Історія України-Руси. Том 9. Книга 1

Грушевський Михайло Сергійович

З сим кількаденним постоєм литовського війська в Вишгороді, коли воно готовилося наступати на Київ, звязується популярна київська легенда про подільську святиню-чудовну ікону Божої матери, що досі переховується в головній церкві Київського Брацтва і вважалася його головною святощю. Мовляв коли Радивилове військо стало в Вишгороді, оден з вояків, бушуючи в тутешній церкві, ударив зброєю по лиці Божої матери; від того зробився знак, кров потекла і под. Тоді вночи Божа мати з'явилася Радивилові і загрозила, що коли він не помститься за її обиду, то не вийде відти. Радивил другого дня велів повісити того безбожника і спішно вийшов не зробивши Вишгородові ніякої шкоди. А ікона потім чудесно приплила Дніпром під Брацький манастир і була монахами поставлена в нім ⁴). Одначе аналіз ріжних подробиць сеї лєґенди не знаходить у Радивидовім поході 1651 р. відповідних фактів, так що сей мотив: збезчещення ікони і чудесні знаки на ній,

чи-чудесна пімста її, видима річ, не звязалася міцно з конкретною обстановою Радивилового походу по гарячим слідам подій, хоч вона й давала для сього опорні пункти. Вишгородський священик Василь, в числі инших еміґрантів вийшовши з ріднею до Путивля, в чолобитній цареві жалівся, що лядське військо, несподівано прийшовши в 1651 р. на Вишгород, церкву спалило, батька і брата сього Василя розстріляли при тім Німці, майно їх розорили, і рідня їх тепер стоїть з иншими Черкасами еміґралтами під Путивлем-про ікону нічого ⁵).

Наступ на Київ призначався на 4 січня. Одна частина кінного війська мала наступати просто від Вишгороду, старою і колись утертою дорогою-що нею ходили на Київ чернигівські князі: під Дорогожичі і св. Кирила. Друга мала обійти і зайти під Старий Город, на св. Софію, від т. зв. Пробитого Валу-що польські антикварі звязували з лєґендарним наступом на Київ двох Болеславів. Одночасно піше військо мало приступити від Дніпра на байдаках. Вистріл гармати на світанку мав дати знак початку наступу всім частинам (Соmm.).

Але козацька залога не чекала сього знаку. Не дочекавшися помочи від гетьмана, вона вважала свої сили занадто слабими супроти неприятеля, при неприязнім настрою міщанства в додатку. Урядова реляція каже, що се демонстрація литовських і польських хоругов на байдаках осягнула свою мету: полковник Антін набрав відповідного респекту і рішив уступитись. Про се митрополит чи хтось з його людей зараз же сповістив Радивила: якийсь митрополичий чоловік викрався “стороною ходячи” й приніс князеві листа з повідомленнєм: “Антін злякавшися байдаків, що загородили всю ріку, і переконавшися, що прийшов сам гетьман (Радивил), виїхав наче щоб доглянути глибини рік і смерком на човні утік, а за ним виїхав і Аркуша з кіннотою в поле під Печерський манастир”. Так оповідає литовська реляція ⁶); але Єрлич говорить про вихід за даним гарматним гаслом ввечері з 3 на 4 серпня-очевидно зовсім не тайний. З тим вийшли і всі хто вважав себе чим небудь скомпромітованим перед Поляками: небогато хто зістався з міщанських домів. Наздогін за козаками вислано литовські під'їзди, які приїхали аж під Трипіллє, розсліджуючи, чи козацьке військо не заложилося десь під Київом, і після сього Радивил почав займати покинений і безборонний Київ. Полковник Корф, висланий ним до міста з відділом драґонів, застав лиш кількадесять людей, що не вийшли своєчасно, здебільшого тому що загуляли.

Тим часом князеві дали знати, що митрополит їде до нього з св. Софії в кареті, щоб стрінути його на дорозі і просити пожалувати місто і церкви. Радивил вислав на зустріч митрополитові своїх людей, з жаданнєм вияснення, чого до нього їде митрополит, і як він оправдує нельояльне поведеннє духовенства і всеї громади м. Київа. Тут одначе з'явилися ті свідки, до котрих відкликувався митрополит в своїм листі до Ґонсєвского: та шляхта, що переховувалася в Київі під протекторатом митрополита і архимандрита. Вони свідчили перед князем, що митрополит, архимандрит й инші манастирі переховували їх самих, їх жінок і дітей, і навіть того ранку їм грозило бути порубаними і потопленими, коли б їх не зберігло духовенство: вони замкнулися було по манастирях, і до тих манастирів уже почали приступати, напевно вирубали б і їх і їх духовних протекторів, коли б не приступило княже військо. Супроти таких представлень Радивил мусив переложити гнів на милость. Післав стольника литовського до маґістрату з жаданнєм, щоб міщанство відновило свою присягу на вірність королеві, видало б корогви, армату і ключі городові-і обіцяв за те повну безпечність. Від духовенства взято в застав ректора академії, а справу його відіслано на рішеннє короля ⁷).

