Тістечка з ягодами
Шрифт:
Із-під сірого пледа невідь-яким дивом спочатку вигулькнули дві обвислих груді, відтак розчухрана голова, а за нею і решта виснаженого тіла.
— Здається, я, лікарю, — бовкнула його власниця, чаруючи нас беззубим усміхом. — А от пощо, цього я вже не пам’ятаю.
— Тобі, Зосько, кололо в грудях, — нагадав їй хтось, хто лежав під брудно-голубим пледом.
— Ну і ти ревіла, — додала особа, що ховалася під бежевою накидкою.
— Ну так. Бо мене обсів страшенний смуток, коли я побачила мого Сташека з Анітою. То подумала, що піду і заб’ю її. Але дорогою нагледіла будку, а на ній номер: дев’ять дев’ять
— Сідайте прямо, пані Потоцька. Послухаємо це сумне серце, якщо вже приїхали.
Власниця аристократичного прізвища втягнула жовтавий живіт, демонструючи розкішні ребра.
— Не найліпшим чином, — прирік Болек. — Шуми. А звідки ця пухлина на литці?
— А це, лікарю, ми їхали нашою «сиренкою» по вино. Було вже перед сьомою, тож Сташек спішився. Я заскочила на заднє сидіння, але нога зосталася назовні. Сташек не помітив, узяв і захряснув двері. А ви знаєте, лікарю, як хряскають дверцятами в «сиренці»?
Болек кивнув.
— Щосили.
— Ну. Оце Сташек і захряснув мою ногу.
— А потім натиснув на ґудзик, — додала постать, схована під брудно-рожевою ковдрою. З-під інших перин долинули смішки.
— Болить? — запитав Болек.
— Та вже болить. Але часом щось мусить боліти, що — нє? Цього разу серце. Інакше людина й не знала б, що його має.
— Ви повинні зробити рентген. І незле було б обмежити споживання пального.
— Та яке там споживання, лікарю. Це замолоду людина споживає. Не те, що тепер, коли їй стукнула тридцятка.
— Мені ти і так подобаєшся, — з-під сірого пледа вистромилися дві кощавих руки і загребли пані Потоцьку разом із рецептом.
— Ну то кінець візиту, — оголосив Болек. — Наступний буде, коли Сташек переспить із Ілоною. Хоч я й не знаю, чи слово «переспати» вповні відображає всі барви сексуальної поведінки мешканців цього ложа.
— Тридцять років… Я думала, що цій жіночці щонайменше п’ятдесят.
— Тому я всім повторюю, що алкоголь — не найліпший засіб для консервації.
— А що добре законсервовує?
— Здається, безпечальність і оптимізм. Може, тому ми, поляки, так швидко старіємось.
Двадцять четвертий
— Заходжу до спальні. Вся родина вже зібралася довкола ліжка, бурмоче молитви. Конарська лежить синя, в долонях свічка, щелепа підв’язана, на повіках монети у п’ять злотих. Я вже збирався виписувати свідоцтво про смерть, але щось мені не сподобалось…
— Я ж тобі казала, інтуїція, — шепнула до мене Юлія.
— …тоді питаю, на що вона хворіла. «На все, лікарю. І на суглоби, і на серце, і на легені. Мучилася, старенька, аж шкода було дивитися. То нарешті собі відпочине, і ми теж». Я торкнувся до бабусиної долоні. Холодна, але якась на диво волога. «А вона часом не мала діабету?» — запитую в старшої з дочок. «Ой, мала. Доктор Акула сказав, що мамуня мають у жилах більше цукру, ніж той… кленовий сироп». То я вже зорієнтувався: гіпоглікемічна кома. Штрикнув її глюкозою. Конарська зразу здригнулася. П’ятизлотові монети звалились. Як побачила, що тримає запалену свічку, зчинила страшний лемент. Я думав, що вона дістане інфаркт, та де там. Зірвалася на рівні і давай розганяти товариство.
— Ну то доньки не відпочинуть, —
— Узагалі-то, коли вони вже оговталися від струсу, то навіть зраділи. Хоча старенька і справді вміла залити сальця за шкуру. В нашому тесті вона спокійно здобула б шість балів, а в запалі так і всі вісім. Слухаю вас, — звернувся Болек до присадкуватої пухлявої жіночки з коротким платиновим волоссям, спаленим пергідролем, котра вже хвилин десять заглядала до амбулаторії, нервово поправляючи скуйовджені кучерики.
— Пане лікарю, я прийшла, бо в мене якась висипка… — Вона простягла перед себе червоні, покриті дрібною коростою долоні. — Я вчора робила прибирання на честь приїзду свекрухи з Італії. Ну і дивлюся вранці, а всі руки в пухирях. Самі погляньте. Це щось жахливе. А післязавтра я маю відвідати манікюрницю, — зойкнула вона. — І не знаю, як показатись їй на очі.
— Є й більші нещастя, ніж реакція манікюрниці, — потішив її Болек. — Приміром, відсутність кінцівок. Тому я мушу вас застерегти, що, коли ви не відпочинете від усіляких засобів для чищення, я вже бачу сумне майбутнє ваших рук.
— Ну а коли я мушу від них відпочивати? А всі ці бактерії? Подивіться першу-ліпшу рекламу в новинах. Мало того, що ті лазнички просторі, як наші вітальні, так там іще так чисто, що можна їсти просто з кахлів.
— Я вам цього не радив би, бо куди приємніше їсти зі столу. Ну що ж, я випишу вам масть на ті пухирі. Одначе радив би сильно обмежити користування хімічними засобами. Нехай ваші руки відпочинуть. Риба в річці також.
— Якщо вона там іще зосталася, — буркнула Юлька.
Білявка терпляче чекала на рецепт, недовірливо розглядаючи нас із-під сплутаних кучериків. Оглянула Мацека, відтак Юльку і врешті-решт перевела погляд на мене.
— Ягодо? Це я, Альдона. Пам’ятаєш? Я вчилась у четвертому «Б». Ну та Альдона, яка перевелася до вас на релігію.
Я побачила швидкий перебіг старих плівок зі шкільних часів. Альдона, Альдона, Альдона. Є! Дрібна дівчинка з темною косою до пояса. Вона мріяла про спокійне розмірене життя. Флегматичний чоловік, здібні діти, рожеві люпини у вазі.
— Ах, Альдоно! Я дуже рада тебе бачити.
— Що ти тут робиш, Ягодо?
Як відповісти на таке просте, а водночас підступне питання?
— Вона тут працює. Заміняє іншу людину, — повідомив Мацек.
— Ах, замість того фанатика, про якого волало півміста. Що з ним трапилось?
Я не встигла заступитися за Юзека, бо Болек устиг першим:
— Доктор Морквина, якого ви так недоречно називаєте фанатиком, повернувся до Кракова. І провадить терапевтичні сеанси згідно з новою авторською методикою.
— Ну прошу дуже. Він там, а ти тут. Знов у провінції, — слово «провінція» пролунало в її устах як «поразка». — Твоя… гм… нездала мачуха…
— Аня, — з натиском виправила я.
— Ну власне, ця… Аня казала моїй мамі, що ти закінчила університет із відзнакою. І прошу дуже.
— Наразі пані Ягода пересвідчується, чи влаштовують її запропоновані умови роботи, — поквапився на допомогу Болек. — У разі чого вона завжди зможе повернутися до своєї ФІРМИ в Кракові.
— До ФІРМИ? Ну це інша справа, — дала задній хід Альдона. Хвилину над чимось розмірковувала. — Ягодо, можна тебе на хвильку? Я хотіла би побалакати в чотири ока.