Тістечка з ягодами

Сова Ізабелла

— І слушно, бо це гівняна праця. Я знаю, бо сам колись був консультантом. Цілих півроку.

Консультант

Спершу ти приголомшений багатством обіцянок і перспектив. Заробіток удвічі вищий від пересічної зарплати в поліклініці. Новісінький «комбі», завантажений подарунками від фірми. Щокварталу премія чи заохочувальний виїзд на Майорку. Цікаві семінари у вишуканих місцях Польщі чи Європи. А все це за шість годин безтурботного відвідування клінік, аптек, лікарень і поліклінік. Шість годин на

день, під час яких ти мусиш переконувати лікарів, які чудові мікстури продукує твоя незрівнянна фірма. Чар розвіюється вже після першого семінару, на якому пирскаючий штучним ентузіазмом інструктор намагається навчити тебе втулювати лайно за допомогою чотирьох фокусів: теплого усміху, енергійного потискання долоні, елегантного костюма й одноразових кулькових ручок. Нехіть зростає, коли ти дізнаєшся, що оспівуваний засіб відрізняється від інших винятково вишуканою упаковкою та високою ціною. А ти повинен розхвалювати його перед невиспаними лікарями, вдаючи, що приносиш їм магічний еліксир. Маєш, як засмаглі інструктори, випромінювати енергію та життєдайний оптимізм. Мусиш заохочувати, рекламувати, вмовляти і спокушати.

— Ти починаєш копіткий обхід по погрузлих у боргах лікарнях і залюднених поліклініках. Бачиш убогих хворобливих людей, що чекають на чудо, якого не буде. Врешті позбавляєшся решток ілюзій. І що тоді? Кидаєш цю роботу чи… береш додаткове навантаження в іншій фірмі.

— Я обрав перший шлях. Але знаю типів, котрі тягнули цей віз для трьох різних фірм. Наприклад, Януш, той, що чкурнув до Норвегії.

— Ну так, доктор Анемон. Він був майстром, — утрутився Мацек. — На фармацевтичних ярмарках опікувався водночас двома стендами. І ніхто його на цьому не прилапав.

— Тоді ні, тільки коли він переборщив із третьою фірмою, — нагадав йому Болек. — Але його так чи йнак залишили у двох інших, бо він складав найпринадливіші рекламні слогани. Вже не кажучи про пісеньки. Він повинен писати шлягери для учасників Євробачення чи гімни для футбольних фанів.

— Усе це дуже сумно, — зауважила Ядзя. — Людина складає стільки іспитів, щоб потім на чергуваннях писати дурнуваті пісеньки.

— Тому я й торочу всім дітвакам, які пнуться на медичний, а не мають впливових знайомих, щоб краще вибрали річний курс для копірайтерів або збирачів полуниць. Вони заощадять час, гроші і купу нервів.

Двадцять дев’ятий

— Ягідко? В тебе є вільна хвилинка? — Ядзя зазирнула до телезали. — Рисек прислав до тебе пацієнтку. Стажистку. З душею чорною, як деревне вугілля, — пошепки додала вона.

— Ну то давай її сюди, бо за півгодини має прийти вже відомий тобі добродій із лимонами.

— Карино, давай хутенько. І не бійся, наша пані Ягідка дуже мила.

— Я зовсім не боюся. Нічого, — відказала синьоволоса стажистка і сміливо ввійшла до кімнати. Усілася на фотель тут-таки поряд, окидаючи мене гострим недовірливим поглядом із-під густо нафарбованих чорною тушшю вій. — Власне, я анітрохи не потребую психолога. Але директор затявся, щоб я з вами порозмовляла. Начебто є про що.

— А немає?

— Ні, — твердо відрубала вона й облизала напацькані темно-фіолетовою помадою губи. — Хіба так дивно, що я думаю про смерть?

— Кожен про неї думає, — відповіла

я. — Про смерть, про самогубство. І кожен часом відчуває порожнечу чи безглуздість існування. Проблема в тому, як часто ми про це думаємо. І як інтенсивно.

— Я думаю щодня, — кинула вона таким тоном, наче розповідала про поїдання салату з помідорів. — Зачиняюсь у кімнаті, читаю оповідання Сильвії Плат або слухаю «Нірвану» й думаю. А деколи малюю турпістичні картини.

— А звідки така тематика?

— Бо я відчуваю, як усе довкола мене проминає. Відчуваю запах розкладу. Відчуваю смерть, яка чаїться в кожному закапелку мого тіла, — пояснила вона, розглядаючи свою чорну туніку. — І що ви на це?

— Моя думка тут найменш суттєва. Питання, як ви з тим почуваєтесь. І чи хочете щось змінити.

— І що? — допитувалась Юлька.

— Цікавий випадок. Дівчина не видається мені депресивною.

— Я теж казав це Рисеку, — визнав Болек. — Жодної апатії. Точно накреслені цілі. Знаєш, що вона сказала, коли прийшла на стажування тиждень тому?

— Ну?

— Що мріє працювати на «швидкій», бо її захоплює процес умирання.

— А після навчання вона хоче бути холодним хірургом у патанатомії, — додала Юлька. — Тому що обожнює дивитися на ознаки розкладу тканин. Ти щось у цьому розумієш?

— Таке захоплення смертю часом відчувають підлітки, але Карині повних двадцять років. І вона зовсім не виглядає пригніченою.

— А чому саме підлітки? — поцікавився Болек.

— Це не до кінця відомо. Нібито саме тоді ламаються структури, зведені нашими батьками.

— Структури, тобто що? Приміром, погляди? — допитувалась Юлька.

— Між іншим, так, — підтвердила я. — А на їхньому місці ми мусимо збудувати нові, свої власні. Але поки це станеться, маємо в голові жахливу пустку чи хаос. Звідси паралізуючий смуток або думки про самогубство. Ну і весь час той шал через некрофільські пісеньки.

— Це ще які? — поцікавився Мацек. — Які співають під час похоронної учти?

— Некрофільські пісеньки — це всі ті депресивні опуси про смерть і проминання. Ну знаєш, співак, розмальований, як ціла родина Адамсів, ридає годину поспіль, мовляв, «ніщо не має сенсу, тож пощо далі гнити» і таке інше.

— Зі мною таке було, — згадала Юлька. — Я годинами слухала «Слейєр». На шиї пентаграма, а в серці смуток, що ніхто мене не розуміє й не любить.

— Я теж слухав «Слейєр», а потім «Пойсон» і «Дес», — пожвавився Мацек. — Повертався з роботи і гульк до своєї нори, а там врубав на повну котушку, аж моїм старим вуха відвалювалися. Носив чорні обтислі джинси й патли до середини спини. Важко тепер повірити, правда? — Він провів долонею по своєму брунатному «їжачку».

— А чому ти обтяв волосся?

— Бо з такими патлами купа клопоту, Ягодо. Бальзами, кондиціонери. Щодвамісяці підтинання кінчиків. До того ж чорні гумки.

— Моя тітка згадує тебе зі зворушенням, — утрутилась Ядзя. — Здається, ти викупив у її кіоску весь запас гумок.

— І гелю з чорною ріпою. Оце були часи, — зворушився Мацек. — Але вони минули, і треба жити далі. Зрештою, до мого нового стилю довге волосся не пасує. Я виглядав би, як стриптизер.

Тридцятий