Сповідь відьом
Шрифт:
— А що це, Саро? — спитав Метью, розширюючи ніздрі на запах старого паперу, трав та диму, що вихопився з книги, коли Сара розгорнула її обкладинку.
— Це гримуар Бішопів. — І вона показала на перше ім’я. — Спочатку він належав Ребецці Девіс, бабці Бріджет Бішоп, а потім її матері, Ребецці Плейфер. Бріджет передала цю книгу своїй першій позашлюбній доньці, народженій в Англії 1650 року. Бріджет була ще підлітком і назвала доньку на честь своєї матері та бабусі. Не маючи змоги ростити дитину, Бріджет віддала її одній лондонській
— Тож ви нащадки Крістіани Бішоп? — спитав Метью.
Сара похитала головою.
— Ти хочеш сказати, Крістіани Олівер, дочки Бріджет від її другого шлюбу? Ні. Третім чоловіком Бріджет був Едвард Бішоп. А ми — нащадки Ребекки. Коли Бріджет стратили, Ребекка офіційно змінила прізвище на Бішоп. Ребекка була вдовицею, тож не мала з ким сваритися через це. То був акт виклику, демонстрація непокори.
Метью удостоїв мене тривалим поглядом, немов кажучи мені без слів, що демонстрація непокори і виклична поведінка — це моя спадкова риса.
— Ніхто не пам’ятає всіх прізвищ Бріджет Бішоп, бо вона тричі була одружена, — розповідала далі Сара. — Але всі добре пам’ятають прізвище, яке вона мала, коли її звинуватили в чаклунстві й стратили. І відтоді всі жінки нашої родини зберігали прізвище Бішоп, попри заміжжя та прізвище батька.
— Я читав про смерть Бріджет невдовзі після її страти, — тихо сказав Метью. — То були небезпечні часи для створінь. Навіть попри те, що нова наука, здавалося, позбавила світ містичних таємниць, люди вірили в існування довкола себе невидимих лиховісних сил. Звісно, вони мали рацію.
— Так, через розбіжність між обіцянками науки і тим, що люди вважали правдивим згідно зі здоровим глуздом, загинули сотні відьом, — погодилася Сара, гортаючи сторінки гримуару.
— А що ти шукаєш? — нахмурилася я. — Чи був хтось із Бішопів хранителем манускрипту? Якщо ні, то який пожиток нам з цієї книги заклинань?
— Ви ще не знаєте, що в цій книзі заклинань, пані, — невимушено проспівала Сара. — Бо ніколи навіть краплини інтересу до неї не виказали.
Я стиснула губи.
— Я нікому не дам псувати той манускрипт.
— Ага, ось воно. — Сара тріумфально тицьнула в гримуар. — Одне з заклинань Маргарет Бішоп із тисяча сімсот вісімдесятих. Могутня була відьма. «Мій метод роз’яснення неясностей на папері чи на тканині». Звідси ми й почнемо. — Вона підвелася, тримаючи палець на сторінці.
— Якщо ти забрудниш… — почала було я.
— Я вже чула тебе, Діано. Це заклинання для водяної пари. Тому ніщо, окрім повітря, не торкнеться твоєї безцінної сторінки з манускрипту. Годі метушитися, розслабся.
— Я цим займуся, — похапливо кинув Метью. Я метнула на нього осудливий погляд.
Метью повернувся
— Хто б міг подумати? — зітхнула Ем, хитаючи головою.
Ми з нею помили після вечері тарілки і заходилися прибирати в кімнаті, бо та мала такий вигляд, немов тут вибухнула бомба, коли під’їзну алею освітили фари.
— Приїхали, — сказала я, відчувши, як у мене в грудях занило.
— Усе буде в нормі, люба. Вони ж родина Метью, — підбадьорила мене Ем, вщипнувши мене за руку.
Коли я підійшла до парадних дверей, Маркус та Міріам уже вибиралися з авто. Чорноока Міріам у легкому коричневому светрі з закоченими по лікоть рукавами, міні-спідниці та черевиках на високих підборах мала незграбний вигляд. Вона отетеріло розглядала ферму та все довкола. Маркус уважно придивлявся до архітектури будинку і внюхувався в легкий вітерець, який, безперечно, доніс до нього запах кави та відьом. Син Метью був одягнений у джинси та раритетну футболку, придбану, судячи з напису, 1982 року під час концертного турне однієї відомої рок-групи.
Я відчинила двері, й у блакитних очах Маркуса заграли бісики. Він підморгнув мені.
— Привіт, мамо, ось ми й приїхали!
— А він тобі розказав, еге ж? — спитала я, розлючена тим, що Метью не дослухався до моїх прохань.
— Розказав що? — спантеличено насупився Маркус.
— Та так, нічого, — пробурмотіла я. — Привіт, Маркусе, привіт, Міріам.
— Здрастуй, Діано, — привіталася Міріам, і риси її обличчя склалися в уже знайомий мені несхвальний вираз.
— Гарненький будиночок, — зауважив Маркус, заходячи на ґанок. Під лампочкою, що освітлювала ґанок, його золотаве волосся та біла шкіра блищали, як відполіровані. У руці він тримав якусь коричневу пляшку.
— Заходьте, ласкаво просимо. — Я швиденько заштовхала їх всередину, щоб ніхто, проїжджаючи повз будинок, не помітив на ґанку вампірів.
— Як ся маєш, Діано? — спитав Маркус зі стурбованим виразом в очах; його ніздрі легенько заворушилися, вбираючи мій запах. Метью вже розповів йому про Ля П’єр.
— Та нормально.
Нагорі гучно хряснули двері.
— Що за дурниці! Я не жартую!
— Стосовно чого? — Міріам заклякла, як укопана, і її чорні кучері гойднулися на плечах, немов змії.
— Та так, нічого. Не переймайтеся. — Коли обидва вампіра опинилися всередині, будинок зітхнув.
— Справді нічого? — здивовано звела брови Міріам, бо теж почула зітхання.
— Просто будинок трохи непокоїться, коли приїздять гості, от і все.
Міріам поглянула на сходи і принюхалася.
— А скільки в цьому будинку мешканців?
То було просте запитання, на яке не було простої відповіді.
— Важко сказати, — коротко кинула я, тягнучи до сходів спортивну сумку. — Що у вас тут таке важке?