Історія України-Руси. Том 9. Книга 1

Грушевський Михайло Сергійович

Козак Семен Сірий з товаришами, що їздили в посольстві від гетьмана до Ракоція і саме вернулись, оповідали Богданову, що Ракоцій обіцяв одночасно в гетьманом наступити на Польщу; але вони тепер не думають, щоб Ракоцій справді післав своє військо на Польщу, як довідався, що козаки не додержали поля королеві, бо самому йому против Польщі стати не під силу ¹¹). Про мунтянського воєводу казали Богданову, що він має порозуміннє з гетьманом, а волоський у всім йому ворог, і доньки за гетьманового сина дати не хоче. Турецький султан обіцяв прислати поміч на Польщу, але не відомо з яких причин війська не прислав, і обіцянки не додержав ¹²).

Лупул-примилювавшись до гетьмана так недавно, поки він стояв в зениті можливостей-тепер дійсно робив все можливе, щоб його утопити. Як найспішніш передав до Царгороду і ширив в урядових, кругах поголоски про козацьку траґедію, щоб відвести Порту від підтримування козаків против Польщі. “В день і в ніч” летіли його

курієри до Царгороду з сими вістями, і таку саму мабуть роботу він вів у хана і у сусідніх башів, щоб припинити їх звязки і поміч Хмельницькому. “З Волощини прийшла новина, що посли йшли від Порти до Хмеля з корогвою і дарунками на війну з Короною-але в листах додається, що сі посли будуть відкликані, бо з Яс дано знати в день і в ночи до Царгороду про те що стало ся”-пишуть з королівського табору 19 липня, очевидно-за відомостями від господаря, що хвалився такою щирою роботою ¹³). “Післанці мої 1 с. м. (серпня) таку мині відомість принесли-пише він Потоцкому два тижні пізніш,-що Отоманська Порта дуже здивувалася і заразом- затрівожилася довідавшися з моїх листів про щасливу побіду в. к. милости над домашніми і сторонніми неприятелями. Великий візир спочатку не хотів вірити сим відомостям: казав, що се річ неможлива, аби таке величезне військо козацьке й татарське могли Поляки погромити: зараз післав до моїх аґентів і кілька разів питався їх, чи та відомість певна. Коли ж вони потвердили, що то певно, зараз їм наказав, аби сих вістей не розголошували, а ховали в глибокім мовчанню. Инші ж Турки повірили, що сили козацькі і татарські розбиті: казали, що Біг карає кожного бунтівника-того ми і в нашій державі дізнали. Збентежені сею відомістю, вони затримали послів Хмельницького, котрих були ласкаво прийняли і з великими говорами трактували і обдарували, а при них і одного чауша в посольство до Хмельницького були визначили. Також були післали до сілістрійського баші шаблю і три кафтани: оден соболиний, а два літні,-аби військо турецьке збирав, господаря волоського і мунтянського з собою взяв-Хмельницькому на поміч проти короля. Але тепер з тою відомістю всі їх пляни повідпадали. Що далі будуть з тими послами робити, я в. м. повідомити не занехаю” ¹⁴).

Але сі заходи і похвалки господаря і його аґентів лишились без ужитку. Не тільки вісти про козацьку траґедію, а навіть і двірський переворот що стався в Царгороді в серпні й змів саме найближчих протекторів Хмельницького і козаччини, не вплинув на відкликаннє визначеного, а далі таки й висланого до нього посольства, той Осман-чауш, що вже двічі їздив до козаків і згадується аґентами Лупула як визначений до нового посольства, на 28 серпня, дійсно виїхав в тім часі на Україну Московський вістун Іван Юденков, що побував у козацькім таборі під Білою Церквою в другій половині вересня н. с. в своїй реляції записує, що при нім, як він був в обозі, “приходив до гетьмана турецький посол “Асмаи-чеуш”-щоб гетьман пристав в підданство у турецького (султана) і дав йому поміч на Венеціян. І писар Іван Виговський сказав йому, Іванові, що гетьман того турецького посланника хоче відправити з тим, що він у нього (себто султана) в підданстві бути не хоче і людей йому на поміч не дасть; він сподівається царської ласки-що цар його пожалує і прийме з усім Запорозьким військом під свою руку; коли ж його царської ласки не буде, то вже прийдеться йому робити як краще” ¹⁵).

