Ті, що співають у терні
Шрифт:
— Не поспішай накачуватися водою, — порадив він. — А коли питимеш пиво, то не матимеш поносу.
Потім Люк взяв її за руку і повів показувати їй місто з такою гордістю, наче воно належало йому. Але ж Люк народився в Квінсленді! А Данглоу виявилося цікавим містом. Ззовні та своєю атмосферою воно мало нагадувало міста на заході Австралії. За розміром Данглоу був, непевне, таким самим, як і Джилі, але не з однією головною вулицею, до якої тулилися більшість будівель, Данглоу будували впорядкованими квадратними кварталами, а всі його крамниці та будинки були білими, а не коричневими. Вікна мали вертикальні фрамуги, вочевидь, щоб ловити побільше вітерцю, а дахів позбулися скрізь, де була можливість. Наприклад, в кінотеатрі,
З усіх боків на місто наповзали справжнісінькі джунґлі. Лози та інші повзучі рослини розросталися повсюдно — видиралися на стовпи, дахи та стіни. Посеред дороги, немов так і треба, зростали дерева, або ж довкола них були споруджені будинки, чи то дерева проросли крізь ці будинки — хтозна. Неможливо було визначити, що з’явилося першим — дерева чи людські помешкання, бо рослинність розросталася неконтрольовано й хаотично. На тлі глибокого блакитно-лазурового неба вимахували вітами кокосові пальми, вищі й стрункіші за евкаліпти-привиди Дрогеди, кольори буяли скрізь, куди б не поглянула Меґі. Це не був сіро-бурий ландшафт, до якого вона звикла. Здавалося, тут квітнуло кожне дерево — пурпуровим, помаранчевим, яскраво-червоним, рожевим, блакитним та білим кольорами.
Повсюдно було багацько китайців у чорних шовкових штанях, крихітних чорно-білих черевичках із білими шкарпетками, в білих сорочках із мандаринськими комірцями та чорними косами на спинах. Жінки та чоловіки були так схожі одне на одного, що Меґі насилу відрізняла, хто є хто. Здавалося, чи не вся торгівля у місті Данглоу належала китайцям; великий універмаг, значно багатший товарами за все, що було в Джилі, мав китайську назву «А-Вон».
Будинки тут споруджували на високих палях, як і будинок старшого скотаря на Дрогеді. Люк пояснив, що робилося це для забезпечення максимальної циркуляції повітря і для захисту від термітів, які могли зруйнувати будинок за рік. На верхній частині палі кріпилася жерстяна таріль із повернутими донизу краями — терміти не могли перетягнути свої тулуби через краї цієї тарілки і не мали змоги потрапити до дерев’яної конструкції самого будинку. Ясна річ, вони живилися палями, але коли яку-небудь палю наскрізь прогризали терміти, її замінювали новою. І це було набагато легше й дешевше, аніж споруджувати новий будинок. Схоже, більшість парків — то були зарості джунґлів, бамбуку або ж пальм, наче мешканці втомилися підтримувати порядок місцевої флори.
Чоловіки та жінки шокували Меґі. Щоб піти повечеряти з Люком, вона вдягнулася відповідно: туфлі на високих підборах, шовкові панчохи, атласна нижня спідниця та пишне шовкове плаття з рукавами до ліктя та поясом. На голові у неї був великий солом’яний капелюх, а на руках — рукавички. А найбільше дратувало її неприємне відчуття, коли люди витріщалися на неї, гадаючи, що саме вона вдягнена недоречно, а не вони!
Тутешні чоловіки були босоногі, здебільшого гологруді й не вдягали нічого, окрім шортів кольору хакі; ті ж нечисленні, що вкривали свої тулуби, робили це за допомогою спортивних футболок, а не сорочок. Жінки ж були ще гіршими. Лише декотрі з них носили вузькі й короткі плаття, під якими не було ніякої нижньої білизни, ходили вони без панчіх, у шльопанцях. Але більшість жінок вдягали короткі шорти, ходили босоніж, а груди свої прикривали до непристойності маленькими спідніми сорочками без рукавів. Данглоу був цивілізованим містом, а не якимось курортом. Але все ж таки його корінні білі мешканці — яке кричуще неподобство! — походжали мало не голяка; китайці й ті були краще вдягнені.
