Історія України-Руси. Том 9. Книга 2
Шрифт:
5) Сибир. прк. ст. 1636 л. 598-601, в актах посольства Скоробогатого (видно лист був з ним пересланий цареві); дата: “дан с Крутка на выезде мая 15 дня 1656-го”.
ЛИСТ ПАТР. НИКОНА ДО МИТРОПОЛИТА. ПЕРЕМІНА КИЇВСЬКОГО ВОЄВОДИ-ІНСТРУКЦІЇ НОВИМ ВОЄВОДАМ 1 (11) ТРАВНЯ. СЛІДСТВО В БІЛОРУСЬКІЙ СПРАВІ, РЕАБІЛІТАЦІЯ НЕЧАЯ, ФОРМАЛЬНЕ ЗАЛАГОДЖЕННЄ МОСКОВСЬКИХ ЖАДАНЬ І ФАКТИЧНЕ ЗАХОВАННЄ БІЛОРУСЬКОЇ КОЗАЧЧИНИ.
В відносинах українсько-московських небезінтересно насамперед відзначити ситуацію на церковній ділянці-позицію московського патріярхату супроти київського митрополита. 10 (20) травня 1656 р. патр. Никон виписав йому благословенну грамоту-чорновик її, з інтересними виправками заховався в актах пізнішого процесу патр. Никона 1); я подаю сей текст в скороченню, але з зазначеннєм цікавіших виправок. “Б. м. великий государ Никон всеї Великої, Малої і Білої Руси патріярх-любому в Духу синові Сильвестрові
Конкретне в сім етикетальнім писанню, як бачимо-порада згідного пожиття з київськими воєводами і пильного виконування царських бажань без яких небудь заперечень. В стилізації звертають на себе увагу повичеркувані вирази, які могли б виглядати занадто фаміліярно і занадто нагадувати на залежність (“синівство”) митрополита від московського патріярха. Никон підчеркував свою зверхність над українською церквою в своїм титулі, вичеркував екзарший титул митрополита, що нагадував його залежність від царгородського патріярха, але не вважав потрібним дуже налягати на підрядне становище митрополита супроти себе, як московського патріярха (вичеркнено вираз: пастир). Відносини невиразні, переходові, їх різче оформленнє як супроти гетьмана так і супроти митрополита відкладалось на пізніше. Смерть гетьмана і митрополита в наступнім році дала для того добру нагоду.
В тім часі перемінено київських воєводів. На місце кн. Ф. Волконского 29 квітня н. с. київське воєводство дано окольничому Андрію Бутурлину, що ходив з гетьманом в походи 1654 і 1655 рр., а в товариші йому придано дяка Василя Герасимова, на місце Андрія Немирова. Дано їм при тім наказ, з датою 1/11 травня-він заховався в повнім тексті і відкриває ріжні небезінтересні подробиці з практики сеї московської експозитури” 2).
Починається з поучень, як належить прийняти від попередників фортецю, залогу, припаси-все списати і прислати се звідомленнє до Розрядного приказу. Далі інструкція щодо заховання обережности і безпечности: держати варту, висилати вістунів на розвідку; на випадок облоги наказати людям мати в фортеці хати, комори і всякий припас, але без певних вістей про неприятеля людей до фортеці не збивати, щоб не мучити їх непотрібно тіснотою і не приводити до шкід і утрат.
“Пильнувати гостро, щоб городські люде 3) жили в городі і в острозі згідно з давнішими царськими наказами; без дозволу царського виселятись не дозволяти. Городи для ярини і токи для збіжа тримати не близько від городу і острогу, Щоб від них не було якоїсь шкоди городові. Пильнувати, щоб у Київі в місті (“на посаді”) і по селах в Київськім уїзді не було ніякого розбою, злодійства, шинкування, ні розпусти (“блядни”), ні гри (“зерні”), ані якогось іншого “воровства”. А хто буде розбивати, красти, шинкувати, промишляти розпустою, грою, тютюном-таких брати на допит, і коли будуть на них докази, брати на муку” і т. д. (125).
“Завести об'їздчиків, щоб об'їздили безнастанно вдень і вночи вулиці й провулки, аби в Київі в городі й острозі в гарячі дні люди не палили в хатах ні в лазнях і пізно з світлом не сиділи. Для печення хліба і варення страви веліти ставити печі в городі і місті, не близько від забудовань, обгородивши їх від вітру, щоб від огню в Київі було безпечно. А по дворах, в будовах веліти тримати літом бочки з водою на випадок пожежі” (126).
“Коли приїздять до Київа якісь люди з городів московських, українних чи сіверських до своїх свояків або для якогось промислу, вони повинні заявитися в приказній ізбі, а не заявившись аби ніхто ні в Київі ні в слободах у нікого не жив. Тих приїзжих і прихожих людей записувати до книги поіменно: імена, по батьку і призвищу, звідки, до кого і в якій справі приїхав. Тих хто їх знає (“знатців”) кликати і ставити з ними на-віч, розпитувати; а у кого таких знатців не буде, тих допитувати докладно, роздавати на поруки, під записи, на випадок воровства і зради. А у кого поручників не знайдеться, таких тримати в тюрмі до закінчення слідства-аби (таким чином) не приходили до Київа і Київського уїзду з Литовської сторони і з городів боярські холопи, злодії, розбійники та інші воровські люди” (129).
“А заставним головам (начальникам застав) наказувати пильно, щоб поза їx заставами і вартами ніхто з-за границі не приходив і не прокрадався ніяким чином. Бо коли недбальством тих голов і вартових пройде або переїде за границю який небудь зрадник, будуть вони в великій опалі від государя, понесуть велику кару без ніякого помилування. Також пильнувати гостро, щоб до Київа і до Київського уїзду і до інших, Сіверських городів з Литовської сторони ніякі люди відку не приходили” (130).