Докажу звідомлення Богданова- цінні нам як одинокий образ того, що діялося в таборі Хмельницького в липні. З гетьманом під Корсунем він застав лише коло 4 тисяч козаків Корсунського полку, инше військо розпущено до дому. Але їдучи назад, за Дніпром стрічав він богато козаків, що йшли на збір під Переяслав “з великою охотою і в порядку” (“не торопко”).

Татар при Хмельницькім кочувало коло 30 тисяч, як оповідали Богданову, в 5-6 верст від Корсуня, з 24 чи 25 мурзами, на чолі їх новий бей перекопський Канмамбет, наступник Тугай-бея. Судячи з того що в листах хана і його міністрів обіцялась присилка власне сього бея, виходить, що тут під Корсунем стояли вже не тільки ті мурзи, що пішли з гетьманом з Волини, але й ново прислані від хана ¹⁶).

З Богдановим гетьман вислав листи до царя, його найвпливовішого дорадника боярина Бориса Морозова і царського тестя Милославского; зміст їх невідомий Місяць пізніш поїхали посли від війська-полковники Семен Савич і Лукіян Мозира з товаришами; Виговський сподівався, що то він поїде, але вийшло инакше. Деклярації сього посольства незвісні-але до певної міри їх ілюструють розмови гетьмана з путивльським післанцем Бурим, що приїхав до нього два дні по виїзді його послів. Гетьман заявляв перед ним своє бажаннє бути під рукою московського царя, а з Ляхами миритись він не буде: на тім, мовляв, присягли всі вони-гетьман і полковники і все військо, щоб їм стояти всім за одно, против Ляхів, і з сим він послав своїх послів- Савича з товаришами ¹⁷).

Загальне вражіння від перегляду української ситуації, даного сими двома посольствами, таке що гетьман і старшина протягом місяця, що пройшов з фатального дня 30 н. с. червня, коли вони покинули козацьке військо під Берестечком, вже опанували сю ситуацію. Опанували

швидко, енерґійно, талановито. Вона була дуже невесела, ся ситуація, але поправлялась, з українського становища, швидко і успішно. Тяжкі удари, їй задані, не пройшли; можна сказати-вони не пройшли ніколи, але національний організм давав собі раду з заданими ранами. Депресія, зневіра, ворожнеча, що під впливом берестецької траґедії, під вражіннєм глибоких пережитих страждань, прокинулися в українських масах против козацької верстви й її проводирів, коли не пройшли-то принаймні стратили свою гострість. Під впливом енерґії, виявленої керуючим осередком, нарід почув свою суцільність, і не рахуючися більше з дефектами внутрішніх відносин, замкнувся в собі, звернувши всі сили на самооборону. Перелом стався так скоро-на протязі кількох тижнів-що польські політики і коменданти, які власне будували свої пляни повного приборкання України власне на сих моментах депресії, зневіри і знеохочення до козацького проводу, майже нічого не встигли осягнути. Поки вони добилися до того українського осередку, де проходив сей процес відбудови, він уже закінчився, і Україна стріла їх знову озброєна до зубів і готова до боротьби на життє і на смерть.

