Таємниця індіанського острова
Шрифт:
То яка ж це жінка лежить перед ним на операційному столі? Чому лице в неї закрито? Аж ось молодий практикант зняв покривало.
Ну, звичайно, це Емілі Брент. Так ось кого він має вбити! Очі в неї зловтішно блискотять, вона ворушить губами. Що ж, каже? «І в розквіті сил нас, бува, підстерігає смерть…»
А тепер вона сміється. Ні, ні, сестро, не опускайте покривало. Я маю бачити її обличчя, коли даватиму наркоз. Де флакон з ефіром? Я ж його сам приніс. Куди ви поділи його, міс? А, це ж вино Шато-неф-дю-пап? Теж
А цього я знаю! Це ж Ентоні Марстон! Його бурякове обличчя викривлене гримасою. Але він не помер… Навпаки, навіть шкірить зуби, регоче. І так, що трясеться операційний стіл. Обережно, друже, обережно. Тримайте його, сестро! Трима…
І тут доктор Армстронг прокинувся. Настав ранок — яскраве сонячне світло вливалося в кімнату. Хтось, нахилившись над ним, трусив його за плече — це був Роджерс. Обличчя дворецького спотворене від жаху, і він увесь час повторював:
— Докторе, докторе, та прокиньтеся ж!
Армстронг нарешті остаточно прокинувся й сів на ліжку.
— В чім річ? — спитав сердито.
— Лихо з моєю дружиною, докторе. Я не можу її добудитися. Мені здається, з нею не все гаразд.
Армстронг миттю зіскочив з ліжка, напнув на себе халат і поспішив за Роджерсом. Жінка нерухомо лежала на лівому боці. Спокійна поза не провіщала трагедії. Доктор, нахилившись над ліжком, узяв її застиглу руку, підняв повіку.
— Невже вона… вона?.. — мурмотів Роджерс, облизуючи язиком пересохлі губи.
Армстронг ствердно хитнув головою:
— На жаль, усе скінчено…
Лікар довго й уважно вдивлявся в дворецького, потім перевів погляд на столик, на вмивальник, знову на нерухому жінку.
— Серце відмовило, докторе? — запинаючися, спитав Роджерс.
Доктор Армстронг хвилинку помовчав, потім запитав:
— Роджерсе, ваша дружина була на щось хвора?
— Ревматизм мучив її, докторе.
— У кого вона лікувалася останнім часом?
— Лікувалася? — вилупив очі Роджерс. — Та я навіть не пам'ятаю, коли ми відвідували лікаря.
— То звідки ж ви взяли, що в неї відмовило серце?
— Ваша правда, докторе. Я не маю підстав для, такого висновку.
— У неї був міцний сон? — спитав Армстронг.
Дворецький відвів очі вбік. Руки його тремтіли, він не знав, де їх діти.
— Та ні, вона спала… Не так щоб міцно, але… — промурмотів він.
— Вона вживала якихось ліків од безсоння? — різко запитав лікар.
— Від безсоння? — здивувався Роджерс. — Я про це нічого не знаю. Та ні, я певен, таких ліків вона не вживала.
Армстронг наблизився до вмивальника. На ньому стояло чимало різних пляшечок: лосьйон для волосся, кора крушини, лавандова вода, огірковий гліцерин для рук, зубна щітка, паста, еліксир… Роджерс старанно допомагав йому — висунув шухляди в столі, відчиняв шафи. Та їм не пощастило виявити ніяких слідів снотворного — чи то рідкого,
— Учора ввечері вона прийняла тільки те, що їй дали ви, докторе, — одказав Роджерс.
Рівно о дев'ятій удар гонга сповістив про початок сніданку. Всі гості вже були готові й сповнені нетерпіння. Генерал Макартур, суддя походжали терасою і наче з примусу обмінювалися побіжними зауваженнями щодо міжнародного становища. Віра Клейторн і Філіп Ломбард вибралися на вершину острова. Там вони, на свій подив, виявили Уільяма Генрі Блора — він тужливо дивився на берег.
— Я вже давно виглядаю моторного човна, — відповів Блор на їхнє мовчазне запитання, — але човен іще не вийшов.
— Девон — спляче царство. Тут усі події відбуваються із запізненням, — посміхнулася Віра.
Філіп Ломбард пильно дивився у відкрите море.
— Як подобається вам погодка? — спитав.
Блор глянув на небо.
— Гадаю, погода буде гарна.
Ломбард присвиснув:
— Коли хочете знати, ще сьогодні зніметься вітер.
— Невже й шторм? — спитав Блор.
Знизу долинув гучний удар гонга.
— Кличуть снідати, — мовив Ломбард. — Вельми доречно.
Повертаючись до вілли, Блор роздумливо говорив Ломбардові:
— Ви знаєте, Ломбарде, ніяк не доберу, навіщо цей молодик заподіяв собі смерть? Усю ніч думав про це.
— А ви можете запропонувати якусь іншу гіпотезу? — відповів Ломбард.
— Я хотів би почути якісь доводи. Насамперед, хоча б дізнатися про мотив учинку. Адже він був, я б сказав, не з нужденних.
З вітальні їм назустріч вийшла Емілі Брент:
— Човен уже вийшов?
— Ні ще, — відповіла Віра.
Вони ввійшли до їдальні. На буфеті у величезному блюді шкварчала яєчня з беконом, стояли чайник і кофейник. Роджерс притримав перед ними двері, а коли вони пройшли, причинив їх.
— Роджерс виглядає сьогодні зовсім хворим, — відзначила Емілі Брент.
Доктор Армстронг відкашлявся:
— Ви маєте сьогодні бути поблажливими до обслуговування. Роджерсові довелося самому готувати сніданок. Місіс Роджерс… е-е… не спроможна була допомогти йому.
— Що сталося з нею? — невдоволено запитала Емілі Брент.
— Почнемо сніданок, — ніби не почувши, промовив Армстронг. — Яєчня захолоне. Пізніше нам треба буде дещо обговорити.
Гості наповнили тарілки, налили собі кави, й сніданок почався. Розмовляли хто про що — про останні новини, міжнародні події, спорт, останню появу лохнеського чудовиська, тільки не про острів.
Коли тарілки спорожніли, доктор Армстронг трохи відсунув од столу крісло, поважно відкашлявся й почав:
— Я вважав за краще повідомити вам сумну новину після сніданку: місіс Роджерс померла уві сні.