Старо-світські батюшки та матушки

Нечуй-Левицький Іван Семенович

– Коли ж ми, святий владико, волимо, щоб у нас за священика був таки син нашого покійного панотця, царство йому небесне. Ми Харитона знаємо з малих літ; він зріс на наших очах. Громадяни звикли до його. Ми знаємо, що він нас не скривдить. Помилуйте й пожалуйте, святий владико! Нехай таки наш Харитін буде в нас за священика,– просив титар.

– Не можна, старий, не можна. Діло зроблено, а зробленого трудно переіначити,– сказав владика.

Громадяни вийшли од владики ні в сих ні в тих, а Моссаковський стояв у прихожій ні живий ні мертвий, його делікатне лице стало біле як крейда. Титар взяв його

за руку й вивів надвір.

– А що будемо робити? – спитав титар, обертаючись до дідів.

– А те будемо робити, що не пустимо того Балабухи на парафію, от що! – сказали діди.

В Моссаковського трохи одлягло од серця. Надія вернулась до його,– надія достати парафію й не втратити Онисі.

Вони сіли на вози й поїхали назад в Віль-шаницю оповістити громаді за цю подію.

– Не буде так, як владика хоче! Не пустимо Балабухи на парафію. Нехай буде в нас за священика таки Харитін, та й годі! – гомоніла громада, зібравшись коло церкви.– Пошлемо знов вдруге прощення до владики, а як не дозволить, пошлемо втретє, а таки нехай буде так, як громада хоче. Десь видрався якийсь Балабуха, не показав очей в Віль-шаницю, не поговорив з громадою, а преться до нас на парафію. Не пустимо Балабухи!

Тим часом, як вільшаницька громада гримала, та ремствувала та лагодилась знов посилати титаря до владики, щасливий Балабуха вернувся в Хильки.

– Що, сину, зіпхнув Ониську з парафії?– перша спитала в Балабухи мати.

– Зіпхнув! Так і покотилась, як її гарбузи з Хильківської гори, аж курява піднялась,– сказав Балабуха.

– От тепер нехай знає, як класти в віз та в кишені студентам гарбузи! – сказала мати.– А ти, сину, не гай часу, та вбирайся до Терлецьких, та ще й сватів бери. Терлецькі скупі, хоч і багаті. Треба вибрати в свати доброго крутія, щоб викрутив в їх зайву сотню карбованців.

– Кого ж би то попросити в свати? – спитав Балабуха.

– Бери, сину, дядька, отця Мельхнседека та прихопи ще на пристяжку й тітку. Тітка цікава на язик, та й дядько добрий торохтій: щось таки та виторохтять. Та нехай добре припруть Терлецького.

Балабуха забрав дядька торохтія й цокотуху тітку, прибрався й причепурився й поїхав до Терлецьких.

Терлецькі, побачивши, що Балабуха приїхав не сам, а з дядьком та з тіткою, зараз догадались, що він приїхав з сватами.

В домі почалась незвичайна біганина. Бігала важка Терлецька, бігала Олеся, бігав сам Терлецький, бігала Килина, навіть баба в пекарні заметилась тією пошестю й вертілась, як муха в окропі. Балабуха оповістив, що він зайняв Вільшаницю, Терлецький поздоровляв його, цілувався з ним по десять раз, цілувався з сватом отцем Мельхиседеком і навіть з цікавою його жінкою. Олеся зашнурувалась як тільки можна тісніше, так що їй було важко дихати, начіпляла червоних стрічок на талію, на шию, на голову і все крутилась по хаті перед Балабухою. Вона знала, що Балабуха не жвавий в розмові, й попросила його в садок, де сподівалась почути при поетичній обставі те слово, котрого вона вже ждала двадцять три роки з половиною.

– Чи бачили мої квітки? – спитала вона в Балабухи.

– Ні, не бачив,– сказав Балабуха.

– Ходім, я вам покажу мої квітки! – сказала Олеся сміливо й причепливо й трохи не потягла його за руку.

Балабуха з великою напругою

підвівся з стільця й пішов слідком за Олесею в садок.

Квітник в садку був і справді гарний. Клумби були повні левкоїв та айстр, але вже під осінь позаростали трохи бур'яном.

– Дивіться, які чудові левкої,– сказала Олеся, нагнувшись над квітками й зриваючи гілку левкоя.

– А справді, гарні та пахучі,– сказав і собі Балабуха й нагнувся над грядкою.

Олеся вирвала квітку й, не розхиляючись, нюхала її. Балабуха й собі встромив руку в гущавину, але, поглядаючи скоса на Олесин повний стан, захопив в жменю бур'ян і почав і собі нюхати.

– Ви нюхаєте щирицю! – крикнула Олеся, вириваючи з його рук бур'янину, й зареготалась на увесь садок.– Ось потривайте, я нарву вам букет.

Вона нарвала чудових айстр і подала Балабусі. Балабуха навіщось нюхав їх, хоч вони зовсім не пахли.

– Ходім, побачите наш сад, – гукнула Олеся й побігла доріжкою по садку до Росі.

Балабуха кинувся й собі бігти, але почу-тив, що його ноги можуть тільки ходити, а не бігати, й ледве догнав Олесю.

– А ви коштували, які на смак левкої? – спитала Олеся сміючись.– А нате, покош-туйте!

Балабуха механічно взяв левкой, вкинув у рот і почав жувати, а далі не знав, чи виплюнути його, чи з'їсти.

– А що, смачний?

– Де там! гіркий, як полин.

Олеся реготалась, червона, як повна рожа. Вони прийшли на кінець садка, на пригорок над Россю. Нанизу по камінні шуміла вода. За Россю стояла пишна скеля, неначе стіна, вся облита сонцем, за нею на горах зеленів ліс, а вгору, по долині Росі, було видно розкинутий Богуслав, обсипаний ясним світом.

– Тепер далі нам вже нікуди йти, хіба в воду або на скелю,– сказала Олеся, наводячи Балабуху на думку.

– А справді нема куди, хіба в воду або на скелю,– сказав тихо Балабуха.

– А ви полізли б на скелю? – кокетно спитала Олеся.

– Ні, не видерусь, бо дуже крута та стрімка.

– А якби я вас попросила, то полізли б? – дражнила його Олеся.

– Поліз би,– сказав Балабуха, глянувши просто в вічі Олесі.

В Олесі очі блищали, наче дві зорі, її гаряче лице аж палало: а Балабуха все-таки мовчав.

– Правда, в нас у Хохітві гарно? Краще, яку вашій Вільшаниці.

– Краще, як у Вільшаниці, але... але якби ви були зо мною в Вільшаниці, то вона б мені здалась кращою од Хохітви,– ледве вимовив Балабуха й почервонів.

«Насилу! Слава тобі, господи. От-от скаже!» – подумала Олеся.

– Як же б я там була? Чи поїхала б з вами, чи що? – спитала Олеся.

– Ні, якби ви за мене пішли заміж, бо я... я... бо Купідон пронизав наскрізь моє серце стрілою. Амур не любив так Псіхеї, як я люблю вас,– сказав Балабуха через силу.

Олеся знала з романів про того Купідона та Амура, й ті слова дуже припали їй до смаку. Вона любила романтичність, бо читала стародавні, переложені по-московській німецькі романтичні повісті. Тільки все-таки їй хотілось Амура кращого од Балабухи: не таким вона собі уявляла свого Амура, та ніде було дітись. Олеся тихо промовила звичайну фразу, спустивши очі додолу:

– Як батько та мама скажуть,– я згоджуюсь!

Балабуха взяв Олесину руку й поцілував. Вони повернулись і пішли тихою ходою до хати.