Повсюди були велосипеди, сотні велосипедів; трохи автомобілів, а коней не видно взагалі. Так, це місто дуже відрізнялося від Джилі. А ще тут було жарко, страшенно жарко. Меґі з Люком пройшли повз термометр, який показував жалюгідні дев’яносто градусів, у що вірилося з трудом;
— Люку, я вже не можу! Це нестерпно! Благаю, повернімось! — звернулася вона до нього, хапаючи ротом повітря.
— Як хочеш. То на тебе вологість так впливає. Вона рідко опускається нижче дев’яноста відсотків хоч улітку, хоч узимку, а температура зазвичай тримається в межах від вісімдесяти п’яти до дев’яноста п’яти градусів. Між порами року різниця невелика, але влітку мусони наганяють вологість до ста відсотків — і це в розпал спеки!
— Кажеш, літні дощі, не зимові?
— Цілий рік. Мусони дмуть майже завжди, а коли не дмуть, то їх заміняють пасати. Вони теж приносять багацько дощів. Річний рівень опадів у Данглоу складає від ста до трьохсот дюймів.
Триста дюймів дощу на рік! Бідолашні мешканці Джилі казяться від радощів, коли випадає п’ятнадцять, і це для них — царська доза, а тут, за дві тисячі миль від Джилі — аж триста!
— А вночі тут стає прохолодніше? — спитала Меґі, коли вони наближалися до готелю; спекотні ночі в Джилі здавалися досить стерпними порівняно з цією турецькою лазнею.
— Та не дуже. Втім, із часом ти звикнеш. — Відчинивши двері до номера, Люк відступив, пропускаючи її всередину.
— Я сходжу до бару за пивом, за півгодини повернуся. Ти матимеш достатньо часу.
Меґі переполохано зиркнула на нього.
— Так, Люку.
Данглоу розташований на сімнадцять градусів південніше екватора, тому ніч впала на землю блискавично: ще хвилину тому сонце починало хилитися до обрію, та раптом — гоп! — і темна ніч чорною патокою розтікалася землею. Коли Люк повернувся, Меґі вже вимкнула світло і лежала у ліжку, підтягнувши ковдру до самісінького підборіддя. Він розсміявся, стягнув із неї ковдру і кинув її на підлогу.
— Тут і так жарко, люба, нам не знадобиться ковдра!
Меґі чула, як він походжає кімнатою, бачила, як його нечітка тінь скидає з себе одяг.
— Твою піжаму я поклала на туалетний столик, — прошепотіла вона.
— Піжаму? В таку погоду? Я знаю, що в Джилі благочестивих мешканців шляк би трафив від однієї лише думки, що якийсь чоловік не вдягає на ніч піжаму, але ж це не Джилі, це Данглоу! А ти й справді у нічній сорочці?
— Еге ж.
— Тоді зніми її. Той бісів шматок тканини лише страх як докучатиме.
Меґі, незграбно вивертаючись і дякуючи Богу, що в кімнаті надто темно і Люк її не бачить, спромоглася таки стягнути з себе батистову нічну сорочку, яку місіс Сміт так любовно вишила до її шлюбної ночі. Люк мав рацію: прохолодніше і приємніше лежати голяка, відчуваючи, як нічний вітерець, залітаючи у розчинені вікна, легенько торкається тіла. Але думка про ще одне гаряче тіло, що вмоститься у ліжко поруч із нею, гнітила її.
Скрипнули пружини; Меґі відчула, як її руки торкнулася волога шкіра, і аж підскочила. Люк перевернувся на бік, притягнув її до себе й поцілував. Спочатку Меґі лежала колодою, намагаючись не думати про отой широко роззявлений рот та настирливий непристойно-хтивий язик, але потім запручалася, не бажаючи фізичної близькості у спеку, не бажаючи, щоб її цілували, не бажаючи Люка. Це не було схоже на оту ніч у «ролс-ройсі», коли вони поверталися додому з ферми Рудна Гуніш. Вона не відчувала Люкової турботи про неї, якась тверда частина його тіла настирливо штовхалася їй у стегна, а одна рука Люка впилася гострими нігтями їй у сідницю. Її страх розквітнув і перетворився на жах. Меґі була приголомшена — і не лише фізично — його силою і рішучістю, його браком розуміння та усвідомлення її потреб. Раптом він відпустив її, сів у ліжку і покрутив у руках якусь річ, ляскаючи нею та смикаючи її.