Се вражіннє підтримують і спостереження, що правда припадкові, частинні й поверховні, які могли зробити польські круги-ті розвідчики і всякого роду кореспонденти, що на підставі ріжних відомостей-язиків, під'їздчиків, перебіжчиків і т. д., старались виробити собі суд про ситуацію. Освєнцім, на підставі вістей, які приходили з ріжних кінців Української землі, так характеризував стан річей при кінці липня н. с.: “Хлопство українне, вислизнувши з небезпеки, в котрій було після розпорошення, повернувши додому було так збентежене, що цілком забувши бунт і своєволю, з охотою приймало підстаростів і урядників і почало їм віддавати своє підданство. Але почувши, що шляхта (посполите рушеннє) пішла до дому, а король повернув до Варшави, і його при війську немає-бо його імя було для них страшне, а військо йде так ліниво як на раку,-стало знову вертати до своїх злих прикмет і бунтів: реґіментарів і військо без короля легковажити, наступати на панів і підстаростів, дерти їх універсали, змушувати до утечі, наново вирікшися підданства, та почало громадитися до куп, заохочене універсалами Хмельницького” ¹⁸).

В середині липня в польськім штабі з приємністю оповідалося ріжні анекдоти на тему крайньої депресії козацтва, зачерпнені з тих облав і нагінок, що робилися над берестецькими недобитками, які безрадно блукали по лісах, не знаючи куди звернутись. “Вчора п. гетьман казав постинати кількох, а шляхтича Залєского, разом з ними зловленого-розстріляти; кажуть так: “Воліємо аби нас пани наші стинали, аніж хлопи, побратими наші, що від нас відступають”. Бо се правда, що хлопи козаків самі бють, бачучи свою біду” ¹⁹).

В иншій реляції з театру війни: “Паволочане прислали до п. старости кальницького-просять милосердя і хочуть видати бунтівників і війта, що був фактором Хмельницького, та і всі инші піддаються й самі бють козаків, де тільки покажуться” ²⁰)

Ведучи нетрудні облави на сих недобитків, вважали, що з селянством і міщанством справа буде полагоджена самою амнистією. “Черни розіслано універсали, що король пробачає всякі вини, аби лише по містах живність для війська готовили та попсовані переправи поправляли” ²¹). Припускали, що з боку сеї черни більш ніяких жадань і не буде, як тільки даровання їм життя ²²). Політична роля Хмельницького вважалася скінченою. “Шість тисяч козаків замкнулося в Чигрині, і як прийшов до них Хмельницький з 5 тис. Орди-заплативши викуп ханові, і хотів, щоб вони його прийняли, ті не схотіли його пустити. Так сказали йому: “Якого пива наварив, сам його і випий”, і не пустили-далі вартують його Татари. Взагалі сподіваємося в скорім часі, що хлопи повидають усіх бунтівників і принціпалів” ²³). Серед козацьких дезертирів, що поперебігали до королівського війська, висувалася знову кандидатура на булаву Забуського: “Козаки домагаються мати гетьманом Забуського, і він ним буде. Бунтівників сама чернь видає і бє”. На переді коронного війська проєктувалося вислати Забуського з другим таким перекінчиком-Яськом, на чолі трьохтисячного полку, і се мало бути-так думали-атракційним моментом для тамошнього козацтва ²⁴).

Але не пройшов іще кінець місяця, як иншим вітром повіяло по Україні, разом з вістями про нові універсали Хмельницького.

“Ціоншковский і Ястшембский приїхали до Прилуки”, пише служебник Вишневецького з Шаргороду 30 липня -“з пошаною прийняті: (люде) раді були універсалам королівським, і реєстрові козаки показували їм ((Цьоншк. й Ястш.) свою охоту, а потім в ночи на замок напали, так що вони ледво втікли: ранену челядь і коней (повстанці) забрали і відпровадили до липовецького сотника, якогось Виторина, що стоїть в кількасот коней в Липовцю ²⁵), а Богун в Жи(во)тові ґрунтується. Козаки почали були на голову тікати за Дніпро, але тепер вертають з-за Дніпра на сю сторону. Кажуть, що найняли сорок тисяч Орди, обіцявши їм по 10 талярів, і вже казали хлопам ті гроші складати; здається та Орда стоїть над Синєю Водою, 6 миль. від Умани” ²⁶).