Тістечка з ягодами
Шрифт:
Двадцяте
— Я посунувся ще трохи далі, — похвалився Маріуш, задоволено погладжуючи свою руду борідку гнома.
— А саме?
— Я визволився від Мартини. Бунтую, сварюся, а крім того, влаштовую собі день дитини п’ять разів на тиждень.
— А вона?
— Вона обурена, — відказав він, не приховуючи радості. — Читає мені проповіді. Лякає, що ми мусимо серйозно поговорити. І що ви про це думаєте?
— Гадаю, що грання на чиїхось нервах і такі інші дитячі забави не свідчать
— То що мені робити?
— А чи ви мусите щось робити? Звідки ця потреба визволитися?
— Бо я, по правді, не відчуваю до неї кохання. Власне, вона більше дратує мене, ніж притягує.
— Тоді чому ви з нею?
— А чому ви зі своїм чаювальником?
Ну власне, чому? І чи справді я з ним?
— Бо, бо… Бо ми когось потребуємо. Чиєїсь присутності, доброго слова. А поза тим… я й сама не знаю. — Коли людина працює, час летить так блискавично, що нема коли замислитися, чому, навіщо і як довго.
— А я думав, що у психологів інші стосунки. Кращі. Що вони знають, як знайти свою половинку.
— Пане Маріуш, з тими половинками трохи так, як із пошуками роботи. У середній школі ми всі певні того, що робота сама нас знайде. І ще й яка робота.
— Пам’ятаю, — всміхнувся він. — Коли я був у будівельній «бурсі», то думав, що стану бас-гітаристом. Таким, що багато не працює, потренькає трохи на концерті, похитається з басухою, а слава припливе до нього сама, разом із дівчатами.
— Підліткові мрії, еге ж?
Він кивнув, а я вела далі:
— Потім, в університеті, ми втрачаємо частину ілюзій, але не надію, що нам це вдасться. Віримо, що саме нам трапиться робота краща, ніж іншим. Цікава, легка, яка забезпечує життя, може, не в розкоші, але в комфорті. Після року розпачливих пошуків ми вже мріємо про те, щоб знайти будь-яку. Нехай навіть нудну й дурну, тільки б стабільну й безпечну.
— А коли ми врешті її знаходимо, то спочатку стрибаємо від радощів, а через хвилину думаємо: «Нехай тимчасово буде це, а потім я пошукаю чогось кращого», — закінчив Маріуш. — Саме так було і з Мартинкою. А як було у вас?
— У мене? Зараз, зараз…
Не так легко заскочити в машину часу і пригадати, як воно було шість або сім років тому.
Ми записалися на ті ж самі курси з «Основ комунікації у стосунках». Я була тоді сама і сподівалася, що завдяки тим курсам забезпечу своє майбутнє. Уникатиму старих помилок. Начеб це можливо. На практичних заняттях запросили охочих продемонструвати, як виграти бійку за пульт від телевізора. Я терпіти не можу подібних тренінгів, тож нахилилася, вдаючи, що шукаю на підлозі олівець. На жаль, я не знала, що викладачка реагує на порух, наче динозавр.
— То, може, пані в бежевому светрику покаже нам, як слід розмовляти на тему вибору
Ми вийшли на середину й розіграли зразкову розмову подружньої пари, котра кожного ранку випиває літр настоянки меліси й валер’яни. Завдяки цьому навіть під час найбільших драм може дотримувати відповідну кількість цукру в тонованому голосі.
— Чудово, як у пораднику, — похвалила нас викладачка.
І відтоді ми вже були зразковою парою. Через півроку Бартек запропонував зустрічатися після занять.
— Ми вже пройшли всі стадії домашніх суперечок. Завдяки цьому можемо відразу перейти до суті.
«Тобто до чого?» — хотіла запитати я, але, як завжди, прикусила язик. Про що тепер шкодую.
— І шість років пролетіло у змиг ока, — закінчила я свою розповідь.
— Ніщо не тягнеться так довго, як тимчасові стосунки, — підсумував Маріуш. — Тільки що часом придалося б задати собі питання: а чи не варто щось урешті змінити.
Двадцять перше
— Страшенно важко від когось піти, навіть якщо цей хтось аж ніяк не нагадує омріяну половинку.
— Тому я завжди повторюю, що краще взагалі не вступати в такі зв’язки, — озвалася Маріоля. — Людина зустрічається кілька разів на забаві і, хоч і відчуває, що це суцільна помилка, а вже починає планувати спільну зустріч Нового року. А в неділю чекає з бульйоном.
— Я також проти тимчасових зв’язків, — підтримав її Болек.
— Ви й надалі нікого не маєте, — зауважив Мацек.
— Бо я чекаю свого ідеалу. Чогось виняткового. Тим часом інші створили родини, керуючись правилом «перший-ліпший».
— А ти і далі чекаєш.
— Якщо я тепер здамся, Ягодо, то це буде так, наче б я перекреслив усі минулі роки.
— А ти волієш перекреслити майбутні?
— Ну ні, особливо тому що… я, здається, знайшов цей ідеал.
— Хто це? Як його звуть і що він робить? — засипали ми його питаннями.
— Я знаю тільки її таємничий псевдонім. Але відчуваю, що ми налаштовані на одну хвилю, що вона бачить світ так само, як і я.
Двадцять друге
— А хіба половинка обов’язково мусить бути нашим клоном? — дратувалася Малина. — «Вона ідеальна, бо думає так само, як я». Жахливо.
— Ми завжди шукаємо людей зі схожими поглядами.
— Але не з ідентичними! Адже не в цьому справа. Ми з Емеком часто мали інші погляди на різні речі. Але відчували, що це саме те. Принаймні я відчувала, бо він, напевно, вже втішився з дресирувальницею оленів.
— Не телефонує?
— Жодних контактів. Це, мабуть, кінець, — зойкнула вона, запихаючи до рота всі пальці нараз. Смоктання великого пальця за такої ситуації, вочевидь, не вистачало.