Таємниця підземної галереї
Шрифт:
— Маріє, — повторив Фаніка. — Маріє…
Коли відчув на своєму плечі руку Таке, подумав, що той хоче заспокоїти його. І повернув голову, збираючись запевнити, що не зробить нічого недозволеного.
— Вибач мені, — мовив наглядач. — Пора…
Час побачення скінчився. Та Фаніці здавалося, що бони тільки зустрілися. Дружина схопилася руками за грати і заридала:
— Фаніка! Фаніка!
Ставши на поріг, він івд встиг примітити, як жандарм відривав її од заліза.
Все ще вчуваючи ридання Марії, повернувся до камери. І Таке, важко зітхнувши, замкнув його.
Минали безконечні години… Вночі
Коли все стихло і Таке зостався сам, Фаніка спитав пошепки:
— Хто це?
— Не знаю, — відповів йому наглядач, — мабуть, хороша людина…
14. ДАВНІЙ ЗНАЙОМИЙ
Павло змушений був примиритися з думкою, що від Чунту нічого не довідається. Той або не знав нічого, або не хотів розповідати. Як тільки хлопець підходив до прилавка, корчмар базікав те, се. А коли Павло пробував завести мову про смерть брата, він знову починав згадувати криваві сутички, що відбувалися в “Якорі”, контрабандистів, моряка, який завжди ходив з мавпою. Шинкар усе кінчав запевненням, що наступного разу розповість про це краще і зрозуміліше.
Розсердившись, юнак вирішив іти до Януліса. Він уже пожалкував, що згаяв стільки часу у “Добруджі” і нічого не довідався. Але в його уяві одразу постала Султана, з золотою сережкою на шиї, яка була наче німим докором. Павло зрозумів, що там, у шинку Чунту, він знайшов своє щастя. Ні, йому не можна ремствувати, що переступив поріг корчми!
Була ще одна причина, яка спонукала його зважитись відвідати елегантний бар “Золотий якір”. Побачивши невідомого в лице, Павло й досі марно намагався відгадати, хто він. Був певен, що жодного разу не зустрічався з ним у Констанці. Може, цей чоловік приїхав недавно з іншого міста? Як же це сталося, що якийсь чужинець чудово знає підземну галерею, про яку багато жителів міста навіть не підозрівають? І коли він зумів обладнати собі це сховище? Чи, може, одержав його у спадщину від іншого шпигуна?
Павло блукав вулицями, заходив у крамниці, вештався по базарах, побував у лазні і навіть обійшов усі церкви та мечеті міста, але ніде не зустрівся з. шпигуном. Надіявся на якийсь щасливий випадок, але досі такого не трапилось.
Отже, можна було зробити лише два припущення. По-перше, шпигун не належав до робочого люду, що поспішає кожного ранку на роботу, в крамницю та на базар. До того ж погріб з дорогими іноземними напоями свідчив про неабияку заможність власника. Тоді, можливо, його пощастить зустріти в одному з. таких ресторанів, як “Золотий якір”, де бенкетують поміщики, вищі чиновники та офіцери.
Нарешті, можна було ще припустити, що шпигун вдень не виходить з дому, а тому Павлові треба підстерігати його в галереї, і коли він зайде до сховища, спробувати пробратися через люк у дім. Але це небезпечний крок, бо в будинку невідомого можна когось застати, а тому цю розвідку Павло залишав на крайній випадок, коли у нього вже не буде іншого виходу.
Павло став перед дзеркалом
— Я трошки затримаюсь у місті, — сказав, помітивши здивований погляд матері.
Павло давно вже був старшим у сім’ї, і мати не посміла допитуватись, куди він іде. Цей темний костюм зостався од її другого чоловіка. Жінка пригадала, з якими труднощами збирав він гроші на нього. Так і не зносив. Поліг десь на війні, і ніхто не знає, де його могила.
“За які це гріхи бог забрав у мене одного й другого чоловіка, а потім і старшого сина?” — подумала мати, дивлячись на Павла.
Сама вона була невисока, немічна і, коли сиділа на стільці, схрестивши руки, здавалась дівчинкою. Тільки лице її було старе, пожовкле і змучене.
— Ти такий же, як і Грігоре, — зітхнула мати, розуміючи, що й середульший син щось затаює від неї. — Такий самий, Павле…
Хотіла сказати, що не засне, поки він не повернеться, як не спала цілі ночі тоді, коли Грігоре ходив у якихось справах, зовсім нічого не говорячи їй. Через оті таємничі прогулянки й загинув. А тепер боялась, що загине й другий син.
— Ви лягайте, мамо, — мовив Павло. — На добраніч!
Вийшов потихеньку, щоб не розбудити Джіка і Костела. Пірнув у темряву, хоч небо було зоряним. В усіх навколишніх будиночках біля порту спали потомлені робітники. Хлопець знав, хто живе в кожному з них. З багатьма ганяв м’яча, ходив ловити рибу і лазив по крутих скелястих берегах, а тепер, простуючи сам темною і тихою вулицею, відчув, які дорогі для нього оці побілені паркани та двори, в яких він грався, будиночки на дві-три убогих кімнатки. Там, у злиднях, пройшло дитинство. Молодість минає в портових майстернях. А далі що?
Підходячи до бара, Павло ще здалеку помітив швейцара, який стояв біля затемненого входу. Портьє відчинив двері, і Павла залило яскраве світло.
— Добрий вечір! — мовив швейцар і трохи підозріливо глянув на хлопця.
Нещасний вихідний костюм! Не витримав іспиту. Юнак пройшов вестибюлем з гардеробами по обидва боки, у великих блискучих дзеркалах побачив свій погано пошитий костюм, дешевий галстук. Комір стискав йому шию.
Кельнер у фраку відчинив широкі скляні двері з намальованим на них золотим якорем, і Павло вступив до круглої зали. В колі, між чорними мармуровими колонами, на лискучому паркеті танцювало кілька пар. Далі стояли накриті сніжно-білими скатертями столи і зелені плюшеві крісла. Із стін, теж оббитих зеленим плюшем, лилося приємне світло. Труби аж верещали. В залі стояло задушне повітря, просякнуте димом і спиртом.
Офіціант, що відчинив йому двері, показав на вільний столик. Павло відмовився і обіперся в колону. Звідси він міг охопити поглядом лише частину залу. Почав оглядати танцюючих. Всі у вечірніх костюмах, жінки в декольтованих сукнях. Юнак відразу примітив двох німецьких офіцерів і високого смаглявого італійця з великим носом. Біля одного столика кілька румунських офіцерів-моряків голосно цокались чарками. У всіх чоловіків, крім молодих і гомінливих офіцерів, були мішки під очима, наче їм уже перейшло за п’ятдесят. Жінки теж видавалися дуже стомленими.