Таємничий острів
Шрифт:
– Добре придумано! – захоплено вигукнув Пенкроф.
– До того ж це нам заощадить порох і набої, – додав Сайрес Сміт.
– Це краще за всяку пастку! – сказав Наб.
– Що ж, почекаємо зими!
– Почекаємо зими.
Спорудження судна посувалося далі, й під кінець місяця корпус був наполовину обшитий. Уже й тепер можна було передбачити його обриси і сказати, що воно матиме добрі ходові якості.
Пенкроф трудився з незрівнянним запалом і тільки завдяки богатирському здоров’ю не падав з ніг від утоми. А тим часом друзі таємно готували йому несподівану винагороду, і 31 травня морякові судилося зазнати чи не найбільшої радості в житті.
Того
То була рука Гедеона Спілета, котрий, притримуючи моряка, сказав:
– Зачекайте, боцмане, куди вам квапитись? А про десерт забули?
– Дякую, пане Спілете. Я йду на роботу.
– Ну, друже, випийте хоча б чашку кави!
– Також не хочеться. Дякую!
– То, може, закурили б люльку?
Пенкроф схопився на ноги, і його широке добродушне лице поблідло від хвилювання: він побачив, що журналіст простягає йому набиту тютюном люльку, а Герберт – червону вуглину.
Моряк хотів був щось сказати, але йому перехопило дух; він схопив люльку, підніс її до рота, прикурив від вуглини і разів п’ять чи шість квапливо затягся.
Сизувата запашна хмара огорнула морякову постать, а з тієї хмари пролунав радісний, щасливий голос:
– Тютюн! Справжній тютюн!
– Атож, Пенкрофе, – відповів Сайрес Сміт. – Та ще й добрий тютюн!
– О, божественне Провидіння! Творець усього сущого! – вигукнув моряк. – Тепер у нас на острові є все, чого душа забажає!
І Пенкроф курив, курив, курив і не міг накуритися.
– А хто знайшов тютюн? – нарешті запитав він. – Напевне, ви, Герберте?
– Ні, Пенкрофе, Спілет.
– Пане Спілет! – вигукнув моряк, стиснувши журналіста, якому ще ніколи не доводилося потрапляти у такі міцні обійми.
– Ух, Пенкрофе! – ледве вимовив Гедеон Спілет, бо йому аж дух забило. – Подякуйте також і Гербертові – він розпізнав тютюн, і Сайресові Сміту, що його готував, і Набові, котрий доклав стільки зусиль, аби не вибовкати таємницю!
– Друзі мої, не я буду, якщо рано чи пізно вам не віддячу! – розчулено мовив моряк. – Не забуду до самої смерті!
Розділ XI
Зима. Валяння вовни. Сукновальня. Невідчепна думка Пенкрофа. Принада із китового вуса. На що може знадобитися альбатрос. Пальне прийдешніх поколінь. Топ і Юп. Бурі. Пошкодження у пташнику. Екскурсія до боліт. Сайрес Сміт лишається дома сам. Дослідження колодязя.
Зима настала в червні, що за кліматом відповідає грудню у північних широтах; головна турбота колоністів полягала тепер у тому, щоб забезпечити себе міцним і теплим одягом.
Улітку вони настригли з муфлонів вовни, і тепер належало перетворити цю цінну сировину на тканину.
Нічого й говорити про те, що Сайрес Сміт не мав чесальної, тіпальної, гладильної, прокатної, сукальної й прядильної машини, не мав ні прядки, щоб прясти вовну, ні ткацького верстата, щоб ткати вовняну тканину, й
Інженер за допомогою своїх друзів, у тому числі й Пенкрофа, котрий іще раз мусив відкласти спорудження судна, спершу взявся готувати сировину – треба було передусім очистити наявну вовну від брудної маслянистої речовини, яку в ткацтві називають «жиропотом». Для цього колоністи поклали вовну у великі чани, залили її водою, нагріли до сімдесяти градусів і тримали при такій температурі цілу добу; потім її добре промили в содовому розчині, відтиснули, й вона стала придатною для валяння, тобто для виробництва повсті – міцної грубої тканини, що не мала попиту у промислових центрах Європи й Америки, проте була безцінною на «ринках острова Лінкольна».
Як відомо, войлок знали з давніх часів, і перші вовняні тканини виготовлялися тим самим способом, який застосував Сайрес Сміт.
Знання в технічних галузях іще раз вельми знадобилися інженерові, коли виникла потреба в конструюванні валяльної машини, і він зумів застосувати ще не використовувану доти рушійну силу водоспаду.
То була найпростіша сукновальна машина. Вал, обладнаний кулачками, що поперемінно то піднімали, то опускали вертикальні вальці; ящики, призначені для вовни, по якій і били оті вальці; міцна дерев’яна рама, що з’єднувала весь цей пристрій, – ото й уся машина. Саме такою була вона протягом багатьох віків, аж поки винахідники замінили вальці компресорами й, переставши валяти вовну, почали її прокатувати.
Сайрес Сміт, як завжди, керував роботою, і справа посувалася дуже добре. Вовну валяли, попередньо змочивши її мильною водою, для того щоб волосинки стали слизькими й м’якими, краще зчіплювались одна з одною і не рвалися при валянні, тож із сукновальні виходили грубі полотнища войлоку. Шерстинки завдяки крихітним борозенкам і горбикам, що завжди на них бувають, переплелися і звалялися так щільно, що утворилася вовняна матерія, з якої можна було шити ковдри та одяг. Звісно, тій матерії було далеко до тканин з вовни мериноса, до мусліну, шотландського кашеміру, штофу, репсу, китайського атласу, орлеанської вовни, альпагу, тонкотканого сукна або фланелі! То був «Лінкольнський войлок» – ще один місцевий острівний виріб.
Віднині колоністи мали теплі ковдри й одяг і могли без остраху чекати настання зими 1866—1867 років.
По-справжньому похолодало із двадцятих чисел червня, і Пенкрофові, на його превеликий жаль, довелося припинити спорудження судна; а втім, він був упевнений, що до наступної весни усе закінчить.
Моряка не полишала думка вирушити в плавання, аби обстежити острів Табор, хоч Сайрес Сміт не схвалював такої подорожі, вважаючи її марною забаганкою Пенкрофа вдовольнити свою цікавість. Та й хто їм міг допомогти на тому скелястому, напівпустельному острівці, що загубився в океані? Його тривожила ота майбутня подорож невідомим морем у маленькому суденці на відстань сто п’ятдесят миль. А що як, вийшовши в море, їхнє суденце не зможе ні дійти до острова Табор, ні повернутися назад до острова Лінкольна? Що тоді з ним станеться посеред сповненого небезпек Тихого океану?