Історія України-Руси. Том 9. Книга 2

Грушевський Михайло Сергійович

Поклонський відіслав сей лист Лопухину, звертаючи його увагу, що се писано мабуть не без відома самого Золотаренка-в такім суворім тоні (жесточью), і жалувався, що міщане дуже збентежені сим листом ²⁵). Иншим разом поясняв, що Золотаренко на нього гнівається, що він привів Чауси й Могилів до підданства цареві “без кровопролиття”, себто не видавши козакам на грабіж. Признавався, що й до Старого Бихова посилав свого післанця-намовляти, щоб піддалися цареві безпосереднє, але Золотаренкові козаки його не пропустили. Висловляв гадку, що Золотаренковим козакам Бихів таки й не піддасться-тому що вони не додержали присяги Гомлянам, і “не довезли цілих до царя”. Вважав потрібним написати Золотаренкові, щоб він не чіпався його, Поклонського, не

приймав до себе його козаків і не мішався в уряд могилівський і чауський-бо се не українські, а царські піддані, до Ніжина не належать і мусять слухати не Золотаренка, а його, Поклонського ²⁶).

Се писалося 15 н. с. вересня, а 17-го прилетів до царської ставки післаний від Поклонського шляхтич з устною вістю й проханнєм, що Золотаренко прислав з-під Бихова листи Поклонському з великими погрозами-хоче його вбити, а Запорізькі козаки воюють Чауси і Могилівську околицю, людей в полон беруть. Поклонський просить царя прислати для безпечности московського війська, але для спішности (чи може для безпечности-щоб козаки не перехопили) навіть на письмі того не пише, тільки на словах переказує, і так царя тим схвилював, що він того ж дня післав наказ, аби туди зараз післали московських стрільців, водою чи сухопуть ²⁷).

Підручний Поклонського піп Василь Залузький, що правив в Чаусах з його руки, пише в тім часі свому патронові і просить прислати гострого наказа на своєвільників, з забороною під карою смерти, щоб не важилися приставати до козацького (Золотаренкового) війська, і поясняє, що приїхавши з Могилева “напоминав їx словом”- але ті ворохобники такими словами відповіли: “Не поривайся, аби не побував у ріці! Ми хочемо мати собі пана гетьмана за полковника (себто -бути під командою Золотаренка), аніж по всяк час помирати від наїзду татарського і московського. Ми там воюємо, а тут наших жінок і дітей забирають, а від пана полковника (Поклонського) ми не маємо ніякої оборони”. “Хотя б і хотів якогось злого взяти і до вас (до Могилева) відіслати-пояснює далі сей Залузький,-боюсь і не смію нічого робити, аби не розгнівати гетьмана (Золотаренка) на себе і на мил. вашу, бо сі застави (Золотаренкові залоги?) тільки нині показали універсал гетьманський” ²⁸).

А сам Поклонський посилає цареві такого розпучливого листа 25 н. с. вересня: “Пан гетьман наказний сіверський хоче бути чистим перед в. цар. вел., а складає на мене вину, ніби то я видумані річи писав до в. цар. вел. Я ж і тепер пишу, що він своїми залогами весь Могилівський повіт (зайняв), все збіже забрав, що до Могилева належало, стави поспускав і все збіже запродав, а ми все за гроші купуємо. Рад би я сам наочно перед в. цар. вел. оправдатися з ним, та не можна виїхати: такі похвалки, а ледви чи й засад нема по дорогах! Того самого дня, що з Могилева виїхав, здибавши козаків мого осавула і довідавшися, що мої, велів забрати коней, одежу, чоботи і шапки, і що в кого було-все забрали, а самих мало не зарубали, приказуючи: “Те саме буде і вашому полковникові!” Через те всі мої козаки, того боючися, від мене відступили: вже ніхто не хоче зі мною бути, але всі до нього передалися. І я не маючи людей, прошу ласки в. цар. вел. мене з того полковництва звільнити, щоб де небудь в иншім місці бути, а тут при його боку служити і в війську бути не смію. Гірше ніж Ляхів його боятися мусимл і з ним ніде в війську бути не сміємо ²⁹).

