Сповідь відьом

Гаркнесс Дебора

— Сату сказала, що розітне мене, відкриє, як бляшанку, — прошепотіла я, ошелешена побаченим. — Але я не виказала моїх таємниць, мамо, я зберегла їх у своєму тілі.

Метью, який намагається втримати мене від падіння, — то було останнє, що я побачила у дзеркалі. Потім мене поглинула темрява.

Прокинулася я біля каміна в спальні. З рушником на талії, я сиділа скраєчку вибагливого крісла, зігнувшись у попереку й спиралася головою долілиць у купу подушок, розкладених на другому такому самому кріслі. Я бачила лише чиїсь ноги, і відчувала, як хтось намазує мені спину маззю. То була Марта, бо її грубі

рухи помітно відрізнялися від легеньких прохолодних дотиків Метью.

— Метью, — хрипко каркнула я, крутнувши голову набік і шукаючи його очима.

Біля мене з’явилося його обличчя.

— Що, моя кохана?

— А куди подівся біль?

— Магія, — пояснив він, вимучивши заради мене криву посмішку.

— А, морфій, — повільно проказала я, пригадавши перелік ліків, як він дав Марті.

— Це я так сказав. Але кожен, хто страждав від болю, знає, що морфій та магія — це одне й те саме. Коли ти вже прокинулася, ми тебе забинтуємо. — І з цими словами він кинув Марті згорток марлі, пояснивши, що бинтування захистить мене від набряків та інфекції. Від марлі буде ще одна вигода: вона триматиме мої груди, бо найближчим часом я не зможу носити бюстгальтер.

Метью з Мартою вкрили мій тулуб буквально кілометрами хірургічних бинтів. Завдяки морфію я перенесла цю процедуру з дивовижним відстороненням. Але це відчуття хутко зникло, коли Метью почав нишпорити у своїй медичній валізі й щось говорити про накладання швів. Колись у дитинстві я впала і загнала в стегно довгу виделку для приготування пастилок. Довелося накладати хірургічні шви, і мої кошмари тривали місяцями. Я розповіла Метью про свої страхи, але він був непохитний.

— Поріз на передпліччі глибокий, Діано. Якщо його не зашити, він не загоїться як слід.

Потім жінки вдягнули мене, а Метью випив вина; поки він тримав склянку, його руки тремтіли. Я не мала нічого, що вдягти на себе, тому Марта іще раз відлучилася і невдовзі повернулася з оберемком одежі Метью. Спільними зусиллями вони вбрали мене в одну з його елегантних бавовняних сорочок. Вона досить щільно облягла моє тіло, але була шовковиста й приємна на дотик. Марта накинула мені на плечі чорний кашеміровий джемпер з обтягнутими шкірою ґудзиками — він теж належав Метью — а потім із допомогою Ізабо натягнула на мене мої еластичні чорні штани. Коли процес вдягання завершився, Метью опустив мене в кубельце з подушок, споруджене на дивані.

— Перевдягнися, — наказала йому Марта, жестом указавши на ванну.

Швидко помившись під душем, Метью вигулькнув із ванни в чистих брюках. Нашвидку висушивши волосся перед каміном, він закінчив вдягання.

— Я відлучусь ненадовго вниз, добре? — спитав він. — А тим часом із тобою побудуть Ізабо й Марта.

Здогадавшись, що похід Метью на нижній поверх стосуватиметься його брата, я кивнула, і досі відчуваючи дію потужних ліків.

Поки його не було, Ізабо час від часу мимрила щось мовою, яка не була ані окситанською, ані французькою, а Марта, слухаючи її, занепокоєно квоктала й метушилася. Вони вже встигли прибрати з підлоги шматки скривавленої одежі та нижньої білизни, коли з’явився Метью. Обабіч нього неквапливо дибали Фелон та Гектор, висолопивши язики.

Ізабо невдоволено примружилася.

— Твоїм псам не

місце в моєму домі.

Фелон та Гектор із цікавістю поглянули на Ізабо, а потім на Метью. Він клацнув пальцями і вказав на підлогу. Пси повлягалися і повернули свої уважні писки до мене.

— Вони будуть із Діаною аж поки ми не поїдемо звідси, — твердо мовив він, і його мати зітхнула, але сперечатися не стала.

Метью підняв мені ноги, прослизнув під ними, ліг на диван і став їх тихенько гладити. Марта зі стуком поставила перед ним склянку вина, а мені всучила чашку чаю. Після цього вони з Ізабо пішли, залишивши нас наодинці з пильними псами.

Я замріялася, заколисана морфієм та гіпнотичним дотиком пальців Метью. Перебираючи спогади, я намагалася визначити, які з них є реальні, а які — уявні. Чи й справді в темниці зі мною був материн привид, чи то я просто пригадала наші розмови перед їхнім від’їздом до Африки? А може, то мій розум намагався впоратися зі стресом, от і розпався на уламки і перетік в уявний світ? Я нахмурилася.

— Щось не так, моя левице? — стурбовано спитав Метью. — Тобі боляче?

— Ні. Просто думаю. — Я зосередилася на його обличчі й наблизилася крізь туман до безпечного й надійного берега Метью. — А де я була?

— У замку Ля П’єр. Це стара споруда, у якій багато років ніхто не жив.

— Я бачила Герберта. — Мій розум наче стрибав у класики, не бажаючи подовгу затримуватися на одному місці.

Пальці Метью враз заклякли.

— Він теж там був?

— Спочатку так. Вони з Доменіко чекали нашого прибуття, але Сату прогнала їх геть.

— Зрозуміло. А він, бува, не торкався тебе? — спитав Метью, і я відчула, як він напружився.

— До щоки, — відповіла я і здригнулася. — Виявляється, Метью, що колись, давним-давно, він мав отой манускрипт. Герберт вихвалявся, що забрав його в Іспанії у одного чаклуна. Вже тоді книга була під закляттям. Герберт заворожив одну відьму і тримав її під своїми чарами, сподіваючись, що з часом вона зможе зламати те закляття.

— Ти не розкажеш мені, як усе сталося?

Мені хотілося сказати, що ще зарано про це говорити, але, несподівано для мене самої, розповідь вихлюпнулася назовні. Коли я розповіла Метью про спроби Сату розітнути мене і пошукати магію всередині, Метью підвівся і став чукикати мене, посадовивши на коліна.

Він тримав мене, коли я говорила, коли не мала сил говорити і коли плакала. Не знаю, які емоції вирували в його душі, але він стримував їх, коли я розповідала те, що дізналася про нього від Сату. Навіть коли я розповіла йому про свою матір під яблунею, чиї корені зміїлися кам’яною підлогою замку Ля П’єр, він не розпитував мене про подробиці, хоча, напевне, у нього виникли до мене сотні запитань, що так і лишилися без відповіді.

То була неповна розповідь — я залишила поза її рамками мого батька, мої виразні спогади про казочки, які мені розповідали на ніч, про те, як я бігала в полях за будинком Сари в Медісоні. Але варто було лише почати. Решту розкажу з часом.

— Що ж нам тепер робити? — спитала я, завершивши розповідь. — Ми не можемо допустити, щоб Конгрегація зробила зле Сарі й Емілі чи Марті й Ізабо.

— Тобі вирішувати. Якщо ти скажеш, що достатньо через мене натерпілася, я зрозумію тебе, — повільно проказав Метью.