Історія України-Руси. Том 9. Книга 2

Грушевський Михайло Сергійович

“Щоб з священників світських, в містах і селах королівських, княжих і панських, не бралося податків ні підвод, а мали вони такі вільности як давніше, і щоб належали до суду епископського, а не світського.

“Завели були давніше панове-ради, щоб православній шляхті не давано ніякого начальства, гідности ні уряду, а по містах осіб руських православних до маґістрату, війтівств і бурмистрств не допускано, а то для того, щоб православна шляхта задля начальства і урядів свою віру кидала і приймаючи віру римську до урядів поривалася і тим способом православних людей меньшало.-Надалі щоб всякому православному шляхтичеві давалися начальства, уряди земські й инші, а по містах православні міщане щоб допускалися до маґістрату. А де шляхта щось випросила під православними, духовними чи світськими,-щоб то все було уневажнено.

“Король і пани-рада мають присягти, що вони на військо Запорозьке війною не підуть і инших заграничних народів на нього підіймати не будуть, і ніяким чином війську шкоди не будуть чинити.

“А коли б Ян-Казимир не схотів помиритися так, як бажає й. ц. в., тоді просити й. ц. вел. дати нам негайно знати, а ми з військом

готові.

“Тепер Ян Казимир прислав Діонісія Балабана, православного луцького владику, запрошуючи до переговорів ¹⁴), але ми з ними ніяких з'їздів робити не хочемо, бо покладаючися на бога і ласку й. ц. в. сподіваємося, що ніякої шкоди не потерпимо”.

Далі йдуть принагідні вісти. Донські козаки ходили на Азов, але там їх погромлено, і після того Татари прийшли на р. Тор і немало наробили шкоди. Татари пішли в поміч Ляхам і тепер мають бути під Люблином. Згадано дещо про боротьбу за Варшаву, і переслано копію умов її капітуляції.

З пересланих листів заховалися лише деякі: лист Яна-Казимира присланий з Діонісієм Балабаном, й деякі инші, менш важні. З рекомендаційних листів післаних до бояр маємо лист гетьмана до Морозова, змісту не інтересного.

Подібні остороги против переговорів з Поляками як отсе до царя, гетьман посилав на всі приступні йому адреси. Заховалось напр. таке його писаннє до новаго Київського воєводи Андрія Бутурлина. Повідомляючи про свій приїзд, літом того року він просив гетьмана надсилати йому всякі вісти. 13 (23) липня гетьман вислав йому такого листа з побажаннєм всякого добра на новім уряді і з такими вістями:

“Сими днями (онамеднишнего дня) приведено до нас язика зловленого під Камінцем Подільським, він нам сказав, що повз Камінець пройшло 40 тис. Орди в поміч Ляхам. З того міркуємо, що коли тепер Ляхам пощастить і вони Шведа вигонять, то всі сили свої разом з Ордою обернуть на нас. Також прислав до нас Ракоцій, король венгерський, боярина свого Себеш-Ференца і сповіщає, що Ляхи присилали до нього, прохаючи війська і грошей-обіцяли взяти собі за короля його самого або його сина, а він нас через посла свого просить, аби ми з ним у приязни жили. Ми вважаючи незручним в таких обставинах роздражнювати на себе всіх сусідів ¹⁵), волимо мати собі приятелів ніж неприятелів, щоб уже християнство могло в цілости пробувати. Тому посла того з приязнею відправили, просячи венгерського короля (тільки про те), щоб він ніякої помочи Ляхам не давав і в нічім їм не вірив. Маємо також відомість, що 10 дня місяця августа має бути з'їзд у Вильні, і не знати що на тім з'їзді буде. Відомо, які то Ляхи-які вони лукаві: доки Шведа вигонять, будуть той з'їзд проволікати, а потім-як щастє послужить, вони подавньому будуть свій замисел сповняти; добре б було, щоб й. ц. в. в нічім (їм) не вірив. Чули ми, військові люде й. ц. в. й з Шведами вже зачали війну (задор учинили)-бо-зна, як то воно далі піде” ¹⁶).

