Сповідь відьом
Шрифт:
— Я за вами стежила — і підслуховувала. Ваші запахи геть усі переплелися. — Вона докірливо зітхнула.
Я не встигла побачити, як вампірка стрибонула з дерева, але Метью помітив. І перемістив своє тіло так, щоб прикрити мене в момент її приземлення. Коли Жульєт торкнулася ногами землі, він вишкірився на неї. Та вампірка не звернула на нього анінайменшої уваги.
— Я хочу обдивитися її. — І, трохи піднявши підборіддя, вона витягнула голову праворуч, щоб краще мене бачити.
Я нахмурилася.
Вампірка теж нахмурилася.
Метью затремтів.
Я
Жульєт повторювала кожний мій порух. Її підборіддя випиналося під тим самим кутом, що й моє, голова була нахилена однаковісінько з моєю. Я наче в дзеркало дивилася.
Хвиля паніки накотилася на мене, а в роті стало гірко. До горла підкотився клубок, і я глитнула. Вона глитнула теж. Її ніздрі роздималися. Раптом вона розсміялася — різко і дзвінко, немов діаманти розсипала.
— Ну то як ти опирався спокусі, Метью? — спитала Жульєт і повільно втягнула носом повітря. — Зачувши її запах, ти мав здуріти від голоду й бажання. Пам’ятаєш оту перелякану молодицю, за якою ми кралися в Римі? Вона мала дуже схожий запах, дуже схожий.
Метью мовчав, не зводячи з вампірки очей.
Жульєт ступила кілька кроків праворуч, змусивши його змінити положення.
— Ти чекаєш на Маркуса, — з сумом констатувала вона. — Боюсь, він не з’явиться. Такий гарний… Я хотіла б з ним іще раз зустрітися. Коли ми бачилися востаннє, Маркус був такий молодий і вразливий. Нам із тобою знадобилося кілька тижнів, щоб владнати з тим розгардіяшем, який він зчинив тоді в Новому Орлеані, хіба ж ні?
Переді мною розверзлася безодня. Невже вона убила Маркуса? І Сару з Емілі?
— Ми йому телефонували, — провадила далі вампірка. — Герберт хотів, щоб твій син усвідомив ризик, на який він іде. Гнів Конгрегації спрямований лише на вас двох — поки що. Але якщо ви опиратиметеся і гнутимете своє, то іншим теж доведеться заплатити за вашу впертість.
Тож Маркус живий. Я відчула полегшення, але за мить від виразу її обличчя у мене кров у жилах замерзла.
А Метью все мовчав.
— Чому ж ти принишк, мій коханий? — Приязний голос Жульєт підсилював смертельну ненависть в її очах. — Ти ж маєш радіти, що зустрів мене. Я — все, що тобі потрібно. Герберт про це потурбувався.
Але Метью мовчав.
— А, то ти не озиваєшся, бо я ошелешила тебе, застукавши зненацька, — дзюркотіла Жульєт голосом, у якому химерно сполучалися мелодійність та зловісність. — Ти мене теж ошелешив. Із ким ти водишся! З відьмою?
Вона вдала, що кинулася ліворуч, і Метью крутнувся, щоб упередити її. Та Жульєт зробила карколомне сальто і, приземлившись біля мене, міцно вхопила мене пальцями за горло. Я заклякла від страху.
— Не розумію, що він у тобі знайшов, — ображено пхикнула вона. — Чим ти його привабила? Може, тим, чого Герберт забув мене навчити?
— Жульєт, відпусти її. — Метью не зробив ані руху в моєму напрямку через побоювання, що вона легко, як сірник, зламає мені шию, але я помітила, як напружилися його ноги від зусилля втриматися на місці.
— Спокійно, Метью! — Жульєт нахилила голову.
Я
Та натомість вона притиснулася до мого рота своїми холодними губами. Поцілунок Жульєт був навдивовижу байдужим, хоча вона й лоскотала у мене в роті язиком, намагаючись викликати реакцію у відповідь. А коли я не відповіла їй, вона роздратовано пирхнула.
— Це мало допомогти мені розібратися, але чомусь не допомогло. — Жульєт штовхнула мене вбік Метью, але притримала за руку, притиснувши до моїх вен гострі, мов бритва, нігті.
— Поцілуй її. Мені треба знати, чим вона тебе приворожила.
— Може, облишимо це, Жульєт? — спитав Метью, ловлячи мене у свої прохолодні обійми.
— Я мушу вчитися на власних помилках — так казав Герберт, коли ти кинув мене у Нью-Йорку. — Жульєт прикипіла до Метью таким хтиво-пожадливим поглядом, що у мене аж мурашки поза шкірою побігли.
— То було понад сто років тому. І якщо ти досі не зрозуміла власної помилки, то вже ніколи не зрозумієш. — Хоча Метью спрямував свій гнів не на мене, я аж відсахнулася, відчувши його силу. Він кипів гнівом, що йшов від нього густими хвилями.
Жульєт уп’ялася нігтями мені в руку.
— Поцілуй її, Метью, або я пущу їй кров.
Вільною рукою він погладив мене по щоці й зобразив на своєму обличчі подобу усмішки.
— Усе буде добре, серденько. — Зіниці Метью стали маленькими цятками у сіро-зеленому морі. Погладжуючи моє підборіддя великим пальцем, він прихилився і ледь торкнувся моїх губ. Його поцілунок був повільним та ніжним — як доказ щирого почуття. Жульєт холодно спостерігала за нами, не пропускаючи анінайменшої деталі. Коли Метью відхилився від мене, вона підкралася трохи ближче.
— Ага, зрозуміло, — ображено сказала вона з гіркотою в голосі. — Тобі подобається, як вона реагує на твій дотик. Але я не можу відчувати так, як вона, бо я — не теплокровна!
Я бачила гнів Ізабо і безжальність Болдвіна. Я відчувала відчайдушність Доменіко і клубок зла, довкола Герберта. Але Жульєт була інакшою. У ній зламалося щось фундаментальне.
Відпустивши мою руку, вона відстрибнула так, щоб Метью не зміг її дістати. Він стиснув мій лікоть і легенько, майже непомітно штовхнув у стегно, мовчки даючи мені ще один наказ тікати.
Але я не збиралася полишати свого чоловіка наодинці з вампіркою-психопаткою. Моє єство протестувало. Хоча ні відьмовій, ні відьмовода не могли вбити б Жульєт, їхньої сили вистачить для того, щоб відволікти її та мати час для втечі. Але обидві сили відмовлялися коритися моїм мовчазним наказам. А всі заклинання, які я вивчила за останні кілька днів — нехай і недосконало, — враз повилітали з моєї голови.
— Не хвилюйся, — лагідно промурмотіла Жульєт, звертаючись до Метью. — Усе скінчиться дуже швидко. Мені, звичайно ж, хотілося б трохи позволікати і позгадувати ті часи, коли ми так багато значили одне для одного. Але жоден із моїх ніжних дотиків не випхає її з твоєї свідомості. Тому мені доведеться вбити тебе, а відьму забрати, щоб вона постала перед Гербертом та Конгрегацією.