Коли приїдуть до Київа купці з Черкаських городів для торгівлі, позволяти
В питанню білоруськім гетьманський уряд взяв тактику саботажу, не доводячи до гострого конфлікту, але й не спішачи здавати своїх позицій. Антін Жданович з московським сотником Сивцовим занялися старанною перевіркою обосторонніх обвинувачень. Почали від Ніжина як полкового міста; розшукали Івана Дорошенка і зробили йому допит-як се він зважився кинути на призволяще Новий Бихів? Дорошенко виправдувався тим, що йому дав такий наказ Василь Золотаренко, заступаючи небіжчика брата (до призначення Нечая): він прислав йому устного наказа через ніжинського сотника Михайла Бердичівського, щоб він кинув армату й запаси і вертав з військом. Дав при тім зрозуміти, що приводом до такого наказу послужили вісти про бунт в козацькім війську (вище, с. 1156 наведені в оповіданню Самовидця). Зазначив, що властиво не було ніяких причин відступати-“військо не бунтувало, готове було стояти, запасу всякого було досить і було що їсти, але велено відступати”; Дорошенко вже на власну руку, з великою бідою вивіз армату. Се потвердив Бердичівський й инші старшини, що були при тім як Золотаренко давав свій наказ: Петро Забіла, Григор. Кобилецький та инші. Жданович признав Дорошенка в нічім неповинним-“так сказав: мені безвинного карати нема що, чоловік він правий”. Одначе всетаки лишив Дорошенка в вязниці, поки гетьман порішить сю справу за зібраними відомостями 5).
Слідство з приводу Федора Константиновича дало небезінтересний побутовий образок. Константинович пояснив, що він був давніше в лядській службі в Литві, а потім перейшов до Запорозького війська з 6 хоругвами і пішов через Копись до гетьмана Хмельницького. Коли він в Кописі став на передмістю, запросив його до себе тутешній московський воєвода Толочинов, а підчас тої гостини прийшов лист від могилівського воєводи Репнина, і в нім наказ Константиновичу їхати до царя до Москви. На се Константинович відповів, що він їде не до царя, а до гетьмана, а гетьман як схоче, то може від себе відіслати його до царя. Та після сеї гостини напало на нього московське військо і з ним козацький сотник Василь Дрозд, або Дроздович, і Константинович, мовляв, бився з ними більш боронячися від їх збройного нападу, а людей копиських не чіпав. Дрозд же доволі образово представляв, як він припадково в дорозі бувши заночував у Кописі і рано хотів виїздити, коли побачили людей, що тікають до міста з сіл: биті, кріваві, ранені й мучені, і воєвода місцевий його затримав: “Почекай, давай спитаємо, що се за люде і хто їх бив”. За тими людьми прийшли під місто 6 хоругов Константиновича і Дрозд їх питав. “Хто вони і які люде? чи государеві, чи війська Запорозького? відки й куди йдете? чи маєте грамоту від цар. величества чи від й. м. пана гетьмана”. Але Константинович на се сказав: “На що вам грамота? Я вам таку грамоту покажу, що дехто і з замку не вийде. Яке вам діло, куди я йду і де я був?” З сім почав наступати на місто і бити людей. Воєвода запросив його до замку і став частувати і старався його в мягких словах опамятати, щоб він не бив царських підданих. Але Константинович на воєводу тільки “фукнув” і пішов до свого табору, а другого дня почав знову наступати на місто, так що воєвода мусів попросити салдатів з міст инших, і прийшло до справжнього бою. Константинович відбивавсь і відійшов оборонною рукою, а підчас слідства виступає в Борзні, очевидно-в складі Ніжинського полку. Жданович вислухавши тут його свідчення, очевидно признав їх за вдоволяючі й лишив Константиновича на волі 6):
Приїхавши до Чаусів 19 н. с. травня, Жданович оповістив про свою місію по сусідніх містах, де стояли козаки, щоб усі хто має якусь скаргу, приходили до нього, і скликав всю старшину і товариство. Вони запевняли, що ніяких насильств за ними нема, навпаки-вони гостро забороняють своїм людям всякі насильства і кривди; за те на жаданнє Ждановича подали довгі реєстри кривд від московських людей; се забрані коні, вози, гроші, одежа, зарубані, спалені, замучені чоловіки й жінки 7).
22 н. с. перевів Жданович допит над самим Нечаєм що до його титулу; вище я наводив се, що Нечай показав універсал і листи гетьмана, де його титуловано полковником білоруськім, і Жданович тільки на будуче заборонив йому вживати сього титулу, а за попереднє не наложив ніякої кари-підчеркує Сивцов.
В справі заміни московських залог козацькими Жданович прийняв оправдання Нечая, що він тим чином тільки відновляв залоги Золотаренка. Не ясно, чи Золотаренко вивів був їх на московське жаданнє, а Нечай відновив. Чи Золотаренко не виконав московського наказу з 26 с. с. травня, і московські воєводи скористалися з смерти Золотаренка і виводу козацьких залог за правління його брата під впливами поголоски про бунт серед козаків, і поставили московські залоги, а Нечаєві було доручено поставити козацькі залоги скрізь де вони стояли за Івана Золотаренка. Се друге здається мені правдоподібнішим. В кождім разі Жданович прийняв до відома, що Нечай виконував тут гетьманський наказ, але велів повиводити козацькі залоги з Могилева і Могилівського повіту, і з инших повітів включно з Чаусами. Одначе все дальше показує, що се розпорядженнє про вивід робилося більше для московських слухів, як для козацьких.