Таємниця індіанського острова
Шрифт:
«Як дивно, — подумала Віра, — він дивиться так проникливо, наче все знає…»
— О, це ви! — зрештою вимовив генерал. — Ви прийшли…
Віра підсіла поруч нього:
— Вам, певно, до вподоби сидіти тут, споглядаючи море?
Він лагідно хитнув головою:
— До вподоби. Тут приємно чекати.
— Чекати? — різко спитала Віра. — Чого ж ви очікуєте?
— Кінця, — так само лагідно промовив генерал. — І ви це знаєте не гірше за мене, хіба не так? Ми всі тут очікуємо, кінця.
— Що ви хочете цим сказати? — тремтячим голосом запитала Віра.
— Жоден
— Полегшення? — здивувалася Віра.
— Саме так, — сказав генерал. — Ви надто молода… Вам цього ще не втямити. Та невдовзі ви зрозумієте, яке це полегшення, коли все вже позаду, коли відпадає потреба далі нести свій тягар. Настане час, і ви це відчуєте.
— Я не розумію, — Віра судорожно сплела пальці.
Цей тихий дідуган страхав її.
— Розумієте, я кохав Леслі, — замрійливо сказав генерал. — Дуже кохав…
— Леслі — це ваша дружина? — спитала Віра.
— Так… Я кохав її й дуже пишався нею. Вона була така гарна й така весела! — Хвилину-дві він помовчав, потім продовжив: — Так, кохав Леслі. Ось чому я зробив це.
— Ви маєте на увазі… — почала було Віра й осіклася.
Генерал ствердно хитнув головою.
— Яка рація відкараскуватися тепер, коли всі ми невдовзі підемо в небуття. Так, я послав Річмонда на смерть. Якоюсь мірою це можна вважати вбивством. Дивно: вбивство — а я завжди був такий законослухняний! Та тоді я ні про що не шкодував. «Катюзі по заслузі», — так я думав, Зате пізніше…
— Що пізніше? — злісно спитала Віра.
Генерал задумливо й дещо збентежено похитав головою.
— Не знаю чому, але пізніше все змінилося. Я не знаю, чи здогадалася Леслі, чи ні… Гадаю, що ні. Але, розумієте, з того часу вона стала зовсім сторонньою людиною. А згодом померла — і я залишився сам-один…
— Сам-один, — повторила Віра, й луна підхопила її голос.
— Ви теж зрадієте, коли настане кінець, — закінчив Макартур.
Віра рвучко підвелася.
— Я не розумію, до чого ви це? — розсердилася вона.
— А я розумію, дитятко моє, розумію…
— І ви не розумієте. Ви самі нічогісінько не розумієте!
Генерал знову вп'явся очима в небокрай. Він наче не помічав її більше.
— Леслі… — вимовив він тихо й пестливо.
Коли засапаний Блор повернувся з мотком канату, Армстронг стояв на тому ж місці й дивився в море.
— Де містер Ломбард? — спитав Блор.
— Пішов перевіряти якусь свою гіпотезу, — відповів Армстронг. — Незабаром повернеться. Послухайте-но, Блоре, я стурбований…
— Всі ми стурбовані.
Доктор нетерпляче махнув рукою.
— Знаю, знаю. Йдеться не про це. Я маю на увазі старого Макартура.
— Ну то що, сер?
— Ми шукаємо божевільного, — сказав доктор Армстронг. — Ну, то що ви можете сказати про Макартура?
— Вважаєте, він маніяк-убивця? — витріщив
— Я цього не сказав би. Зовсім ні, — якось невпевнено відповів Армстронг. — Втім, я ж не психіатр. До того ж, з ним не розмовляв, не міг вивчити його.
Блор замислився.
— Він певно, таки не при своєму розумі — з цим я згодний! Але, хоч би там як, не згоджуся, що він…
— Мабуть, ви маєте рацію, — перервав його доктор Армстронг, — найімовірніше, що вбивця ховається десь на острові! Та ось і Ломбард.
Вони старанно прив'язали канат.
— Гадаю, що допомога не потрібна буде, — сказав Ломбард. — Та про всяк випадок будьте напоготові. Якщо я різко смикну канат, тягніть.
Хвилину-другу вони стежили за Ломбардом.
— Видирається, мов кицька, — сказав Блор, і в голосі його пробриніли якісь нові нотки.
— Либонь, свого часу чимало пополазив по скелях, — відгукнувся Армстронг.
— Напевне.
На якийсь час запала тиша, потім колишній інспектор промовив:
— Дивний хлопець. Хочете знати, що я думаю?
— Що?
— Небезпечний він тип!
— Чого це ви так? — здивувався Армстронг.
Блор фиркнув:
— Точно сказати не можу, але знаю напевно: з ним треба бути насторожі.
— Життя в нього, певно, було бурхливе, — сказав Армстронг.
— Не так бурхливе, як темне, — відгукнувся Блор, з хвилину подумав, потім продовжив: — От ви, докторе, наприклад, ви часом не маєте при собі пістолета?
Армстронг витріщився:
— Я? Святий боже, звичайно ж, ні. Навіщо?
— А навіщо він містерові Ломбарду?
— Сила звички, мабуть, — невпевнено висловив припущення Армстронг.
Блор у відповідь тільки зневажливо гмикнув. Тут каната смикнули, й кілька хвилин їм довелося щосили витягати нагору Ломбарда.
Коли тягнути стало легше, Блор промовив:
— Однією звичкою цього не поясниш! Подорожуючи по диких країнах, містер Ломбард, звичайно, прихоплює із собою й пістолет, і примус, і спальний мішок, і запас дусту! Та самої сили звички не досить, щоб привезти все це спорядження сюди! Люди, котрі не розлучаються з пістолетом, існують тільки в пригодницьких романах.
Армстронг збентежено похитав головою. Перехилившись через гребінь скелі, вони слідкували за Ломбардом. Шукав він ретельно, та, очевидно, ці пошуки закінчилися безрезультатно. Згодом Ломбард перевалився через гребінь і, втираючи піт з чола, сказав:
— Ну що ж, тепер усе ясно: шукати треба в самому будинку — більше ніде.
Обшукати віллу було нескладно: спочатку прочесали прибудови, потому перейшли до самого будинку. Вони знайшли у шафі для білизни сантиметр місіс Роджерс і попереміряли всі простінки — жодного тайника виявити не пощастило: прямі чіткі обриси сучасної будівлі не залишали місця для схованок. Насамперед вони оглянули перший поверх. Підіймаючись на другий, де розташовані спальні, крізь вікно побачили Роджерса. Він виносив на терасу тацю з коктейлями.