Таємниця підземної галереї
Шрифт:
— Тон-ток-тон-тай-тон-тон…
— Не згадуй про Дон у домі повішеного! — буркнув лейтенант.
Усі здригнулися. Адже на Дону було розбито чимало румунських дивізій. А потім почалось у Сталінграді…
— Ану їх до біса! Сухопутні вояки… — зневажливо фиркнув лисий.
— Совєти довго не втримаються, — заговорив Яну-ліс. — Хе-хе, знаємо дещо і ми…
— А що саме?
Януліс приклав палець до вуст.
— Караван для Одеси! — посміхнувся він і підморгнув лейтенантові.
— Він уже озброює рибу на дні морському, — присвиснув той.
— Не може бути! — аж сплеснув руками ресторатор.
“Он воно що. Біс його
— Фіть! Капут, — зареготав лейтенант. — Міна або торпеда… Бу-у-у-м! І — до побачення…
“Ах! Добре, що це зробили не комуністи. Та зрештою, я відповідаю лише за події в місті”. Але згадавши, що сповістити про це Ральфа доведеться таки йому, Януліс занепокоївся
Офіцери співали хором:
Очі в милої зелені,
Як смарагди чарівні…
Тричі погасали і знову засвічувались лампочки в залі.
— Ресторан закривається! — повідомив старший кельнер.
Моряки розрахувались і вийшли. Зоставшись сам, Януліс заскочив до кабінету, взяв з шухляди ліхтарик, чорні рукавиці і такий же чорний шарф. Замкнув вхідні двері, потім повернувся ще до залу, де горіла одна-єдина лампочка, прийшов у кухню і підняв дверцята, які вели до погреба. Спустився дерев’яними сходами у льох, захаращений бочками, надів рукавиці, закутав шарфом шию і груди. В кутку відчинив ще одні дверцята, спершу одсунувши засув. Світячи ліхтариком, ступив на інші сходи і опинився в другому погребі, де на полицях стояли пляшки з французькими, англійськими, італійськими та американськими етикетками. Тут же містилися й скрині, прикриті соломою, — в них зберігалися найдорожчі напої. Та Януліс і не глянув на ці вина. Він ступив у куток і натис на кнопку, таку ж маленьку, як і ті, що їх бачив Павло на кам’яній стіні в галереї. В ту ж мить відчинилися кам’яні дверцята, такі самі, як у підземному сховищі, і Януліс опинився в галереї.
Швидко добрався до своєї комірки, настроїв рацію.
— У-32… У-32… У-32… — почав він вистукувати.
Години, в які Януліс розмовляв з Ральфом, часто мінялися, щоб їхні сигнали не перехопили. Ральф дуже цікавився караваном, і Януліс збагнув, що йдеться про якийсь незвичайний вантаж. Німці терпіли поразки на східному фронті, і союзників занепокоїв наступ росіян, якого вони не чекали. Радянські війська треба було зупинити, хоча б затримати. І всі надії покладалися на караван, який віз в Одесу… Що саме він віз, Януліс не міг довідатися, та це не мало особливого значення, бо Ральф, напевне, усе добре знав, через те й наказував будь-що забезпечити доставку вантажу. Дивувало, що німці покладають надії лише на морський шлях. Раніше для важливих перевозок вони використовували залізниці та аеротраси. Але цей вантаж, певно, був якийсь незвичайний, коли вони відмовились од поїздів і літаків. Спробували рискнути морем, і ось караван знищено. А хіба поїзд чи літак не спіткала б така ж доля? Але якби було доставлено лише частину вантажу, то він ні на що не пригодився б.
“Можливо, ці важливі матеріали німці одержали з Америки? — раптом подумав Януліс. — Через те Ральфу і доручено було забезпечити проходження каравану до Одеси”.
Януліс перейшов на прийом, але йому ніхто не відповідав.
