Історія України-Руси. Том 9. Книга 2

Грушевський Михайло Сергійович

В пізнішій виписці з посольського звідомлення Кикина цитується ще розмова його з Виговським про границі з Польщею, що відбулась очевидно в сей же приїзд:

“Говорив в розмовах писар Іван Виговський: від початку границя у вел. князів руських з королями польськими була по саму Вислу і угорську границю ⁴). А як був договір у гетьмана Б. Хм. з королем під Зборовим, положено границю Малої Росії по сам Бар-від Дністра ⁵) на Винницю, від Винниці вище Паволочи на Полонне до Словечни, від Словечни до Дніпра і від Дніпра на Чернигів і Ніжин. До Малої Руси що за вел. государем, до Поділля і Волини-де залоги війська Запорізького ⁶), польський король на вічні часи не має претендувати ні на міста ні на повіти. Сі частини: Мала Росія, Волинь і Поділлє по ріку Буг мають во віки належати до Московської

держави. А за рікою Бугом городів і повітів Малої Росії, Волини і Поділля, заселених і порожніх, де були раніш городи, Корона Польська нехай не займає, не засідає і війська свого-польського чи наємного-туди не посилає. Гетьманові, писареві і полковникам, нинішнім і напотім будучим ⁷), і всякого чину людям війська Запорізького нехай вони не мстять, ніякої війни не починають і ніякого лиха їм не замишляють.

“Коли ж би польські комісари не погодились на сі пункти і уперто стояли при Камінці Подільськім і Берестю Литовськім, то нехай посли великого государя говорять про границі Зборівського договору. Коли ж польські комісари і на границях Зборівського договору не захочуть миритись, і будуть на тім твердо стояти, то посли вел. государя в самій останній мірі нехай постановлюють договір на тім, які городи і землі завойовані до Малої Росії і ними володіють (фактично) гетьман і військо Запорізьке,-щоб ті міста, повіти і землі на віки зісталися по стороні цар. величества, при Малій Росії, і положити границі на ті міста, де стоять залоги війська Запорізького” ⁸).

Місяць пізніш, був у гетьмана звісний нам дяк Іван Фомин. Ні наказу, ні звідомлення його не маємо, тільки лист гетьмана, післаний з ним до царя 19 н. с. грудня і згадку в пізнішім наказі Кикину про наведену в його звідомленню розмову гетьмана з Фоминим. З того бачимо, що Фомин мав повідомити гетьмана про осягнені в Вильні успіхи: згоду на вибір царя королем польським. Гетьман поставився дуже скептично до сих обіцянок: він радив цареві не вірити польським обіцянкам і замість переговорів здати справу на козаків: він, гетьман, може рушити на Польщу 300 тис. війська “і без усяких польських договорів посадити царя на польськім престолі” ⁹).

В листі до царя він писав: “Зволив єси ласкаво повідомити нас своєю грамотою, що ваші великі посли на з'їзді з королівськими комісарами зложили договір про вибір тебе на Корону Польську і в. кн. Литовського, а для докінчення сього діла маєш післати послів на сойм. Ми-Б. Хм. гетьман з військом Запорізьким, як вірні слуги в. ц. в., дуже тішимося тим договором про твій вибір на королівство польське і в. кн. Литовське-заключеним і записями підкріпленим. Тільки ж ми, як вірні слуги в. ц. в., остерігаємо перед неправдами і хитрощами лядськими-що вони того договору ніколи не дотримають. Так як давніше не схотіли дати повного задоволення (исправленья) за людей обвинувачених в безчестю в. ц. в-ва, тільки від сойму до сойму кільканадцять літ одволікали, а ніякого задоволення не чинили, хоч то було застережено присягою і конституцією-карати таких преступників. Особливо показується явна неправда лядська перед богом і перед в. ц. в-м., що вони здавна воюють на віру православну і ніколи їй зичливими бути не можуть. Тепер же той договір на те вони заключили, щоб трохи передихнути і договоритися з султаном турецьким, з Татарами й иншими державами, та знову воювати з в. ц. в.

“Бо якби Ляхи по правді обирали в. ц. в., на що б вони посилали воєводу познанського і каштеляна войницького в посольстві до цісаря римського, запрошуючи на королівство його рідного брата Лєопольда? Сі посли 12 октобра стали в Відні, столиці цісарській -саме при закінченню виленської комісії ¹⁰). А перед тим посилали Пражмовского до Ракоція з короною, скипетром і яблуком (державою-одним з знаків королівської влади) і запрохували його на королівство. Се все явно свідчить про лядську неправду-що вони того договору (виленського) не додержать! Хто зна, чи й на соймі всі стани приймуть той договір. З огляду на ту вищеописану неправду лядську ми Ляхам жодним чином вірити не можемо. Бо знаємо певно, що вони нашому православному народові не доброжичливі. От і тепер Субан-казі аґа, ходивши в поміч Ляхам з Татарами, повертаючи назад набрав у полон і неволю ногайську людей, найбільше православних-тому що Ляхи не мали чим платити Татарам і дозволили брати в заплату християн і всяких людей нашої східньої віри. З тих причин віри Ляхам з нашої сторони бути не може, і ми тобі даємо знати про всі їх хитрі замисли-як вони на в. ц. вел. підбивають султана турецького і хана кримського.

