Тістечка з ягодами

Сова Ізабелла

Вже на першому поверсі нас привітали пияцькі верески золотоустого Стефана Томчака у товаристві приятеля чи сина.

— Концерт на два баритони й сопрано, — шепнув Болек і енергійно застукав у двері, прикрашені заглибинами від копняків. Усередині миттєво вщухло.

— …бри вечір. «Швидка»! — голосно повідомив Мацек, демонструючи чудові гарматні кулі на плечах. Так, про всяк випадок. — Хто викликав?

— Я. — Із темної кімнати вигулькнула худюча настрахана дівуля в театральному гримі. — Я викликала, бо мама знову впала на двері. Й порізалася

склом.

— Як це сталося? — допитувався Болек, шпортаючись у лікарській торбі.

— Ну та як, — почала Томчакова, стогнучи від болю, — я несла Казьові, моєму наймолодшому, вареники. І послизнулася на лінолеумі. Ну і гепнулась. А вареники на мене. Така втрата! — вхопилася вона за голову.

— Мамо! — обурилася дівуля, потираючи напацькане чорною фарбою око. — Таж це батько вам зацідив.

— Луїзо! Ти дурепа! Геть до кімнати! — верескнула Томчакова. — І змий це лайно з морди. Вона буде закладати рідного батька!

— Ще не знати, чи рідного! — загарчав Томчак, ховаючись у темній лазничці. — Може, вона тому й пискує, що нагуляна! Встругнула її десь у кущах.

— Стефане, припини, пан лікар слухають, — вгамовувала його дружина. — А ти, шмаркачко, стули пельку, бо старий знову впаде в нерви. Така ця молодь стала писката, лікарю! Ні на гріш батьків не шанує. Мають у дупі четверту заповідь.

— Ну то ви впали і що? — не вгавав Болек.

— І встала. Позбирала вареники, але ж не дам їх тепер Казьові.

— А де Казьо? — поцікавився Мацек.

— Лежить у кімнаті. Бо трохи собі хильнув. Не має роботи, то й переживає.

— Добре, покажіть мені спину.

Томчакова слухняно всілася на хиткому столику й задерла пропітнілу квітчасту блузку.

— Не схоже, що це можна зашити, але… — Болек став длубатися ножичками в одній із ранок. — Холера, ввійшли цілком. У вас може бути пробита легеня. Їдьмо до лікарні.

— До лікарні? — зойкнула Томчакова. — Але я зараз не можу. Накупила вишень на компоти. Хто ж їх зварить, як мене не буде? І хто випере хлопцям сорочки?

— Я! — запропонувала дівуля. — Тільки їдьте, мамусю.

— Ти? Ти навіть волосся у своїй перукарні не можеш рівно обтяти, — форкнув Казьо зі своєї кімнати.

— А ти, дармоїде, можеш? — психонув Мацек.

— Мацеку, перестань. Не провокуй! — схаменув його Болек.

— Я не можу цього чути! Тих двох відважних боксерів!

— А саме відважних! — Томчак копняком прочинив двері лазнички. — І це я своїй бабі завалив, бо маю право!! І буду її товкти, коли захочу.

— Пане Томчак, я викликаю поліцію, — застеріг його Болек.

— Пане лікарю, благаю! — заголосила Томчакова. — Не відбирайте батька в родини!

— Добре, але тоді їдьте до лікарні. І я й чути не хочу про якісь там вишні. Їдьмо!

Всю дорогу ми здолали мовчки. Томчакова боялася згадувати про свої компоти, а може, охляла через численні рани. Ми доправили її до лікарні, а потім повернулися до ординаторської.

— Через місяць буде та сама історія, — понуро сказав Мацек. — Або зразу до моргу.

— Вона

повинна піти від цього бандита.

— Ягодо, я тобі щось розповім, — почав Болек. — У травні ми мали виклик. Схожий випадок: добродій натовк дружину. Приїжджаємо, жінка сидить розшарпана, розбита брова, спухлі повіки. А він розповідає: «Вона мене діставала, лікарю, ще від вечері. Але не бити ж її в День матері. Я ж не такий виродок. То почекав до опівночі. І п’ять по дванадцятій стовк заразу на квасне яблуко». Тоді я рознервувався й запитую: «Чому ви не підете від цього мерзотника?» На що вона: «Якого мерзотника, лікарю? Квіти мені приніс? Приніс. Ще й привітав. А що його понесло, то що вдієш, такий мій хрест». Вони майже ніколи не йдуть. Зрештою, не дуже мають куди.

— А найгірше, — додав Мацек, — що на їхніх доньок чекає така сама доля. Та дівуля з розмащеним оком теж знайде свого Стефана. І буде продукувати на переміну домашніх боксерів і жертв насильства в родині. Клятий ланцюжок щастя.

— На жаль. Але ти, Ягодо, так не переймайся, — потішив мене Болек. — Майже друга, поспи собі, бо близько четвертої буде наступний пік викликів. Інфаркти.

Двадцять другий

— Ягідко, сніданок.

Юлька поставила мені на ковдру металеву тацю з товстими скибками, покраяними дуже тупим ножем. На кожній по півсантиметра жовтавого маргарину.

— Котра вже? — хрипко запитала я.

— Майже дев’ята.

Ура! Вперше за три тижні я нормально прокинулась. Але що з тими інфарктами о четвертій?

— Викликів не було. Спокійна ніч.

— А де Болек? Удома?

— Так, сонця, що заходить. Має там чергування від восьмої.

— Отак без сну? — здивувалась я.

— Він звик. Не раз працював по тридцять шість годин. І навіть рівно зашивав рани.

— Знаєш що, Юлько? — Я всілася на кушетці. — Тоді я теж піду до себе.

— Ну а сніданок?

— З’їм удома. Тепер я і так нічого не проковтнула б. Мушу прокинутися, відмокнути в ванні і тільки тоді. Мені прикро, що ти старалася даремно, — показала я на скибки.

— Що ти, Ягідко. Я віддам їх Акулі. Він іще зрадіє.

— У нього такий апетит?

— Коли він їде з візитом, то спочатку просить чай і якесь печиво і тільки потім оглядає пацієнта. Тепер от люди вже про це знають і вже на порозі чекають його з імбірними пряниками, а колись…

— Ну, — заохотила я її до розповіді.

— Приїхав він до Белзаків, тих, що живуть за мостом. Заходить до кімнати. Глянув на пацієнта й каже: «Склянку чаю і якусь шоколадку, але бігцем». Господиня, бліда від хвилювання, стала прочиняти всі шафки. Немає шоколадки. В паніці питає, чи згодяться праліне чи шоколадні батончики. «Згодяться, але бігцем». Вона внесла тацю з чаєм і питає: «А вам, докторе, теж зробити щось попити?» А Акула на це: «Так ви вже зробили».

— Ти ще розповіси, як я прийшов до пацієнта й повиїдав йому півхолодильника. А потім узяв душ, одягнув халат господаря і…