Таємниця індіанського острова
Шрифт:
І справді, коли Роджерса викликали, він майже нічого не міг розповісти. Протягом усього ранку він був завантажений своїми господарськими справами, готував ленч, перед ленчем подав на терасу коктейлі, потім піднявся нагору, щоб перенести свої речі з горища до іншої кімнати. Він жодного разу не глянув у вікно й нічого не бачив такого, що могло б пролити світло на смерть генерала Макартура. Але він твердо переконаний, що, коли накривав на стіл до ленчу, там стояло вісім індійчат. Коли Роджерс закінчив свої показання, в кімнаті знову запанувала тиша. Суддя Уоргрейв одкашлявся.
— Тепер він оголосить заключну мову.
— Ми намагалися якнайдетальніше розслідувати причини всіх трьох смертей, що сталися тут на острові, — почав суддя. — І хоч є вагомі підстави вважати, що окремі особи не могли вчинити те або інше вбивство, проте жоден із нас не може бути поза підозрою. Повторюю, я цілковито переконаний, що із семи чоловік, які зібралися в цій кімнаті, один — небезпечний, а найімовірніше, і маніакальний злочинець. Ми не знаємо, хто ця людина. Єдине, що ми можемо зробити в такому становищі, — це зголоситись: яких заходів слід нам ужити, щоби просити материк про допомогу, а якщо допомога затримається, — як зберегти нашу безпеку. Я хочу просити всіх вас найуважніше обміркувати це. Тим часом кожний повинен оберігати своє життя. Досі вбивці порівняно легко було здійснювати злочинні наміри — адже його жертви нічого не підозрювали. Відтепер ми мусимо взяти під підозру всіх і кожного. Пильність — наша зброя. Будьте обережні, не забувайте про небезпеку. Оце все, що я хотів сказати вам.
— В судовому засіданні оголошується перерва, — ледь чутно промурмотів Ломбард.
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
— Невже ви повірили йому? — спитала Віра. Разом з Філіпом Ломбардом вони сиділи у вітальні на підвіконні. Дощ за вікном не вщухав. Вітер несамовито бився у віконне скло. Філіп нахилив трохи набік голову й перепитав:
— Ви маєте на увазі, чи вірю я старому Уоргрейву, що вбивця — один із нас?
— Так.
— Важко сказати. Якщо міркувати логічно, він, далебі, має рацію, та по всьому…
— Та по всьому, — підхопила Віра, — це неймовірно!
Ломбард скривив гримасу.
— Вся ситуація здається неймовірною! Та після смерті Макартура ні про нещасні випадки, ані про самогубства не може бути й мови. Незаперечно одне: це вбивство. Три вбивства!
— Це схоже на кошмарний сон, — тремтячим голосом сказала Віра. — Мені все ще здається, що такого не може бути!
Філіп співчутливо кивнув:
— Справді, бо весь час здається, що ось-ось покоївка постукає в двері й принесе тобі в ліжко чаю.
— О, як це було б чудово! — вигукнула Віра.
Філіп Ломбард похмурнішав.
— Ні, ця справа благополучно не скінчиться! Ми беремо участь у цьому жахливому кошмарі, на жаль, не уві сні, а наяву. І ми повинні відтепер охороняти себе, хто як може.
Віра притишила голос:
— Якщо… якщо це один із них, як ви вважаєте, хто б це міг бути?
Ломбард несподівано осміхнувся:
— З ваших слів я можу зробити висновок, що нас ви виключаєте з числа ймовірних
— Дякую. — Віра криво посміхнулася.
— А-я-яй! — зауважив Філіп. — Невже ви не повернете мені комплімента?
Віра вагалася з хвилину.
— Ви самі визнали, — відповіла вона нарешті, — що не маєте людське життя за боже пошиття, та по всьому тому я аж ніяк не можу собі уявити, що це ви надиктували ту грамофонну пластинку.
— Правильно, — схвалив Ломбард. — Коли б я затіяв серію вбивств, то тільки б заради користі. Масове покарання нечестивих грішників — це не мій фах. Пішли далі. Отож, ми виключаємо одне одного й зосереджуємо увагу на п'ятьох соратниках по ув'язненню. Котрий із них А. Н. Оуен? Інтуїтивно і без жодних на те підстав я обираю Уоргрейва!
— Он як? — здивувалася Віра. — Але чому?
— Важко сказати. По-перше, він надто старий, а по-друге, він протягом довгих років чинив правосуддя. Тож він щороку по кілька місяців удавав Всемогутнього Господа. Це не минає безкарно. Коли людина вважає, що вона всемогутня, владна над життям і смертю інших, від того неважко втратити розум і піти ще далі — завважати себе Верховним суддею, а потім і катом.
— Що ж, — замислено мовила Віра, — таке може бути…
— А ви на кого ставите? — спитав Ломбард.
— На доктора Армстронга, — без будь-яких вагань випалила Віра.
Ломбард аж присвиснув.
— На доктора? А знаєте, я б його поставив на останнє місце.
Віра похитала головою:
— Ні. Дві смерті — через отруєння. І це незаперечно свідчить проти доктора. Не можна обминути й того, що місіс Роджерс прийняла снотворне, яке дав їй саме він.
— Це так, — погодився Ломбард.
— Коли доктор збожеволіє, його не так-то просто викрити, — наполягала Віра. — А ці доктори, знаєте, через постійну перевтому нерідко позбуваються розуму.
— І все ж я не йму віри, що він убив Макартура, — сказав Ломбард. — Я залишив його зовсім ненадовго — йому просто бракувало часу, якщо, звичайно, він не гнав щодуху туди й назад. Не такий він спортсмен, щоб здатний був так швидко пробігти та при цьому не виявити себе.
— Він міг убити генерала пізніше, — наполягала Віра.
— Це ж коли?
— Як пішов кликати генерала до ленчу.
Ломбард знову присвиснув.
— То ви вважаєте, що він зробив це тоді? Але ж для цього треба мати залізні нерви.
— Доктор нічим не ризикував! — вигукнула Віра. — Адже він тут єдиний медик. Коли заявить, приміром, що людина вже годину тому померла, хто заперечить?
Філіп замислився, потім глянув на неї.
— А ви знаєте, ця ваша думка — таки доречна. Хтів би я тільки знати…
— Пане Блор, хто це? Ось що я хочу знати. Хто це може бути? — Обличчя в Роджерса сіпалося, руки нервово посмикували шкірку, якою він щойно чистив столове срібло.