Таємниця індіанського острова
Шрифт:
— Дякую.
Емілі Брент, що підвелася було зі стільця, зойкнула й сіла.
— Що з вами, міс Брент? — спитав суддя. Емілі відповіла вибачливо:
— Мені дуже шкода: я хотіла б допомогти міс Клейторн, але в мене щось паморочиться голова.
— Паморочиться голова? — доктор Армстронг підійшов до неї. — Цілком природно. Запізніла реакція на шок. Я, мабуть, дам вам…
— Ні! — з силою вихопилося в неї.
Усі сторопіли. Доктор Армстронг почервонів. Стара діва з жахом дивилася на лікаря.
— Як хочете, — церемонно схилився перед нею Армстронг.
— Не
Посуд перенесли до буфетної, Блор звернувся до Віри:
— Я звик поратися по господарству, тож, коли не заперечуєте, допоможу вам, міс Клейторн.
— Будьте ласкаві, — мовила Віра.
Емілі Брент сама зосталася в їдальні. Чула слабкий гомін розмови, що долинав із буфетної. Запаморочення поступово проходило. Її опанувала сонливість, відчула, що засинає. У вухах гуділо… а може, в кімнаті й справді щось дзижчить. Вона подумала: «Схоже на бджолу чи на джмеля», — і тут побачила бджолу, що повзла по віконній шибці. Сьогодні вранці Віра Клейторн щось балакала про бджіл.
Бджоли, мед? Вона дуже полюбляє мед. Стільниковий мед — його вичавлюють крізь мусліновий мішечок. Він струмить крапля за краплею: кап-кап-кап…
Хтось зайшов до кімнати… з одягу в нього струмить вода… Це Беатрис Тейлор вийшла з річки… Варто Емілі лиш повернути голову, і вона побачить її…
Але вона не в стані повернути голову… А що, коли покликати на допомогу? Закричати? Але закричати вона теж неспроможна. В будинку жодної душі нема. Вона сама-одна…
І тут почула кроки — стишені кроки в себе за спиною. Хистка хода втоплениці… Запах сирості залоскотав їй ніздрі. А по віконній шибці повзала бджола — і все дзижчала, дзижчала…
І тут вона відчула укол. Бджола встромила своє жало у шию міс Брент.
У вітальні чекали на міс Брент.
— Може, мені піти за нею? — запропонувала Віра.
— Зачекайте хвилину, — сказав Блор.
Віра сіла, а всі запитливо подивилися на Блора.
— Послухайте-но, — почав він, — я вважаю, що займатися розшуком далі непотрібно. Той, кого ми шукаємо, спокійнісінько сидить собі зараз у їдальні! Б'юся об заклад, що вбивця — ота стара діва!
— А які мотиви вбивства? — спитав Армстронг.
— Божевілля на релігійному грунті, — не вагаючись, відповів Блор. — Як ви на це, докторе?
— Може, це й так. Заперечити я вам не можу, лише нагадаю: в такій справі потрібні переконливі доводи.
— В неї був такий дивний погляд, коли ми готували сніданок, — зауважила Віра.
— Ну, це ще не довід, — втрутився Ломбард, — усі ми зараз почуваємося ні в сих ні в тих.
— Є й інший довід, — мовив Блор. — Вона єдина з усіх нас відмовилася відповісти на оте, проголошене грамофоном, обвинувачення. Чому, спитаєте? Бо не могла подати ніяких пояснень.
— Ну, це не зовсім так, — сказала Віра. — Вона мені розповіла цю історію.
— Що саме? — поцікавився суддя Уоргрейв.
І дівчина переповіла історію Беатрис
— Цілком імовірно, — > зауважив суддя Уоргрейв. — Особисто я, не вагаючись, повірив би цьому. Скажіть-но, міс Клейторн, чи не видавалася вона обтяженою почуттям провини або докорами совісті за свою поведінку?
— Ні в якому разі, — відповіла Віра. — Вона була невразлива.
— Хай їм грець, оцим спасенним старим дівам! — вигукнув Блор. — Серце — кремінь! Завидки беруть, та й по всьому.
— Зараз п'ять хвилин до одинадцятої, — оголосив суддя. — Либонь, найліпше буде запросити міс Брент приєднатися до нас.
— Ви хочете вдатися до якихось активних заходів? — запитав Блор.
— Мені неясно, що конкретно, ми можемо вдіяти зараз, — відповів суддя. — Поки що маємо лише підозри. І все ж я прошу доктора Армстронга особливо уважно слідкувати за вчинками й діями міс Брент. А зараз ходімо до їдальні.
Емілі Брент сиділа в тому ж кріслі і в тій же позі. Дивним було лише те, що на їхній прихід не звернула ніякої уваги. І раптом… вони побачили її обличчя — розпухле, з посинілими губами, з очима, що вилізли з орбіт.
— Боже мій, вона мертва! — вигукнув Блор.
Тишу порушив спокійний голос судді Уоргрейва:
— Ще одного з нас виправдано — на жаль, надто пізно.
— Від чого вона померла, докторе? — спитав Ломбард. — Адже ми залишили її цілком здоровою.
Армстронг розглядав крихітну цяточку на шиї в Емілі Брент.
— Слід од шприца для підшкірних ін'єкцій, — промовив він.
На вікні щось задзижчало.
— Дивіться, тут бджола… це джміль! — закричала Віра. — Згадайте, що я вам казала сьогодні вранці!
— Але ж це не бджолиний укус, — заперечив Армстронг, — міс Брент зроблено укол.
— Яку отруту їй увели? — спитав суддя.
— На перший погляд, це, найімовірніше, ціаністий калій, як і Марстонові. Вона вмить померла від ядухи.
— Але це бджола! — заволала Віра. — Де вона взялася? Хіба можливо, щоб це був просто збіг обставин?
— О, зовсім ні! — похмуро сказав Ломбард. — Це не збіг обставин! Наш убивця не може обійтися без місцевого колориту. Він жартун, цей хлопець. Прагне, щоб усе сталося точнісінько, як у тій проклятущій лічилці! — Вперше за весь час Ломбардів голос від хвилювання переривався — він майже кричав. Мабуть, і його нерви, гартовані пригодами і злигоднями життя, тепер подалися.
— Це божевілля, божевілля! Ми всі з глузду поз'їжджали! — волав несамовито.
— Сподіваюся, — спокійно мовив суддя, — що ми зуміємо все-таки зберегти тверезий розум. Чи привіз сюди хто із нас шприц для ін'єкцій?
— Я, сер, — знехотя признався Армстронг.
Чотири пари очей уп'ялися в нього. Загальна ворожість розлютила доктора.
— Я завше беру з собою шприц, — з викликом сказав він. — Майже всі лікарі так роблять…
— Це правда, — погодився суддя. — А чи не скажете ви нам, докторе, де зараз ваш шприц?