Ті, що співають у терні

Маккалоу Колін

Розгнівана Меґі вирячилася на нього, але Люк тільки розсміявся.

— Ви балувана й примхлива, панно Меґан! Вже час навчитися, що не все в житті буває так, як вам заманеться.

— Я не балувана!

— Ага, комусь іншому розкажіть! Єдина дівчина в родині, брати пурхають над вами, вся ця земля, гроші, шикарний будинок, слуги… Знаю, все це належить Католицькій церкві, але й Клірі не бідують, мають свою копійчину.

«Так ось у чім різниця між ними!» — тріумфально подумала Меґі. Отець Ральф ніколи б не купився на зовнішні принади, а цьому чоловіку бракувало душевної витонченості, він не мав внутрішнього

давача, який попереджав би про те, що криється під поверхнею. І Люк О’Ніл ішов життям без найменшого уявлення про його складність та про його болісні проблеми.

* * *

Ошелешений Боб покірно подав ключі від нового «ролса»; якусь мить він стояв, мовчки вдивляючись у Люка, а потім розсміявся.

— Ніколи не думав, що Меґі поїде на танці, але що ж — вези її, хлопче, й удачі тобі! Смію сказати, що їй, бідоласі, це сподобається. Вона зрідка кудись вибирається. Нам би слід було частіше вивозити її в люди, та якось на думку не спадало.

— А чому б Джеку та Г’юї теж не поїхати? — спитав Люк, пропонуючи зібрати компанію.

Боб перелякано замотав головою.

— Та ні, дякую, ми не великі любителі танців.

Меґі вдягла попелясто-трояндове плаття, бо нічого іншого не мала; їй навіть на думку не спадало витратити на пошиття платтів для вечірок та балів частину тих фунтів, які нагромаджувалися на відкритому отцем Ральфом на її ім’я рахунку. Досі їй вдавалося відхиляти всілякі запрошення, бо таких парубків, як Інок Девіс та Алестер Макквін було легко розохотити твердою відмовою. Вони не мали зухвалості Люка О’Ніла. Та поглянувши в дзеркало, вона подумала: а чому б не поїхати наступного тижня разом із матінкою до Джилі, щоб навідатися до старої Герти і замовити кілька нових платтів?

Їй страшенно не хотілося вдягати оте попелясто-трояндове плаття; якби вона мала хоч одне більш-менш підходяще, то вдягла б його, не задумуючись ані секунди. Тепер інші часи, інший чорноволосий чоловік; а це плаття асоціювалося з коханням та мріями, сльозами та самотністю, і вдягати його для суб’єкта на кшталт Люка О’Ніла було схоже мало не на святотатство. Вона звикала приховувати свої почуття, завжди здаватися спокійною і внутрішньо щасливою. Самовладання вкривало її, як товста кора дерево.

Інколи вночі вона думала про свою матір і здригалася. Невже вона теж стане такою, як матуся, — позбавленою почуттів? Невже і в мами все почалося так само, в ті дні, коли в неї був батько Френка? І що б мама зробила, що сказала б, якби довідалася, що Меґі дізналася правду про Френка? О, ота сцена в будинку священика! То було наче вчора — татко та Френк люто вирячилися один на одного, а отець Ральф тримає її так міцно, що їй стало боляче… Кричали один на одного оті страшні слова… Все стало на свої місця. Коли вона про це дізналася, Меґі подумала, що вона знала про це завжди. Вона була достатньо доросла, щоб збагнути, що з народженням дітей пов’язане дещо більше, аніж вона думала; якийсь фізичний контакт, заборонений для всіх, окрім заміжніх пар. Яке ж приниження та яку ганьбу довелося, напевне, пережити матусі через Френка! Не дивно, що вона такою стала. Якби це сталося зі мною, подумала Меґі, мені жити не захотілося б. У книгах лише вульгарні, дешеві дівчата заводили дітей поза шлюбом; однак мама не була дешевою, не могла такою бути. Всім серцем бажала Меґі, щоби мати поговорила з нею про це, дівчина думала, як би набратися сміливості

й самій порушити цю тему. Можливо, це хоч трохи їй допомогло б. Але мама була не та людина, що легко йде на відвертість, а сама такої потреби ніколи не відчувала. Меґі зітхнула, поглянувши на себе в дзеркало, і з надією подумала, що з нею таке ніколи не трапиться.

