Тістечка з ягодами
Шрифт:
— Зовсім ні, ти мусиш зачекати, поки він повернеться з тієї стипендії.
— Я саме чекаю. Відмічаю дні, як Робінзон Крузо.
— Слухай, Малино, не кожен хлопець такий, як твій батько.
— Я намагаюся про це пам’ятати, але мені вдається лише на кілька хвилин. Ти гадаєш, це початок хвороби Альцгеймера?
— Я гадаю, що це панікерство.
— Депресивна панікерка з хворобою Альцгеймера. Я починаю розуміти Емека. Він використав свій від’їзд, аби вивільнитися від опасистого лантуха нещасть.
— З тим опасистим ти
— Це згадка про колишню нав’язливу ідею з часів боротьби з драконом дієти. А ще мене деколи обсідає страх, чи я, випадково, не товстію.
— А ти колись товстіла?
— Ну майже, а все через ті кляті дієти. Ти колись худнула?
— Певно, як і кожен.
— То ти знаєш, про що тоді думає людина.
— Тільки про їжу.
— Власне. Що вона з’їла, що їсть, що може з’їсти до вечора. Скільки ще зосталося калорій і у що їх обернути: у велике яблуко чи в маленький йогурт. На щастя, я покинула худнути, і все повернулося до норми, — вона погладила себе по стрункій литці. — Ну, може, часом на мене нападе невеличке драконеня, але не такий драконище, як колись. Хоч однією нав’язливою ідеєю менше.
— Усе буде гаразд, Малинко. От тільки ми мусимо розібратися з причинами тих інших нав’язливих ідей. Дізнатись, як вони виникли й чому.
— Ну власне, — згадала вона. — У цього страху перед утратою може бути цілком інша причина. Бо розумієш, я пам’ятаю з дитинства такий випадок. Коли я не хотіла бавитися з якимось гарним ведмедиком, мама разом із татом шептали біля прочинених дверей про те, що мої іграшки дуже подобаються сусідському дітвакові. Якщо це не діяло, ведмедик на кілька днів зникав. Коли я про нього питала, батьки відповідали, що позичили його моїм кузинкам. «А чого він повинен припадати курявою, — казала мама, — якщо Мартуня завжди саме про такого мріяла». Тоді я, звичайно, вмикала сирену на півмікрорайону.
— А вони?
— Катували мене ще кілька годин балачками про те, який це був гарний ведмедик. Найдорожчий у цілих канцтоварах. «Бачиш? Ти його не хотіла, а Мартуня бавиться з ним цілими днями».
— Досить жорстоко, — зауважила я.
— Ну, а коли я вже впадала у чорний відчай, ведмедик несподівано знаходився.
— Може, ти тепер повторюєш таку саму схему? Ну, розумієш, різновид жиченьового мислення. Ти переживаєш відчай заради того, щоб ведмедик повернувся із Гельсінкі.
Якийсь час вона обмірковувала мої слова.
— Може. Тільки є одна проблема, Ягодо. Коли я нарешті знаходила ведмедика серед інших іграшок, то була така нажахана думкою про його нове зникнення, що не мала сили тішитися.
Двадцять третє
Чергова спроба завоювання Антонія Вільшини. Саме стою в коридорі, за п’ять метрів від дверей його палати і збираю рештки відваги. Тридцять дуже глибоких вдихів.
— Ти зараз доведеш себе до гіпервентиляції, —
— Я намагаюся віднайти спокій перед розмовою з Вільшиною.
— Такий стрес? — кинув він мені турботливий погляд. — Тоді зайдемо разом. Ну, ходи.
Рисек подав мені свою теплу лапу, і ми вступили до печери лева. Сам лев, одягнений в нову блакитну піжаму, пояснював іншим хворим, як складати заповіт.
— Усім мої вітання. Як супчик?
— Водянистий, як у сорок четвертому. Тільки що тоді клали вдвічі більше картоплі, — буркнув Вільшина.
— О, наша чаклунка від комфорту, — впізнав мене опецькуватий старигань.
— Ніяка не чаклунка, а тільки Найналяканіша Жінка в цій лікарні, — спростував Рисек. — І все це через вас, пане Антонію.
— Я нічого не казав, — боронився Вільшина. — Я навіть був увічливіший, ніж завжди.
— Я сперечався б, але волію пограти з вами в карти. Або в «мафію».
— Краще в «мафію», — зрадів новий пацієнт, котрий займав ліжко біля дверей. — Тільки хто буде Богом?
— Може, я? — запропонувала я. Знала цю гру в сотні варіантів. Ми бавилися в неї на кожному інтеграційному семінарі. Мене зазвичай обирали на роль Бога, тобто ведучого.
— Тоді я зараз напишу карточки з іменами мешканців, — запропонував Рисек.
— А я, напевно, знову витягну Холмса і буду застрелений на самому початку, — понуро заявив Вільшина.
— Ми завжди можемо ще раз витягти жереб, — потішила його я.
— І саме цим «мафія» відрізняється від справжнього життя, правда, шановні?
Двадцять четверте
Ми розпитуємо Болека про таємничу незнайомку.
— Я нічого вам не скажу, бо ви все одно не зрозумієте.
— Ти закохався? — терпляче чіплялася до нього Юлька.
— Ще ні, але все до того йде. Приміром, останнього разу ми розмовляли про мистецтво. І раптом вона говорить, що хоче зняти фільм про людей, котрі посідають друге місце. Спортсменів, учасників різних конкурсів і кастингів. І знаєте що? Коли я навчався в ліцеї, то мав таку саму ідею. Зафільмувати розчаровані обличчя отих других.
— Цікаво.
— Ну. Здається, я зустрів споріднену душу.
— А як виглядає тіло цієї душі? — поцікавився Мацек. Як і завжди, конкретний.
— Не знаю, бо я її не бачив.
— А який у неї голос? — запитала я.
— Не знаю.
— То як же ви спілкуєтеся? — здивувався Мацек.
— Через Інтернет.
— Що? Це ніякі не стосунки, докторе, а тільки якісь віртуальні бавлянки. Вже ліпше побавитися з Ларою Крофт.
— Вона не в моєму смаку.
— А мені колись подобалася. Природа вирізьбила її як слід.
— Хіба дизайнери, — кинула Юлька.
— Тепер уже не важливо, хто саме, бо я маю свою мадам. І хоч би три таких Лари стояли на паркінгу, моя так чи йнак виграє конкурс. Це і є кохання, правда?