Місто розділено на дільниці між хоругвами, для порядку і безпечности, а сам Радивил з своїм штабом зробив парадний в'їзд до Старого Городу, через Золоті Ворота, вступаючи в сліди Волеславів ⁸). Цитована реляція описує се так: “Сам (Радивил) війшов у город з військом через Золоті Ворота-названі так тому, що король Болеслав, добуваючи Київа, напереді в'їхав через ворота і вдарив їх шаблею що була позолочена-і з того часу прозваний був Сміливим. Стрічав його (Радивила) митрополит і архимандрит печерський з усім духовним чином, але купців і міщан було мало, тому що богато їх зійшлося з козаками і повтікало до українських міст; инші вийшли з козаками або по манастирях поховались. Війт з писарем клали князеві під ноги корогви і ключі городові віддали, і зложили наново присягу. Князь заїхав до св. Софії, і митрополит

з усім собором служив молебень і співали стих: “Тебе Бога хвалим”. А військо все стояло під земляним валом”.

Прибічний маляр князя Абрагам фон Вестерфельд, що товаришив князеві в сим поході, компонуючи рисунки-очевидно для проєктованого (але не здійсненого) ілюстрованого опису його київських тріумфів) представив між иншим і сі сцени: входу Радивилового війська через зруйновані Золоті Ворота та стрічі Радивила під брамою св. Софії, в доволі реальній обстанові ⁹). Навпаки, велика памяткова медаль, зроблена на звеличеннє сього факту, представляє капітуляцію Київа в стилізованих античних формах, і тільки краєвид Київа на горізонті дає сьому образові дещо реальне ¹⁰). Пишна напись: “От поламані київські луки і бунтівничі тули (колчани) передає Радивил тобі, королю Казимире!” ¹¹) вказує на призначеннє, з яким робилась ся памятка.

Але ні сервілізм київського духовенства, ні свідчення шляхти, ні щедрі запевнення Радивила що до безпечности і незайманности не забезпечили її Київу. Правда, місто не було віддане “на поток і розграбленнє” офіціяльно, і на сій підставі ріжні польські джерела катеґорично говорять, що ніякого грабування ні насильства не було позволено. Але в дійсности і сам Радивил в ролі любителя старини і мистецтва досить дав себе в знаки київським памяткам ¹²). І його військо під претекстом розшукування бунтівників, захопленої у Поляків здобичи і т. д. досить госпоподарило в в київських коморах-як оповідали київські післанці в польськім таборі, коли обидва війська-коронне і литовське-нарешті з'єдналися ¹³). В оповіданнях же ріжних вістунів та втікачів з Київа, що розбіглися на всі боки, за Дніпро і за московську границю, сі подробиці виростали в жахливий образ київського знищення ¹⁴). А доправила його величезна пожежа, що вибухла в місті 16 серпня н. с.. бушувала потім ще гірше 17 серпня і страшенно знищила Подол.

“Згоріло домів більше як дві тисячі і кілька церков, а саме Пречистої на ринку, в котрій переховувалися книги ґродські і земські, і всі пропали, манастир жіночий св. Фрола, церква Доброго Миколи, кляштор Бернардинський-і дзвони погинули”, записує Єрлич. А польський обозовий дневник додає такі подробиці: “16 серпня показався огонь над Дніпром і до 60 домів зрівняв з землею; але костел св. Яцка піхота оборонила. 17 серпня в полудні знов показався огонь-такий страшний, що я такого ніколи не бачив. Насамперед згорів костел оо.бернардинів з кляштором, школи, вірменська церква, дві старинні церкви дізунітів (православних): одна св. Трійці, друга заложена ще Володимиром князем київським. Самих шляхетських домів згоріло коло 300. Над вечір прийшов до того ще такий страшний вихор, що нам, як з гори дивилися, привиджувалося пекло, або Содома й Гомора. Напевно пропав би й наш обоз, коли б не був заложений на високій горі, також і річи й товари, бо всі крамниці погоріли, і з того незчислима шкода. Костел оо. домініканів зістався цілий, бо оден вояк загасив поломінь в бані, що вже тліла з годину або більше. Костел катедральний также зацілів від огню” ¹⁵).

Хто був причиною сього огню, се лишилось незвісним, і давало привід до ріжних, досить характеристичних здогадів. Єрлич глухо складає біду на “своєвільників” (себ то козаків) що вчинили се “для грабунку”. Коховский згадує про поголоски, що обвинувачували в сім литовське військо-воно мовляв умисно спалило місто, аби з нього не покористувалося коронне; але се були безпідставні чутки, поясняє автор,-бо маґістрат вислідив, що причиною був якийсь божевільний крамар: він запалив свою крамницю, і сам кинувся в огонь ¹⁶).

Твардовский навпаки вважає се “штуками” Хмельницького: що він хотів викурити Радивила з Київа огнем, і взагалі знищити його разом з містом,-на те кілька разів починав пожежу. Звязує з пожежею і козацький напад, що стався того ж дня. Під Київ прийшов тоді значний відділ козаків з Татарами (понад три тисячі, як рахують) і пробував обложити обоз Радивила, користуючи з неладу і замішання, викликаного пожежею; але не мав серіозного успіху: його відогнано по перших невеликих успіхах.

Та чи була ся київська пожежа козацькою штукою, чи ні, в кожнім разі пробуваннє по ній в Київі для литовського війська стало менш догідним-тим більше що козацька небезпека тим часом наростала все далі. Запіллє Радивилові забрано: сильне козацьке військо обступило в Любечу литовську залогу під проводом мозирського старости: Пободайло потроху перекинув сюди свої головні сили, кількадесять тисяч, як писав воєвода Кисіль, і вони тримали Литовців в облозі аж до загального замирення, перерізавши дніпрову артерію Радивилові. В дорічю Припети-в Брагиню, в Загалі й ин. знов появилися великі ватаги повстанців ¹⁷). А в сусідстві Київа не переставали появлятися козацькі під'їзди, і вісти про зріст козацьких сил приходили все трівожніші.