Однак вона була молода; а в такому віці, коли дівчина дивиться на себе, вбрану в попелясто-трояндове плаття, їй хочеться, щоб емоції обдували, немов гарячий вітер. Щоб не плентатися решту свого життя на автоматі, їй бажалося змін, бурхливого життя і кохання. Кохання, чоловіка та дітей. Який сенс страждати за чоловіком, якого вона ніколи не матиме? Він не хотів її і ніколи не захоче. Сказав, що любить її, але не так, як чоловік любить дружину. Бо він одружився з Церквою. Чи всі чоловіки такі — люблять якусь неживу річ більше, за живу жінку? Та ні, певно, що не всі. Складні й важкі чоловіки — можливо, з власними океанами сумнівів, заперечень та раціональних суджень. Але ж мають бути і простіші чоловіки, здатні любити жінку більше, за будь-що. Наприклад, такі чоловіки, як Люк О’Ніл.

— Гадаю, дівчини гарнішої за тебе, я ще не бачив, — сказав Люк, заводячи «ролс-ройс».

Для Меґі компліменти були чимось незнаним; вона ошелешено зиркнула на нього скоса і не сказала нічого.

— От класно, еге ж? — спитав Люк, анітрохи не розчарувавшись через брак її ентузіазму. — Повертаєш ключа, натискаєш кнопку на панелі — й двигун заводиться. Не треба крутити заводну ручку, не треба боятися, що впадеш знесилений іще до того, як спрацює оте бісове запалення. Оце справжнє життя, Меґан, можеш не сумніватися.

— Сподіваюся, ти не залишиш мене одну? — спитала вона.

— Господи милосердний, звісно, що ні! Ти ж зі мною приїхала! А це означає, що ти — моя на всю ніч і я не збираюся давати ще комусь шанс.

— Скільки ж тобі років, Люку?

— Тридцять. А тобі?

— Майже двадцять три.

— Та невже? Бо на вигляд ти, як мала дитина.

— Я не мала дитина.

— Ну-ну! А ти коли-небудь закохувалася?

— Один раз.

— І все? У двадцять три роки? Господи, твоя воля! До твого віку я встиг полюбити й розлюбити з десяток разів.

— Може, і в мене так вийшло б, але тут, на Дрогеді, я зустрічала мало людей, у яких можна закохатися. Ти перший на моїй пам’яті скотар, який сказав більше, аніж сором’язливе «привіт».

— Що ж, якщо ти не ходиш на танці, бо не вмієш танцювати, ти матимеш змогу поспостерігати збоку. Не переймайся, ми швидко все владнаємо. Під кінець вечора ти танцюватимеш, а через кілька тижнів ми зробимо тебе чемпіонкою. — Він скоса зиркнув на неї. — Тільки не кажи мені, що синки скватерів з інших ферм не підбивали до тебе клинці. Скотарів я розумію, ти — на голову вище типових смаків простого скотаря, але не може бути, щоб молоді багаті нахаби не поглядали на тебе масними очицями.

— Якщо я на голову вище типових смаків простого скотаря, тоді чому ж ти запросив мене?

— Ну, тому що я — найнахабніший тип у світі. — Люк весело вишкірився. — Не з’їжджай із теми. Напевне, у Джилі є хлопці, які теж тебе запрошували.

— Так, є декілька, — зізналася Меґі. — Але мені ніколи по-справжньому не хотілося їхати на танці. А ти мене просто змусив.

— Тоді решта тутешніх — телепні, — виснував Люк. — Я завжди розпізнаю гарне.

Меґі було байдуже до манери його розмови. Проблема з Люком полягала в тім, що його важко було збити з пантелику.