відвезти її додому, до вас.

— Ні. Сату вирушить за мною! Не можна дозволити їй завдати шкоди Сарі та Емілі, — заперечила я, пручаючись і намагаючись встати.

— Метью, — прогарчав Болдвін. — Нехай нею займеться Марта, або змусь її замовкнути!

— Не лізь не у свою справу, Болдвіне! — відрізав Метью. Прохолодними губами він торкнувся моєї щоки, і мій пульс уповільнився. Голос Метью стишився до шепоту. — Ми не робитимемо нічого, чого ти не хотітимеш.

— Ми зможемо захистити її від вампірів, — сказала Ізабо, і її голос наче віддалявся від мене. — Але не від відьом. Їй треба бути з тими, хто зможе її захистити. — Розмова ніби зблякла, і на мене опустилася пелена сірого туману.

Цього разу я отямилася нагорі, у вежі Метью. Горіли всі свічки, у каміні ревіло полум’я. У кімнаті було майже тепло, але від шоку я й досі тремтіла. Метью сидів навпочіпки на підлозі, прихиливши мене до своїх колін й уважно обдивляючись моє праве передпліччя. На просяклому кров’ю пуловері зяяла дірка в тому місці, де Сату порізала мене. Навколо свіжої яскраво-червоної плями проступали й інші — темніші й дрібніші.