З свого боку Золотаренко в своїх статтях, поданих цареві тиждень пізніш, як побачимо далі, настоював, щоб Поклонський “яко не заслужений в війську Запорізькім, до козаків ніякого діла не мав: котрі з ним хочуть бути козаками, нехай се їм буде вільно, але нехай він сам перше вислужиться, а заслуженим нехай своїми нікчемними шпіонськими ділами не перешкоджає доступати царської ласки”. “Всім, що в Білоруси, в Могилеві і в волости Могилевській назвалися Запорізькими козаками, і всім хто прихиляється до війська (Запорізького), нехай буде вільно в нім перебувати”! ³⁰).

Московський уряд був у

клопотливім положенню супроти сеї боротьби двох заслужених перед ним місцевих діячів. Змагання Золотаренка прилучити сі території на Сожі і Дніпрі до Гетьманщини і взагалі поширювати козацький режім на Білоруси були йому не бажані і неприємні. Але він не відважився різко виступати проти Золотаренка, і той завдяки своїй енерґії й безоглядности скоро з'їв свого конкурента- принаймні настільки, що не дав йому орґанізувати паралельної царської козаччини, всяко тероризуючи тих, що хотіли записуватися в козаки до Поклонського ³¹).

Примітки

¹) Сі документи-з польських справ 1654 р. № 11 л. l-7 видав я в “Записках іст-філ. відділу ВУАН” (Праці Іст. Секції т. V) п. з. “Сулимівці в 1654 році”.

²) Склад сього штабу знаємо з відомости про роздачу золота, цитованої вище: військові судді Силуян Мужилівський (скоро потім убитий Золотаренком під пяну руку) і Яків; обозний військовий Іван Рябуха; осавули військові: Юрій Коробка, Леонтій Бут, Андрій Золотинський; хорунжий військовий Кіндрат Волковський і писар військовий Іван Григорович (Григорієв). Великий вплив на Золотаренка і його товариство мав славний протопоп ніжинський Мефодій Филимонович; богато з Золотаренкових писань мабуть писав він і тактикою його кермував.

³) Сю сторону Золотаренкової стратеґії справедливо відзначив уже Ом. Терлецький в своїй розвідці: Козаки на Білій Руси в р. р. 1654-56, Записки Наук. Тов. ім. Шевченка XIV (1896).

⁴) Було се 11 (21) червня-див. вище с. 909. Оникієнко в реєстрі роздачі золота значиться полковніком стародубським.

⁵) Фраза не дуже ясна: “А я с послуги в. цар. величества медлю”.

⁶) Кидати міста не можна, брати приступом-страшно, значить треба стояти і тримати в облозі, замість іти на смоленський фронт куди видимо кликав Золотаренка цар. Така мораль сього листу.

⁷) Акты XIV с. 129-132.

⁸) Акты XIV с. 135-8.

⁹) Тамже с. 139.

¹⁰) Акты XIV с. 141-2.

¹¹) “Щастєм в. цар. вел. Бог покорив в. цар. величеству Гомлян: полковника, ротмистрів і всіх людей; тих людей розібрали ми поміж собою, а як дасть Бог щасливо прийти (до царя), положимо під ноги в. цар. вел. хоругви, бубни, буздигани і весь військовий наряд”-Акты XIV с. 143, лист з 15 с. с. серпня.

¹²) Тамже с. 145.

¹³) Тамже с. 148. лист з 29 с. с.серпня.

¹⁴) Акты Ю З. Р. XIV с. 191-2.

¹⁵) Акты Ю. З. Р. VIII дод. с. 384.

¹⁶) Сівського столу стовб. 153 л. 223-5.

¹⁷) Акты XIV с. 191-2.

¹⁸) Тамже с. 188-190. Грамота наводить з початку нібито заяву Поклонського: Православні християне (могилівські) почули, що цар, ревнуючи за православну віру, передану від апостолів і досі у православних заховану ціло, повстав за неї і князівства Київське і Чернигівське і всю Малую Русь, гетьмана Б. Хмельницького і все військо Запорозке і всіх православних християн визволив з рук гонителів. Вони дякують Богові і хочуть теж об'єднатися з усіми православними під царською рукою. Цар за се їx похваляє і поясняє, що він підняв сю війну з королем за православну віру-буде йому мститися за його неправди, післав своїх воєводів з військом на ріжні польські і литовські городи, “також і гетьманові Б. Хмельницькому з усім військом Запорізьким велів спішно йти і промишляти з нашими боярами і воєводами”. Закликав Могилівців також узяти участь в сій боротьбі, прислати з шляхти і міщан “кращих людей”-очевидно для переговорів і присяги, і т. д.