Старо-світські батюшки та матушки
Шрифт:
«Коли б же добра чарка, а не така як наперсток»,– подумав Балабуха, поглядаючи на малесеньку чарку.
Терлецька сердито кинула очима на чоловіка: він замовк і не розвивав далі тієї теми.
Випили чай. Килина винесла самовар, котрого в кімнаті опали менші дочки, неначе мухи мед.
– Візьми лишень, дочко, гітару та заграй або й заспівай нам якої,– сказав Терлецький, достаючи гітару з косого столика в кутку й подаючи Олесі.
– Я вже давно грала й, мабуть, чисто все позабувала,– пишаючись, промовила Олеся.
Вона взяла гітару, направила її, натягуючи струни, й несміливо
– Ви не граєте на гуслях? – спитав Терлецький в Балабухи.
– Ні, не граю,– обізвався Балабуха.
– Шкода. Я колись грав, та вже забув. От мій сусіда, богуславський батюшка, як утне на гуслях, то аж поміст дрижить. Е, що то за гарний інструмент! – сказав Терлецький.
Олеся програла кільки козачків. Їй хотілось заспівати, та вона сама не сміла почати й ждала, щоб будлі-хто попросив.
– Заспівайте, коли ваша ласка,– несміливо попросив її Балабуха.
– Заспівай, дочко, про Хлою, або про Нарциза, або краще про студента.
Олеся осміхнулась, заспівала тонесеньким голоском про Хлою, потім про Нарциса, а далі затягла й про студента:
Ой велела меня матьЗа купчика отдать.А купчик как идёть,Сундук денег несёть.«Сундук денег не прыйму,За купчика не пойду!»Ой велела меня матьЗа студента отдать.А студент как идеть,Пучок розок несёть.«Пучок розок прыйму,За студента пойду!»– Ага! – промовив, прицмокуючи, Терлецький.
– За битого двох небитих дають,– сказав Балабуха.
Олеся ще довго співала та грала на гітарі. Терлецький розфантазувався й почав пригадувати давні вірші й складати свої, але дуже недоладні.
– Співай, дочко, поки молоденька, бо як мине твоя весна, то перестанеш співати:
Наслаждайся дней своих,Все-бо вмале состарыем.В одно лито с козенятыСтався кудлатый цап!І я колись співав і вірші складав, як був козеням, а як став старим та кудлатим, то вже й пісні в голову не лізуть,– промовив Терлецький, ходячи по світлиці.
Тим часом, як Олеся грала та співала, Ба-лабуха почував, що в його животі грають інші музики. Надворі вечоріло, а полуднувати не давали. Пляшка з горілкою стояла ніби запечатана. Балабуха поглядав на двері, чи не винесуть чого закусити, а двері не одчинялись. А сирени в животі в Балабухи співали так голосно, що їх було чути на всю хату, і йому було аж ніяково.
Вже сонце зайшло, вже надворі сутеніло. Терлецька встала й вийшла в кімнату. За нею вибігла Олеся. В кімнаті знов почалась біганина. Забряжчали ключі, застукали двері, задзвеніли ложки й тарілки. В одчинені двері проти зелених жаб на килимі замиготіли голови.
Терлецький ходив по світлиці й фантазував, а Балабуха сидів, спустивши голову й придержуючи
Через годину широко одчинились двері. Баба з Килиною внесли довгий стіл і застелили скатеркою. Килина принесла купу тарілок і почала розставляти на столі; баба принесла ложки, видельця й ножі й розкладала їх з такою повагою, неначе готувалась приносити жертву богам. В кінці тієї комічно-поважної руханини вийшла Терлецька й попросила гостя за стіл. Всі посідали кругом стола й ждали. Знов одчинились двері, н баба внесла довгий полумисок і поставила на столі. На здоровому полумиску лежало двоє маленьких курчаток наче дві перепелиці. Балабуха злякався.
– Прошу покорно! беріть на тарілку! – попросила Терлецька Балабуху.
– Потривай, паніматко! Ми, по старому звичаю, покуштуємо цієї aquae vitae [9] , котрої давні римляни, певно, не пили,– сказав Терлецький, наливаючи наперсточок.
Балабуха випив той наперсточок, згадав ті красовулі, що він колись хилив з студентами, й тільки жалібно скривився. Поміркувавши, скільки-то припаде на кожного з тих двох перепеличок, він одрізав тільки ніжку од курчати й узяв на тарілку. Олеся й Терлецька одрізали по крильцю й прикидались, неначебто вони вечеряють. Бідний Балабуха й собі приставлявсь, що він вечеряє: обгриз ніжку й поклав виделку на стіл. Перед його очима так і сновигала макітра вареників в сметані.
9
Вода життя (лат.).
«Правду казала мати! – подумав Балабуха.– Якби не попоїв дома, то оце б не доїхав живий додому».
Посиділи за столом, побалакали й устали. Прийшла баба й узяла полумисок, на котрому ще зосталась одна перепеличка.
Після голодної вечері Балабуха почав прощатись. Терлецькі просили його не забувати їх і приїздити до їх частіше.
Вже була ніч, як Балабуха рушив з двору. Тільки що вони виїхали за село, Балабуха сказав погоничеві:
– Чи не зосталось в тебе часом хліба в торбині?
– Та там зостався окраєць. Ну, та й скупі ж ці люди! – сказав погонич, розв'язуючи торбу з хлібом.– Мабуть, вони тим і багаті, що скупі. Покликали мене полуднувати, чарки горілки не дали, а матушка винесла хліб, од-краяла панську скибочку та й знов узяла в покої. Та горбата Килина, мабуть, живе божим духом. А на попадю слуги кажуть «пані», бо як будлі-котра назве матушкою, то вона господи як сердиться.
Опівночі Балабуха приїхав в Хильки й розбудив матір.
– Мамо, давайте хоч шматок сала та хліба! Їсти так хочу, що аж шкура тріщить.
– Хіба ж я тобі не казала! Ці гарбуза не причеплять, але вітають гостей голодом. Сідай, сину, за стіл.
Мати висунула з печі макітру вареників. Балабуха допався й витріскав трохи не всю макітру.
– Як же тобі показалась дочка? – спитала мати.
– Дочка гарна, й грає добре, й співає добре, убрана по-панській, – сказав Балабуха,
почуваючи в душі, що Олеся заслонила довгі тонкі Онисині брови.
– Та в їх і грошей сила. Не знаю тільки, чи багато дасть старий. А що вже багаті, то багаті,– сказала мати.