Московський уряд старався пускати сі остороги повз вуха. Відправляючи Скоробогатого цар в загальних виразах запевняв гетьмана, що буде і далі заступати православну віру і православних християн. Похваляв його за прислані вісти й листи і наказував передати з Кикиним автентичні реляції Данила, що видимо заінтересували московських політиків: очевидно, вони сподівалися дещо з того використати в переговорах з Поляками. Про час і місце сих переговорів цар, мовляв, іще перед приїздом Скоробогатого написав з Кикиним і не вважає потрібним повторяти ¹⁷). Прислані з Гапоненком побажання цар почасти сам безпосереднє передав до уваги своїх представників на виленськім з'їзді, почасти,-те що вважав менше важним лишав гетьманським послам реферувати і боронити самим-скільки їм удасться ¹⁸). В сій справі писав 13 (23) вересня своїм виленським представникам: “Писав до нас гетьман запорізький Б. Хмельницький і прислав своїх післанців: Романа Агафонова з товаришами, а з ними статті для мирного договору. Ми вислухавши ті статті веліли виписати з них, на чім маєте твердо стояти при мирнім договорі-вони посилаються вам з сею грамотою; а з иншим, що належить до мирного договору, веліли післати до вас самих запорозьких післанців. З статтями післаними з сею нашою грамотою поступайте згідно з (сим) нашим указом; а що до статтів написаних у запорізьких післанців в їх наказі понад се-ви договорюйтеся з польськими комісарами, наскільки можна буде прийти з ними до порозуміння” ¹⁹).

“Статті” доручені представникам як необхідні, се пять наведених вище пунктів про церковні справи. Инше, написане в наказі, як бачимо, царський уряд доручав своїм представникам підтримувати постільки, поскільки се не могло б перешкодити договору. Правда, що в наказі послам тільки церковні справи і були конкретизовані докладніш, про політичні ґарантії говорилось загально-що Річпосполита має обіцяти повне невмішуваннє в українські справи (“ніякої шкоди війську не чинити”)- див. вище, і царський уряд, очевидно, не хотів себе звязувати тим, як се козацькі посли будуть розвивати перед польськими комісарами.

Таким чином принціпіяльний протест українського уряду против замирення з Польщею був з'іґнорований царем-він уважав можливим війти тільки в конкретні церковні справи, вказані йому гетьманом. З свого боку український уряд, як бачимо- в делікатних виразах висловивши своє переконаннє про неможливість уставлення згідного пожиття з Річпосполитою, наче б то війшов у скромну ролю консультанта-не виразно настоюючи на участи своїх представників у сих переговорах. За старою традицією відкопав старі постуляти, що ставилися на всяких переговорах з польськими парляментаріями-оборони православної церкви, православної шляхти, міщан і т. д., і подав їх для памяти царському урядові. Формально взявши, все наче б то було зовсім гладко і обосторонньо льояльно. Але в дійсности

козацька старшина була глибоко обурена тим, що Москва не вважаючи на всі остороги з її боку пішла таки на замиреннє з Польщею-тим часом як Україна різко зазначила свою непрямирену ситуацію супроти неї. Заховуючи далі етикетальні форми супроти свого московського протектора: стараючись не давати з своєї сторони ніяких приводів до розриву, вона в дійсности до глибини душі була обурена, що сей протектор не вважаючи на її протести береться без її участи роспоряджатися долею України, і торгує з польськими панами козацькими головами, що здались на його ласку. З тих звідомлень, які проскочили в московських джерелах про ради старшини, скликані в вересні і грудні для обміркування сих подій, і з деяких пізніших відзивів козацьких (правда теж досить рідких) бачимо ясно, що в козацьких кругах сей оборот московської політики вважався формальною зрадою, віроломством з боку царя чи його уряду, бо приймаючи Україну під свою протекцію він обовязався, устами своїх повномочних представників, боронити Україну і нікому не видати, а тепер фактично видавав її польським панам-маґнатам, гонячися за їх голосами на виборах на польське королівство. Найбільш виразно було се висловлене в пізнішім (1658 р.) маніфесті українського уряду, котрим він оповіщав европейські держави про свій розрив з Москвою:

“Не з инших мотивів прийняли ми протекцію в. князя московського, як тільки для того, щоб заховати і примножити для себе і потомства нашого свободу нашу, здобуту зброєю з поміччю божою і стільки разів назад повернену жертвою крови. Засипане обіцянками і пререченнями в. князя московського наше військо перше виступило на підбиваннє йому Литви-під проводом нашого полковника ніжинського Золотаренка. Ми сподівалися, що з огляду на спільність віри і наше добровільне підданнє, в. князь московський буде справедливим, прихильним і ласкавим до нас, поступатиме з нами щиро і на свободи наші не замишлятиме, а навпаки-примножатиме їx більше і більше, згідно з обіцянками своїми. Але здурили нас ті надії! Міністри і вельможі московські намовили того пречестного, всепобожного і найласкавішого володаря, що зараз першого ж року як завелися переговори між Поляками і Москвою, разом з тим рішено придавити і поневолити нас, з огляду на надії на польське королівство. Москалі пообіцяли Полякам, що з наказу вел. князя нарушимо нашу присягу Шведам і будемо їx воювати, а замисел їх був той, щоб занявши нас війною з Шведом, лекше нас придавити і поневолити. Б. Хмельницький з канцлєром нашим ніяк не хотіли на се пристати і всякими доводами переконували вел. князя через Вас. Петр. Кикина, аби війни з Шведами в Ливонії не починав. Ми мали в руках копію згаданого наказу, цілком певну,-але думали, що се був тільки лукавий замисел міністрів, інтрига вельмож, що хотіли підлеститися свому государеві, а сам ласкавий государ і святійший патріярх не дадуть згоди на таке злодійство ²⁰),-тому далі хотіли нашою вірністю перемогти московські замисли. Але війна розпочата в Ливонії з світл. королем Швеції, нашим союзником і приятелем, без усякої причини-тому тільки, що світл. король шведський війшов в союз з нами,-була першим явним документом сього злочину. Шведський король, відтягнений сею діверсією, не міг прийти в поміч нашим плянам. Послові нашому до нього, Грекові Данилові Олівемберґові (з Оливної Гори) двічі відмовлено переїзду через Московію, і се змусило нашого гетьмана вислати його до Люблина з військом, котрим провадив тоді Данило Виговський, зять гетьмана, а надалі пильно слідити за московськими інтриґами. Підозріння збільшила також будова нової фортеці в нашій київській столиці і залога з кількох тисяч московського війська, поставлена там: навіть Поляки, при всім нашім тодішнім поневоленню, не вимагали того від нас, а Москва пускалась на таке, в своїм бажанню мати нас своїми союзниками поневолі. А найбільше проречисті свідоцтва їх замислів мали ми на Білій Руси-як вони там майже 200 родин шляхетських, що добровільно перейшли на московську сторону, силою і лукавством переселили на Москівщину. Міщан могилівських та инших мешканців Білої Руси, з городів і сіл, понад 12 тисяч вивели на засланнє в Московські пустині, а на їх місце привели кольонії московські. Поминаю переговори їх про те щоб Старий Бихів й инші наддніпрянські місця були передані в їх руки-аби весь Дніпро був обсаджений їх залогами”, і т. д.

Сей пізніший о два роки маніфест безсумніву вірно віддає вражіннє і настрої старшини в сих часах. Стримуючись від яких небудь різких виступів перед царем, щоб не давати приводу до конфлікту і розриву, старшина самим різким способом засуджувала сю поведінку і вважала себе звільненою, через сю зраду, з усяких обовязків супроти царя. Вважала, що має тепер цілком вільну руку в міжнародній політиці,- але ще не тратила надію заховати в цілости свій воєнний союз з Москвою, що був для неї головно цінним. Різко відмежовуючися від відновлення, в тій чи иншій формі давніх звязків з Річеюпосполитою, против нової польсько-московсько-татарської ліґи, що фактично зарисовувалася в сей мент перед її очима, вона паралєльно з польсько-австрійсько-московськими переговорами в Вильні оформлювала свою власну нову ліґу, що мала складатися з України, Семигороду, Дунайських князівств і Швеції.

Примітки

¹) Перший з'їзд делєґатів стався 22 н. с. серпня; закінчилися переговори 4 н. с. листопада. Докладне звідомленнє московської делєґації міститься в кн. 88 і 89 “Книг Польського Двора” московського посольського приказу; за ними досить докладно оповів сі переговори Соловьев, 11, с. 1699 дд. За польськими матеріялами описує їx Кубаля, Wojna brandenburska, розд. II-Traktat Wilenski; головно використовує ркп. Чорторийських 2113, що містить матеріял в копіях; ориґінали кореспонденції в ркп. тоїж бібліотеки ч. 386. Матеріяли австрійської делєгації використав Валєвский (Walewski Historia wyzwolenia Polski), I, 1866, ст. 300. Спеціяльна праця: Gawlik, Projekt unii rosyjsko-polskiej.