Таємниця індіанського острова
Шрифт:
— Постійно носите його при собі, сер?
— Завше, — відповів Ломбард. — Мені, знаєте, не раз доводилося потрапляти в скрутні ситуації.
— О, — мовив Блор. — Проте вважаю, що ніколи вам не доводилося бути у складнішому становищі, ніж зараз отут! Якщо на цьому острові ховається якийсь маніяк, то напевно він має запас сучасної зброї, не кажучи вже про ножі або кинджали.
Армстронг кахикнув:
— У цьому ви можете й помилитися, Блор. Багато хто з божевільних, пойнятих манією вбивства, вельми тихі, лагідні люди.
— Я не вважаю, докторе
Обшукали острів без особливих зусиль. На північному заході рівний стрімчак прямовисно спускався до моря; дерев на острові не було, квола травиця стелилася по землі. Троє чоловіків працювали ретельно й методично. Починали з вершини гори й спускалися схилом до моря, обнишпорюючи найменші щілини в скелі, що траплялися на їхньому шляху. Жодної печери. Прочісуючи вже берег моря, вони наштовхнулися на Макартура. Генерал сидів прямо, втупивши погляд у небокрай. Місце обрав він зручне, тихе: лиш рокіт хвиль, що розбивалися об скелі, долинав сюди. Старий не звернув на них найменшої уваги. І від того, що він їх навіть не помічав, стало ніяково.
«Дивна річ, — подумав Блор, — скидається на те, що старий впав у транс чи, мо’ щось гірше…»
Щоб зав'язати розмову, він люб'язно звернувся до генерала:
— Чудову місцинку обрали собі, сер, — тихо, спокійно.
Генерал насупився й стрімко озирнувся на всі боки.
— Мені надто бракує часу, — відповів, — і я рішуче наполягаю, щоб мене не турбували.
— Ми не маємо наміру турбувати вас, сер, — доброзичливо мовив Блор. — Ми просто оглядаємо острів. Хочемо, бачте, перевірити, чи не ховається хто.
— Ви не розумієте. Нічого не розумієте. Прошу, ідіть звідси.
Блор квапливо відійшов від генерала. Наздогнавши своїх супутників, сказав:
— Старий таки з'їхав з глузду… Верзе якісь дурниці…
— Що він сказав? — поцікавився Ломбард.
— Що йому надто бракує часу. Наполягав, щоб його не турбували.
Доктор Армстронг насупився й промурмотів:
— Хотів би я знати…
Обхід завершено. Троє чоловіків стоять на вершині острова й дивляться на море. Вітер посвіжішав.
— Рибальські човни сьогодні не вийшли, — сказав Ломбард. — Насувається шторм. Прикро, що звідси селища не видно, подати б сигнал.
— А ми зможемо ввечері запалити вогнище, — запропонував Блор.
— Проти цього, — похмуро заперечив Ломбард, — на жаль, могли вжити запобіжних заходів.
— Яких саме, сер?
— Звідки я можу знати? Могли попередити, приміром, що це жарт. Мовляв, нас навмисне висадили на цьому безлюдному острові, і тому не слід зважати на наші сигнали. А може, поширили чутку, що забилися в заклад. Одне слово, вигадати могли казна-що.
— І, гадаєте, цьому повірили? — недовірливо промимрив Блор.
— Такому, в усякому
— Бувають хвилини, коли я й сам не можу цього збагнути. Та все ж… — процідив крізь зуби Армстронг.
— Та все ж… — вищирився Ломбард, — саме так!
— Ніхто не міг причаїтися там? — спитав Блор, поглядаючи вниз, у воду.
— Навряд, — хитнув головою Армстронг, — стрімчак зовсім прямовисний, де тут сховаєшся?
— Цілком імовірно, що в стрімчаку є розколина, — заперечив Блор. — Мали б ми човна, неважко було б перевірити, об'їхавши навколо острова…
Ломбард глузливо обірвав його:
— Мали б ми човна, то зараз уже були б на півдорозі до материка!
— Свята правда, сер.
— А можна й без човна обстежити стрімчак, — раптово запропонував Ломбард. — Є тільки одне місце, де може бути розколина, — он там, під нами, трохи праворуч. Якщо ви знайдете тут канат, я зможу спуститися туди й особисто в усьому переконатися.
— Як на мене, переконуватися нема в чому, — сказав Блор, — все і так ясно. А втім, можете спуститися. Піду-но пошукаю щось годяще. — І він прудко затюпав у напрямку вілли.
Ломбард пильно оглядав небосхил. Хмари над островом згущалися, вітер посилився. Подивившись скоса на Армстронга, він зауважив:
— Чому це ви такий мовчазний, докторе? Про що мислите?
— Мене не залишає думка про старого Макартура — як він тут змінився. Мабуть, він таки несповна розуму.
Віра за весь ранок навіть не присіла. Якесь приховане почуття антипатії, навіть огиди, примушувало її уникати зустрічі з Емілі Брент. Сама ж міс Брент зручно вмостилася в кріслі за рогом будинку, щоб сховатися од вітру, й заходилася в'язати. Варто було Вірі згадати про міс Брент, як їй ввижалася утоплениця — її бліде обличчя, розпущене волосся з водоростями в ньому. Це обличчя колись було гарним, може, навіть занадто гарним, тепер же воно не підвладне ні лиху, ані жахам. А Емілі Брент — спасенна душа — сидить собі безтурботно й ревно в'яже.
На терасі суддя Уоргрейв спочивав у кріслі, схиливши голову на груди. Віра подивилася на нього. В її уяві ясно постала лава підсудних, а на ній білявий, блакитноокий молодик із збентеженим, наляканим обличчям. Едвард Сетон. Вона виразно уявила собі, як суддя своїми старезними руками накладає чорний капелюх на голову, починає вимовляти слова вироку…
Віра не кваплячись попрямувала вниз, до моря. Дійшла до краю острова, де сидів, не зводячи погляду з небокраю, старий генерал. Макартур ледь здригнувся при її появі й уважно подивився на Віру. Вираз генералового обличчя, в якому поєдналися почуття подиву й тривоги, налякав її. Хвилини зо дві старий дивився їй просто у вічі.