“Заснув, негідник!” — думав Януліс. І розсердившись, вистукав знову:
— У-32… У-32… У-32…
Ральф тільки те й мав робити, що у визначені години сидіти біля апарата. І навіть на це виявився не здатним. Мабуть, вихилив
Знову перейшов на прийом, але й цього разу ніхто не відповів.
“Скажу я йому кілька теплих слів, хай знає! Думає, що це йому лежати біля своєї жінки!”
Та як він не лаявся цілу годину, як не викликав Ральфа, ніхто не озивався. Анкара наче зникла з лиця землі.
15. “ПАВЛЕ… ПАВЛЕ…”
Шинкар, обмірковуючи те, що йому стало відомо, вирішив уже йти до інспектора. Бувши старим, він ні про що інше не дбав, як про добробут свого шинку, і час від часу одержував гроші від Джурки. За них мусив дещо повідомляти. Та ніхто не вимагає, щоб Чунту тримав на своїй спині всю Секретну службу.
Зрештою, чого йому зволікати? Захотів викрити всю групу комуністів, щоб дістати якусь особливу подяку Джурки чи навіть самого Клонару. Наче здурів! Гроші йому дадуть і так, заслужив нагороду. Краще синиця в руці, аніж журавель у небі! Бо поки він марно буде вичікувати, можливо, хтось інший випередить його, і тоді прощайте грошики. Дещо він узнав і досить. Більшого від нього й не вимагають. Треба піти й повідомити. Хто ж він? Інспектор, резидент? Всього-на-всього тільки агент-інформатор… І так уже скільки відкладав. Усе думав, що коли Павло приятель Горе, явного комуніста, то йому пощастить викрити цілу групу. Ну й що? Помилився, і все! Павла тільки й цікавили подробиці смерті брата. Будь ласка! Кожен має якісь інтереси… Коли б він мешкав сам, як Горе, то Чунту проник би і в його кімнату. Та був майже певен, що там йому нічого й шукати. Павла цікавить лише Султана.
Добре, що хоч у Горе дещо знайшов. Тут уже нічого не скажеш, факт залишається фактом. Хоча б дали за це добрі гроші.
Чунту приспішив до старого боярського дому, де містилася Секретна служба. Аргір відчинив йому і привітався.
— Не дуже ти вчащаєш до нас, дядьку Чунту…
— Краще раз, та гаразд, — відповів шинкар. — Пан інспектор є?
— Джурка? Зажди, я гляну… Здається, у нього хтось сидить.
Аргір постукав у двері і зайшов до інспектора.
— Він уже сам? — запитав Чунту, коли Аргір вийшов з кабінету.
— Посидь трошки. Зараз звільниться…
Обидва як давні знайомі, знічев’я почали згадувати того чи іншого агента, скаржились на здоров’я, розповідали про свої турботи з часу останньої зустрічі. Стишивши голос, Аргір пожалівся на Клонару.
— А Рекс? — спитав Чунту.
— Навіть Рекс уже не догодить йому! — проказав Аргір, похитуючи рудуватою головою.
В цю мить почувся дзвінок. Аргір глянув на щит, де засвічувалась лампочка, показуючи, звідки дзвонять, і сказав Чунту:
— Ходімо. Викликає Джурка…
Чунту увійшов.
— Бажаю вам жити тисячу років, — мовив шинкар до інспектора.
— Що нового, Чунту?
— Крутимось і ми, як можемо, — відповів шинкар з гордістю, що аж ніяк не імпонувала його скромним словам.
Щоб не показатися надто цікавим, Джурка байдуже вимовив:
— Говори!
Чунту засунув руку в кишеню і, вийнявши коробку сірників, поклав на стіл.
— Що, знову? — не втримався Джурка.
— Будь ласка, загляньте в неї.
Інспектор мовчки відкрив коробку і побачив папірець, який навів корчмаря на слід Горе. Розгорнув його і прочитав три слова: