Історія України-Руси. Том 9. Книга 2

Грушевський Михайло Сергійович

Приноровлюючись до московських норовів, для сатисфакції московських воєводів, Жданович велів забити кіями на смерть кількох чоловіка з приводу московських скарг на розбої і грабіжі. Запитав Нечая, чи се з його наказу чи відомістю, чи з відома й наказу його сотників козаки нападають на місцевих людей, на царських післанців, на московські залоги, місцевих селян намовляють до себе приставати і т. д. Нечай відповів, що він навпаки суворо, під карою смерти, забороняє робити які небудь насильства, а салдатів не бито, тільки виведено з залог і заступлено козаками. Тоді Жданович розіслав козаків на місця скарг-разшукувати тих, що робили ті грабіжі і насильства, і другого дня приведено до нього 12 чоловіка, що з ріжних полків пішли на розбій: жили по лісах і рабували. Жданович допитував, з чийого наказу вони розбивали? чи не наказав їм того Нечай або його сотники? Сі бандити заперечили: “Не наказував нам того ні пан Нечай ні сотники Нечаєвого полку, і ніхто

з них не знав про той розбій і шарпанину нашу-навіть про нас самих ніхто не звав і не відав, що ми тут зібралися з ріжних місць полку Ніжинського, Миргородського, Полтавського і вибравши з-поміж себе старших тим займалися”. Жданович велів двох старших з них, з Ніжинського полку повісити і “на останнім ступню шибениці” коли їм уже мотузка на шию клали ще раз запитав їх, при Сивцові: чи Нечай або котрий сотник знав про їх учинки або їм наказував? Відповіли, що не знав і не наказував ніхто, і ні пан Нечай і ніхто инший нічого не знав. Повісивши їх Жданович велів решту їх товаришів, 10 чоловіка, бити в два кії нещадно “так що вони ледви чи житимуть потім”.

В справі відібрання царських грошей від могилівських міщан Нечай пояснив, що він тих самовільників розшукав, відібрав у них усе заграблене, а самих провинників засудив був на кару смерти, але міщане і салдати, що від них потерпіли, не хотіли, щоб за них людей вішали: заявили, що вони з ними помирились і видали їм на те посвідку на письмі. Приїхавши під Могилів, Жданович з Нечаєм кликали до себе воєводів, аби вони приїхали або когось прислали, щоб вислухали всіх тих що поз'їздилися з жалями на московських людей, а хто має жаль на козаків-нехай теж іде й свідчить. Але воєвода відказав, що самому йому їхати не личить, а післати нікого не має, до козаків же претенсій ніхто не має, і конець кінцем запросив приїхати до нього. Супроти того Жданович з Нечаєм 20 н. с. травня поїхали до воєводи, але тут знову стали випоминати Нечаєві, що він не пошукав винних в відібранню царських грошей. Нечай повторив те що говорив Ждановичу: що він винних відшукав і засудив був на смерть, але ж самі жалібники випросили їх від смерти і дали їм на те посвідку; се посвідчили самі салдати. Тоді воєвода почав на жалібників кричати: “Що ж ви скурві сини, скаржитеся тепер на полковника, коли помирились?” І велів їx арештувати, але Жданович з своєї сторони виявив не меншу ґалянтність супроти воєвод: не вважаючи, що справа була вже начебто ліквідована, він трьом участникам проголосив кару за військовим правом”-велів бити киями нещадно.

По сім ще кілька день трівав суд на обидві сторони: в скаргах на козаків і на московських людей. Двох сотників Жданович велів арештувати супроти обвинувачень поставлених їм, а третього, Жуковського-за те що допускав в своїй сотні своєвільства, до убийств включно,-засудив на смерть, і потім стято йому голову прилюдно на майдані.

В закінченнє, 30 н. с. травня, скликано козацьку раду і на ній оголошено наказ: всім козакам українським, з полку Ніжинського і Чернигівського вийти з Могилева і Могилівського повіту, і з инших своїх давніших осель, згідно з волею гетьмана. Полковника Нечая Жданович признав неповинним в піднесених против нього закидах: у всіх справах він себе обілив. Додатково поставлено раді запитаннє: чи правда, що Нечай католицької віри, як се йому закидають? На се всі зібрані однодушно відповіли, що се неправда: він віри православної християнської ⁸).

Таким чином, московській стороні дано всяку можливу сатисфакцію-але фактично Могилівську козаччину не зліквідовано. Гетьманський уряд мабуть сподівався, що цар задоволиться показаними йому знаками льояльности, і Нечай, віддавши на кару кілька підрядних людей, як побачимо-далі повним ходом повів поширеннє Козаччини. Але сі надії були даремні, і царський уряд далі настоював на новий ліквідації білоруської козаччини, викликаючи тим сильне роздраженнє Козацтва і особливо старшин.

Примітки

¹) Видав її відти Макарій в XII томі своєї праці, ст. 103.

²) Видано його в Актах Ю. З. Р. XV с. 117.

³) Мова про московських людей, що жили в московській фортеці й “острозі” при ній.

⁴) Тамже ст. 132-3.

В звязку з сим з московського посольського приказу дано новому воєводі “образцові письма”-форми зносин з українськими урядами.

До гетьмана писати, по царськім титулі: “воєводы А. В. Бутурліна с товарищи великого государя, е. ц. в. войска Запорожского гетману Б. Хм. со всЂм войском Запорожским от Господа Бога здоровя желаем”-“потом писать дЂло”.

Полковникам та “иным начальным людем государевых черкаских городов”: “его цар. величества полковнику или иному какому начальному человЂку- имярек”.

Попереднім воєводам дано було инакшу форму:

“Его царскаго величества отчини-вел. княжества

Кіевскаго бояря й воеводы царскаго величества войск Запорожских приятелю нашему-другу гетману Б. Хм. любительное поздравление”.-Акты ЮЗР. III. 543-4.

⁵) Акты Ю. З. Р. III с. 519 і 526-7: тут два паралєльні протоколи, оден списаний Ждановичом, а другий Сивцовим, здебільшого вони згоджуються в головнім, розходячися в ріжних деталях.

⁶) Тамже с. 520-1, 527-8.

⁷) Акты ЮЗР III с. 522, 528-9, 532-540.

Ось дещо для приклада: на дім сотника Улянівського Ів. Сонцев наслав салдатів і забрав його жінку до вязниці, без усякої причини. Иншим разом наслав 30 салдатів і ті робили що хотіли: взяли 50 коней, 40 корів, на 40 кіп одежі, 15 чоловіка і не відомо де поділи. У сотника рогозинського взято 10 козаків-не відомо де поділись, 40 мушкетів, 10 коней, панцир, 18 шабель, 80 рублів грошима, 4 казанки. Самого сотника хотіли спалити в лазні. В селі Селдлуках 18 чоловіка зарізано ножами, 4 жінок огнем припалювали і замучили на смерть, двох недорослих дівчат знасилували і вони лежать смертельно хорі. Коней забрали, 24 ями вибрали. Декого забрали в полон і їx потім викупали. В с. Березівці вимучили 60 кіп грошей, 2 чоловіки зарубали, 2 мучили. В с. Алешні двох зарубали на смерть. В Хотольні відрубали козакові руку і спалили двори. В м. Зимниці стяли 2 мужиків; в другий 4 чоловіки і 4 жінки, 2 спалили і село теж, і т. д. (с. 536-7). З поміт в Малор. справах кол. архиву загр. справ, 1656 № 9 видко, що сі акти привіз до Москви Сивцов.

⁸) В. Юркевич, Заселеннє Слобідської України в часах Хмельничини: праця ся зачитана частями в засіданнях Науково-досл. Катедри Історії України в Київі, має в році 1930 вийти в “Студіях до Історії України”, видаваних тою ж катедрою.

ЕМІҐРАЦІЯ І БУНТИ: МОСКОВСЬКА ТАКТИКА СУПРОТИ УКР. ЕМІҐРАЦІЇ, ГЕТЬМАНСЬКІ ПРЕТЕНСІЇ З ПРИВОДУ ЕМІҐРАЦІЇ, НЕБЕЗПЕЧНІСТЬ ЇЇ, ГЕТЬМАН ПРОСИТЬ У ЦАРЯ РІШУЧИХ ДИРЕКТИВ ВОЄВОДАМ, ДВОЛИЧНА ПОЛІТИКА МОСКОВСЬКОГО УРЯДУ В СІЙ СПРАВІ-ЛИСТУВАННЄ В СПРАВІ ТОРСЬКИХ ПРОМИСЛОВЦІВ, ЖВАВЕ ЗАСЕЛЕННЄ СЛОБІДЩИНИ УКР. ЕМІҐРАНТАМИ В 1655 Р.

В иншій сфері розходжень з московським урядом-в справі еміґрації за московський кордон, напруженнє теж розійшлось без конфлікту-але ролі були відмінні: гетьман хвилювався, московський уряд тихо саботував і проводив свою лінію, яка підтинала живу базу гетьманщини самим безпардонним способом.

Я мав нагоду торкатися сеї теми: розбіжности на сім пункті московської і української політики і того значіння яке відплив людности з Козацької України за московський кордон мав на розвій козацької політики, на висліди боротьби. Паралєльна робота, що ведеться на сім полі одним з моїх співробітників ¹), звільняє мене від потреби детально обслідувати се питаннє в рамцях сеї книги, і я обмежусь кількома загальними вказівками щодо сеї теми.

Ми бачили вище, що московський уряд, коли ще не зважився на боротьбу з Польщею, як форму розвязання конфлікту Козаччини з шляхетською Річеюпосполитою пропонував виселеннє козацького війська на московську територію, тільки подальше від польської границі, щоб не було пограничних суперечок. Мав при тім на оці, річ очевидна, також і при тім розпорошеннє сеї еміґрації, щоб компактне військо не стало якоюсь небезпечною силою в самих внутрішніх відносинах Московського царства.

Такі приготовання для прийому масової української колонізації, за досвідами еміґрації 1638 року, московський уряд почав робити вже підчас кампанії 1649 року: козаків жонатих і семянистих велено відсилати невеликими партіями на службу в українні города “від кримської сторони”, одиноких справляти на Дін, а “від литовської сторони” нікого не лишати, щоб не було “ссоры”, і самим переселенцям-небезпеки від Поляків ²). Тоді такої еміграції не піднялось, але московський уряд сподівався її після берестецького погрому, і на перші донесення про нього, на запитання пограничних воєводів, як їм поступати на випадок масової еміґрації, він поновив попереднє розпорядженнє: розсилати еміґрантів на життє невеличкими партіями, а коли б приходили “большими людьми”, висилати їх на Волгу до Симбирська й инших городів, а в ближчих до польської границі не лишати-“для ссоры” ³). Так і поступали з тими переселенцями, які посунули за московський кордон в 1652 р., коли жовніри з'явилися на лежах в задніпрянських полках, і людність втратила віру в можливість відборонитися від польської шляхти під гетьманським рейментом, або не хотіла далі витримувати сеї тяжкої і малонадійної боротьби ⁴). Так і самому гетьманові запропонували тоді, замісць приймати його під царську руку разом з Україною-вийти з військом на московську територію і поселитися на Дону в сусідстві Донського війська ⁵).