Сповідь відьом
Шрифт:
Коли ми зайшли до перших яблунь, Метью рвучко крутнув мене до себе і притиснув всім тілом до старого вузлуватого стовбура. Від будинку нас затуляли густі віти, що звисали до землі.
Хоч я і потрапила в пастку, цілком передбачуваний у такій ситуації відьмовій не почався. Утім, у моїй душі вирували інші почуття.
— Господи, як же ж у цьому домі людно! — видихнув Метью і припав до моїх губ.
Відтоді, як він повернувся з Оксфорда, ми провели дуже мало часу разом. Здавалося, це було бозна-коли, хоча минуло лише кілька днів. Його рука ковзнула мені під джинси, і я затремтіла від задоволення, відчувши на своєму
Лишилася одна можливість. На мить мені здалося, що Метью вирішив «зреалізувати» наш шлюб у старомодний спосіб: стоячи тут, надворі, піддавшись сліпому пориву фізіологічної потреби. Однак він швидко опанував себе і трохи відсторонився від мене.
— Ні, не так, — хрипко видихнув він і подивився на мене очима, чорними від пристрасті.
— Та мені байдуже як, — сказала я, знову притягуючи його до себе.
— А мені не байдуже. — Почувся тихий уривчастий «вихлоп» повітря — то Метью зітхнув, як зітхають вампіри. — Коли ми вперше кохатимемося, я хочу, щоб ти була вся моя, щоб поблизу нікого не було. І повір, я захочу тебе не на кілька похапливих хвилин, як тепер, коли ми втекли від твоїх тіток.
— І я теж хочу тебе, — погодилася я, — але терплячість — не в моєму характері.
Його губи вигнулися в усмішку, і він кивнув на згоду.
Метью погладив великим пальцем впадину на моєму горлі, й серце моє шалено закалатало. Потім він торкнувся губами до того місця, де щойно був його палець, легенько притиснув їх до згорточка, що пульсував під тоненькою шкірою. Ніжно цілуючи вену, у якій тріпотіло моє життя, він просунувся угору, до вуха.
— Це таке задоволення — дізнаватися про місця, дотик до яких тобі подобається. Наприклад, отут. — І Метью поцілував мене за вухом. — Або отут. — Він торкнувся губами моїх повік, і я простогнала від задоволення. — І тут. — Метью провів великим пальцем під моєю нижньою губою.
— Метью, — благально прошепотіла я.
— Що, серденько? — спитав він, зачудовано дивлячись, як від його дотику кров ринула мені у щоки.
Я не відповіла, а просто пригорнула його до себе, байдужа до холоду, дедалі густішої темряви та шорсткої кори, яка штрикала мені у поранену спину. Ми так і стояли, поки з ґанку гукнула Сара.
— Щось недалеко ви зайшли, — іронічно пирхнула вона. — Навряд чи це можна назвати прогулянкою.
Я почувалася як школярка, застукана на ґанку в обіймах сусідського хлопця, коли опускала свою футболку і поволі йшла до будинку. Метью хихикнув і пішов слідком.
— Яке самовдоволення на обличчі! — зауважила Сара, коли він з’явився в кухні. У світлі яскравої лампи, він мав вигляд стовідсоткового вампіра до того ж — справді самовдоволеного. Але тепер його очі не бігали туди-сюди, і за це я була йому вдячна.
— Не чіпай його, — кинула Ем нехарактерно різким тоном. Вона дала мені салат і вказала на стіл у сімейній кімнаті, де ми зазвичай їли. — Коли Діана була ще малою, ми самі частенько стирчали попід тими яблунями.
— Еге ж, — буркнула Сара. Вона взяла три келихи і вказала ними на Метью. — Маєш іще такого вина, Казаново?
— Саро, я француз, а не італієць. І я вампір. Тому вино я маю завжди, — відказав Метью з пустотливою усмішкою.
Ми
— Я не голодний, Емілі, дякую.
— А є взагалі що-небудь, що тобі хотілося б їсти? — спитала Ем, незвична до того, що хтось відмовляється від приготованої нею їжі.
— Горіхи, — впевнено сказала я. — Якщо вже так хочеться купити йому харчі, то принеси йому горіхів.
Емілі завагалася.
— А як щодо сирого м’яса?
Я хотіла була відповісти, але Метью вхопив мене за руку і стиснув її.
— Якщо хочеш нагодувати мене, то неприготоване м’ясо — те, що треба. А ще я полюбляю бульйон, тільки простий, без овочів.
— Твій син та колега теж віддають перевагу цим харчам, чи тільки ти таке їси?
Тепер я збагнула, чому Метью дратувався, коли я розпитувала його про стиль життя та вподобання у їжі.
— Серед теплокровних для нас це стандартний набір вампірської їжі. — Метью відпустив мою руку і долив собі вина.
— Вино, горішки… Мабуть, ти частенько по барах вештаєшся? — зазначила Сара.
Ем відклала виделку і витріщилася на неї.
— Що таке? — невдоволено спитала в неї Сара.
— Саро Бішоп, якщо ти ставитимеш нас у скрутне становище перед сином Метью, я ніколи тобі цього не подарую.
Я спочатку захихотіла, а потім не витримала і гучно розреготалася. Першою мене підтримала Сара, а потім — Ем. Метью ж сидів і всміхався, наче опинився серед божевільних, але чемно промовчав.
Коли сміх нарешті вщух, він повернувся до Сари.
— Я тут подумав — а чи можна скористатися вашою комірчиною, щоб зробити аналіз барвників, використаних у зображенні хімічного вінчання? Може, так вдасться встановити, коли й де зроблено цей малюнок.
— Не здумай хоч що-небудь видалити з того малюнка! — скрикнув у мені історик, вжахнувшись від такої думки.
— Та нічого з ним не станеться, запевняю тебе, — спокійно відказав Метью. — Я добре вмію робити аналіз крихітних речових доказів.
— Ні! Нам не слід чіпати його, аж поки ми не дізнаємося, з чим маємо справу.
— Не будь такою педантичною, Діано. Пізно приндитися, коли ти сама відіслала цю книгу назад, до книгосховища. — Сара підвелася і всміхнулася. — Сподіватимемося, що нам допоможе кулінарна книга.
— Еге ж, — стиха мовила Ем. — Ти ж тепер член родини, Метью.
Сара зникла в комірчині й невдовзі вигулькнула звідти, тримаючи в руках книгу в шкіряній палітурці завбільшки з сімейну Біблію. На її сторінках зберігалися знання та легенди родини Бішопів, що поколіннями передавалися від відьми до відьми майже чотири сотні років. Першим ім’ям у книзі було Ребекка, поряд була дата, виписана вибагливими округлими літерами. Решта імен розтягнулися на першій сторінці двома стовпчиками, і кожне з них, написане трохи іншим чорнилом, мало напроти себе іншу дату. Імена були і на звороті, тут переважали Сюзани, Єлизавети, Маргарет, Ребекки та Сари. Моя тітка ще нікому не показувала цієї книги — навіть іншим відьмам. Щоби побачити її «кулінарну книгу», треба стати членом родини.