Сповідь відьом

Гаркнесс Дебора

— Чи мала рацію Міріам, коли сказала, що, окрім нас, у цю справу будуть втягнуті чимало істот? — спитала я, витріщившись на місяць, наче там крилася відповідь на мої запитання.

Але замість місяця мені відповів Метью:

— Сумніваюся, що ми — перші створіння, які кохають не тих, кого треба, і що ми будемо останніми. — Він взяв мене за руку. — Ходімо до будинку. Нам треба там дещо пояснити.

Поки ми йшли, Метью зазначив, що пояснення, як і ліки, засвоюються краще, якщо їх запивають певною кількістю рідини. Я зрозуміла натяк. Ми увійшли до будинку через задні двері, щоб

здійснити всі необхідні приготування. Поки я розставляла напої та наїдки на таці, Метью з мене очей не зводив.

— Що? — я підвела очі. — Я щось забула?

У кутиках його губ заграла усмішка.

— Ні, ma lionne. Я просто намагаюся збагнути, яким це чином мені вдалося роздобути таку несамовиту дружину. Навіть коли ти ставиш на тацю чашки, ти маєш величний та грізний вигляд.

— Ніяка я не грізна, — відказала я, ніяково поправляючи на потилиці зібране у хвіст волосся.

— Ні, грізна, — усміхнувся Метью. — Інакше ти не довела б Міріам до такого стану.

Наближаючись до дверей між їдальнею та сімейною кімнатою, ми прислухалися, очікуючи почути всередині звуки відчайдушної боротьби, але натомість звідти донеслася лише тиха розмова та нерозбірливе бурмотіння. Будинок відімкнув двері й розчинив їх перед нами.

— Нам подумалося, що ви, можливо, захочете щось випити, — сказала я, ставлячи тацю на стіл.

До нас обернулася сила-силенна очей — вампіри, відьми, привиди. За спиною моєї бабці тіснилася купа Бішопів; усі вони збентежено метушилися та вовтузилися, намагаючись призвичаїтися до присутності вампірів у їдальні.

— Віскі, Саро? — спитав Метью, беручи з таці склянку.

Вона зміряла його довгим прискіпливим поглядом.

— Міріам каже, що погоджуючись на ваші стосунки, ми, фактично, розпалюємо війну. Мій батько воював у Другій світовій війні.

— І мій теж, — зауважив Метью, наливаючи віскі. Я не сумнівалася, що й він сам воював, але промовчала стосовно цього.

— Він завжди казав, що віскі дає можливість заплющувати вночі очі й не відчувати до себе ненависті за все те, що ти зробив удень, виконуючи наказ. Це не гарантія, але інколи допомагає. — Метью подав склянку.

Сара взяла її.

— Ти убив би власного сина, якби визнав його загрозою для Діани?

Метью кивнув.

— Без вагань.

— І він сказав те ж саме. — Сара кивнула на Маркуса. — Дай і йому випити. Бо нелегко жити з усвідомленням того, що тебе може вбити власний батько.

Метью дав Маркусу віскі, а Міріам налив склянку вина. Я ж зробила для Емілі каву з молоком. Вона сиділа з заплаканими очима, від чого здавалася ще більш тендітною та вразливою, аніж зазвичай.

— Я не знаю, чи зможу це пережити, Діано, — прошепотіла вона, коли я подавала їй чашку. — Маркус розповів про те, що замислювали Джиліан та Пітер Нокс. Але коли я подумаю про Барбару Чемберлен та її почуття тепер, коли вона знає про смерть своєї доньки… — Ем здригнулася і замовкла.

— Джиліан Чемберлен була амбіційною жінкою, Емілі, — сказав Метью. — Вона тільки й мріяла про те, щоб здобути собі місце серед членів Конгрегації.

— Але ти не мусив убивати її, — заперечила Емілі.

— Джиліан

безоглядно вірила в те, що відьми та вампіри мають існувати окремо. Конгрегації не давав спокою той факт, що вони до кінця і не розібралися зі здібностями Стівена Проктора і тому дали Джиліан завдання шпигувати за Діаною. І вона б не заспокоїлася, поки «Ешмол сімсот вісімдесят другий» та Діана не опинилися в руках Конгрегації.

— Але ж то було лише фото, — сказала Ем, витираючи очі.

— То була погроза. І я мусив дати Конгрегації зрозуміти, що не стоятиму осторонь і не дозволю їм захопити Діану.

— А Сату її таки захопила, — несподівано різко вставила Емілі.

— Та годі тобі, Ем, — спробувала заспокоїти її я, накриваючи долонею її руку.

— То що стосовно проблеми дітей? — поцікавилася Сара, кивнувши рукою, в якій вона тримала склянку. — Сподіваюся, ви ж не підете на такий ризик.

— Годі, — повторила я і, підвівшись, гепнула кулаком об стіл. Усі, окрім Метью та моєї бабусі, аж підскочили від подиву.

— Якщо ми на війні, то ми боремося не за зачаклований алхімічний манускрипт, не за мою безпеку і не за моє право мати дітей. Йдеться про майбутнє усіх нас. — І на мить це майбутнє постало переді мною яскравим потенціалом, що розмотувався, як безліч котушок у безлічі напрямків. — Якщо наші діти не вчинять наступного еволюційного кроку, це зроблять діти інших істот. І жодне віскі не змусить мене заплющити на це очі й забути. І нікому більше не доведеться проходити крізь таке пекло лише тому, що вони кохають не тих, кого слід. Я цього не допущу.

По обличчю моєї бабусі повільно розпливлася мила усмішка.

— Молодець, моя дівчинко! Оце по-нашому, по-бішопськи!

— Ми нікого не силуємо приєднуватися до нашої боротьби. Але зрозумійте одну річ: у нашій армії є лише один генерал — Метью. Якщо вам це не подобається, можете не вступати до нашої армії.

У парадному залі старовинний напільний годинник відбивав дванадцяту ночі.

— Чаклунська година, — підтвердила бабця, кивнувши головою.

Сара поглянула на Емілі.

— Ну як, дорогенька? Підтримаємо Діану і запишемося до армії Метью, чи дозволимо дияволу забрати тих, хто пасе задніх?

— Я не розумію, що всі ви маєте на увазі під війною. Будуть справжні битви? Сюди з’їдуться вампіри та відьми? — спитала Емілі у Метью тремтячим голосом.

— Конгрегація вважає, що Діана знає відповіді на їхні запитання. І вони не припинять пошуки.

— Але ми з Метью не мусимо тут лишатися, — зауважила я. — Ми могли б поїхати вранці.

— Моя мати завжди казала мені, що коли я злигаюся з Бішопами, то моє життя піде коту під хвіст, — сказала Емілі зі слабкою усмішкою.

— Дякую, Ем, — безхитрісно сказала Сара, хоча вираз її обличчя був красномовнішим за будь-які слова.

Годинник вдарив останній раз. Його шестерінки захурчали, повертаючись на місце і готуючись вдарити наступну годину, коли вона прийде.

— Ти як, Міріам? — спитав Метью. — Ти залишаєшся тут, чи повертаєшся до Оксфорда?

— Моє місце разом із де Клермонами.