Тістечка з ягодами
Шрифт:
Юлька підійшла до його ліжка. Сперла ніжку на край матраца, демонструючи зграбну, нехай і досить мускулясту литку. Відкинула волосся, назад і заспівала «Liebe ohtie Leben» Марлен Дітріх. Але що це був за голос! Він міг пробудити кількаденний труп, який лежить на самому дні моргу. Пацієнти підвели голови й наставили вуха. А по моєму хребту пробігли справжні дрижаки.
Поверталися ми мовчки, переживаючи Юльчин виступ.
— Мої вітання колегам! — Із палати біля ліфта
— Юлько, ти виглядаєш дедалі краще, моя дорогенька. Це йога чи справжнє кохання?
— І те, і друге, Рисю. Тільки що кохання, як завжди, без взаємності.
— Спокійно, спокійно. — Рисьо поплескав її по кутастому плечику. — Ніхто не омине свого призначення. А це, напевно, чарівна заступниця нашого гонщика Бондарука? — обернувся він до мене. — І як ми даємо собі раду з польською лікарняною параноєю?
— Ліпше, ніж досвідчений таксист. Бо вона завжди вибирає найкоротший шлях, — похвалив мене Болек. А я наприндилася від пихи. Але зронила тільки:
— Наразі якось справляюсь. А як ви даєте собі раду з польською лікарняною параноєю?
— Питання на сто балів. Як я даю собі раду? Як її директор.
Ми оминули гінекологічне відділення. Грейпфрут зазирнув до однієї з палат.
— Перепрошую, я на хвилинку, — сказав він нам і зайшов досередини.
У палаті лежали двоє пацієнток з явними ознаками вагітності, чекаючи на УЗД. Довкола них крутилося кілька студентів-медиків, певно, стажистів. Черговий лікар змащував живіт жінки гелем.
— Пане колего, так не можна. Прошу рукавичку, — звернувся до нього директор.
Лікар подав йому свою.
— Передостання пара.
Директор одягнув рукавичку на свою кошлату долоню. Повернувся до пацієнтки, згорнув із неї трохи гелю й обережно помастив ним живіт іншої жінки. Потім стягнув рукавички й віддав їх лікареві.
— Ощадність, колего. Передусім ощадність. Приємного навчання, хлопці.
І повернувся до нас.
— Ви йдете з внутрішнього? — запитав він.
— Юлька трохи поспівала для Вільшини. Старий має страшенну хандру.
— Я теж би її мав на його місці.
— А що з ним таке?
— Усе. Йому вісімдесят сім років, — пояснив Болек.
— Це так, начеб у Швеції йому виповнилося двісті сімдесят, так? — засміявся Грейпфрут.
— І що, хіба нічого не можна зробити? — здивувалась я.
— Таж ми робимо, — переконливим басом запевнив Грейпфрут. — Годуємо таблетками, штрикаємо, видаляємо все, що тільки можна.
— Але він так чи йнак за кілька тижнів повертається до нас, — буркнув Болек. — Як і решта хворих із внутрішнього.
— Це означає, що ви безсилі? — зажурилась я.
— Безсилі? — Грейпфрут знову всміхнувся. — Та чого
Двадцять перший
Зараз я іду на своє перше нічне чергування. Саме пояснюю татові, що буду допомагати знайомим на «швидкій». І повернуся вранці.
— Відколи це ти вмієш водити машину?
— Уже п’ять років. Я склала на права, коли ти будував плани, куди подіти свій вільний час на пенсії.
— Діти. Вони так швидко виростають, — зітхнув він. — Ще недавно ти бавилася візками на килимку, а тепер кажеш, що маєш водійські права. Час спливає чимраз швидше.
— Це має свої плюси. Поки ти встигнеш оглянутись, я вже повернуся на «Факти».
— А поки я двічі кліпну, ти вже будеш на пенсії. А я?
— Ти будеш бадьорим вісімдесятирічним стариганом, який захланно опрацьовує плани подальших дій.
— Мрії… Добре, нема чого нарікати, бо ж робота чекає. Біжи, Ягідко, і пам’ятай: дорога — це не килимок у передпокої.
— Прибула, — звітувала я в ординаторській. Три хвилини по сьомій.
— Супер, — утішився Мацек. — Ми боялися, що з тебе досить по вчорашньому марафоні.
— Я мусила заспокоїти тата. Сказати йому, що працюю тут.
— Тільки тепер? — здивувалась Юлька. — Адже це, здається, твоє п’яте чергування. А ти і раніше просиджувала в нас довгі години.
— Тато настільки поглинутий творчістю в широкому розумінні, що не звертає надмірної уваги на довкілля. Ну хіба коли йдеться про зникнення подертих капців.
— Ядзя вже мала дзвінки?
— Здається, третій. Як і завжди в неділю, — відказав Мацек.
— То що, їдемо?
— Наразі ні, Ягідко, — заспокоїла мене Юлія. — Це тільки товариська бесіда. Ходи, послухаєш.
Вона прочинила двері, а я виставила вухо з кучерів.
— Я вже казала, коротка маєчка в сердечка. Рожева, як мої губки, — щебетала Ядзя. — І це все, решту я зняла для тебе. Ну а попри те, я влітку взагалі не ношу трусиків. Хіба що стрінги, просто з морозилки…
Я обернулася до Болека.
— Вона що, фліртує зі своїм чоловіком?
— Ні, нормальний секс по телефону, тільки що коштує сорок грошів за хвилину.
— Ви що, підробляєте по годинах? — висловила я зрозуміння. З дрібкою співчуття.
— Ні, Ядзя увихається забездурно, — пояснив Мацек.
— Як це?
— Нормально. Телефонують кілька таких стурбованих і весь час заблоковують лінію. А тим часом хтось може потребувати допомоги.
— Ну і що?
— Що «ну і що»? — психонув Мацек. — Якщо якийсь недоумок збирається дзеленькати цілу ніч, то краще нехай задовольниться о сьомій і буде святий спокій.