“А що в. ц. вел. зволив

нас сповістити про город Юрьїв ливонський, що він тобі піддався, ми з того тішимось, і бажаємо, щоб не тільки неприятельські городи, але і всі сусідні королі і пани тобі поклонилися. А що написано в иншій грамоті, з тимже дяком Іваном Фоминим про козаків Чауського полку, що вони минулого року ¹¹) мучили шляхту і всяких людей в повіті Шкловськім, Кописькім та инших,-то ми в тій справі посилали в Білоруський край Антона Ждановича, суддю військового, і він велів уже винних постинати або повішати: слідство про те все Антін посилав в. ц. в. з Микитою Селивестровим ¹²) і Петром козаком, але того козака вернули з Смоленська. Що до Бихова-то до нас приїздили посли з Бихова і піддавалися під високу і кріпку руку в. ц. в., а тепер як Биховляне почули про виленський договір, вони вже й не схотіли піддаватися під руку в. ц. вел., так говорили: “Пощо нам нового государя шукати? волимо старого держатись”. Для такої їх неправди я під карою смерти заборонив довозити поживу до міста. І з того видко лядське лукавство: всього кілька шляхтичів у Бихові, а як хитро поступають,-а що ж ті найвищі особи лядські промишляють про тебе і всіх православних?

“Тому ще раз тебе, єдиного під сонцем православного царя благаємо: не давай православного народу в наругу, що обережно приготовляють йому Ляхи! А що до Нечая-то ми йому написали, щоб двір у Могилеві ставити залишив; а лист його до маґістрату-де він про се пише, не наказуючи і не просячи дозволу маґістрату- щоб не було йому в тім перешкоди,-ми сей лист прочитали, і не бачимо в тім кривди (маґістратові), коли ся будова нікому не перешкоджає ¹³).

“Даємо до відома в. ц. в., що король шведський війшов у союз з Ракоцієм, з Ґданськом, з князем бранденбурзьким, з князем саксонським і з иншими євангеликами. А від молдавського воєводи маємо відомість, що (Карло-Ґустав) Ляхів під Торунем погромив ¹⁴).

Як бачимо при всій здержливости і захованню прийнятих компліментів, обминаючи які небудь докори на адресу царя і його бояр, гетьман так виразно як тільки міг заявляв, що військо Запорізьке замирення з Ляхами не приймає і не перестане їх трактувати як неприятеля. На жаль, не маємо звідомлення Фомина, де могли міститися дуже інтересні розмови з гетьманом і старшиною-більше експансивні й менш здержливі, ніж ся грамота. При всій здержливости вона вповні потверджує негативне становище гетьмана і старшини, схарактеризоване Ост. Виговським. Гетьман і його прибічники поглубляли його з свого боку, щоб оправдати політику союзів з иншими державами, що мала забезпечити Україні Козацькій змогу вести свою політику незалежно і в супереч політиці московській і робити натиски на Москву в бажанім для себе напрямі.

Відомости про се очевидно дійшли до Москви ще перед поворотом Фомина-від Кикина чи якогось иншого вістуна. Се видно з наказу даного Абрамові Лопухину виправленому з Москви 28 н. с. грудня. За привід до того взято висилку послів на сойм в справі вибору царя на королівство: цар уважає потрібним запитати у гетьмана його гадки про пограничну лінію між Черкаськими городами і Короною, і запропонувати, щоб він вирядив при московських послах від козацького війська “людей знатних и умных”. Але видно, що після того як Лопухина вислано, прийшли вісти про настрої у гетьмана і старшини власно такі, як оповідав Ост. Виговський, і в додатковім наказі висланім Лопухину наздогін йому наказано:

“Будучи у гетьмана всяко говорити йому, що вел. государ вислав його (Лопухина) до гетьмана і всього війська, жалуючи і вірячи (на знак ласки і довіря), і наказав говорити: Вел. государ висилає своїх великих послів на сойм за проханнєм короля і всеї Річипосполитої. Коли король і Річпосполита у всім задоволять царя, буде згода на мир. Коли в чім небудь він не буде задоволений-ніякої згоди не буде, і цар за церкви божі і за них-православних християн (Українців) зараз пішле на короля бояр і воєводів з великим військом-нехай гетьман з військом Запорізьким будуть також готові. А про те щоб цар мав віддати військо Запорізьке в королівську сторону, нехай вони тим не трівожаться ані в голову собі не беруть: се якийсь ворог бога і православних християн їм то вбиває в голову, нехай вони тому не вірять! Як посли царські з'їздилися з послами польськими, то на першім з'їзді королівські посли одного разу заговорили були про се; але царські посли закричали, що вони про таке й чути не хочуть: відмовили королівським послам і з шатра були пішли геть. Тоді королівські посли сказам: “Коли цар на се не годиться, то вони більше про се не будуть говорити”, і після того таки й не говорили.