Таємниця Зоряної кімнати
Шрифт:
Ситарчук якось боком підійшов до вогню, простягнув до нього великі, як лопати, руки, запитав Юрка:
— Не було серед партизанів наших односельців? Хлопець заперечливо хитнув головою:
— Нікого не було! Тільки поліцай Петро Жук привів партизан на подвір'я. Він з ними заодно.
— Звідки ти знаєш? — насторожено запитав Ситарчук.
— Він ось при всіх, — пояснив Юрко, — про все доповідав колишньому лейтенанту міліції, тому, що його батьки колись жили в нашому селі. А поліцаїв пожалів, хай, каже, живуть. Одного Шлапака звелів розстріляти.
— І розстріляли? —
— Вивели на берег…
Ситарчук скривився, пригладив обвислі вуса, замовк. Більше він ні про що не розпитував, мовчки грівся біля вогнища.
Мати винесла з хати старий батьків одяг, шкарпетки, черевики, сорочки, подала Юркові:
— Хай одягаються.
Юрко ще виніс із повітки оберемок соломи, кинув його на пригасле вогнище.
У воротях з'явився переляканий кучер:
— Пане комендант, фаетон забрали!.. І коней прихопили! Усе пропало! Ледве самого не порішили!..
Він слізно почав розповідати, як бандити забрали фаетон, коней, вимагали, щоб він признався, де пан комендант.
Щупак з Скрипалем городами метнулися в село, роздобули дві підводи, під'їхали до подвір'я Берегових.
— Поліцію поколошматили, — розповідав староста, — управу — перевернули. Портрет фюрера кулями сполосували. А палац не взяли!
Німці поїхали. Поліцаї поклали на воза застреленого Шлапака, допили горілку — і теж розійшлися по хатах.
Леся весь час була біля Юрка, а коли німці й поліцаї забралися, запитала співчутливо:
— Дуже болить? Давай підемо до Оксани Василівни, хай вона подивиться, бо, може, око пошкоджено.
Мати підтримала Лесю. Удвох вийшли на вулицю. Леся довірливо взяла Юрка за руку, тихо сказала:
— До чого ж німці були смішні. Вийшли на подвір'я голі, перелякані, тремтять. Особливо здорово тремтів отой високий, ноги тонкі, довгі, як у цибатого півня, а голова маленька, зміїна.
Леся лагідно, аж ніжно розмовляла з Юрком, довірливо торкалась його руки. Юрко ніяк не міг збагнути, чого це Леся так прихильно та довірливо ставиться до нього. Він же порятував фашистів, разом з ними ловив рибу, прислужував Штарку та Майєру, а вона не осуджує його, навпаки, ставиться щиро до нього, по-дружньому, як у перші дні їхнього знайомства. І того партизана Кузю допомогла стягти з драбини, тримала його за руку, не давала йому вивернутися. Нічого Юрко не може зрозуміти… Несподівано Леся запитала:
— Юрку, а хто був отой бородатий партизан, що сидів бочці?
— Лейтенант Вершина, командир партизанської розвідки.
— А ти давно знаєш лейтенанта? — допитувалася Леся.
— Давно, ще змалку. Він до нас часто заходив, колись дав мені на коні верхи проїхатись…
Леся якийсь час ішла мовчки, потім сказала докірливо:
— Чому ж ти мені, Юрку, зразу про все не сказав? Юрко нерозуміюче глянув на дівчину:
— Про що не сказав?
— А про те, що ти підпільник!.. І вже давно виконуєш завдання партизан. Ти й фашистів заховав у льоху за його наказом…
Якби з ясного, безхмарного неба раптом ударив грім, то Юрко б так не здивувався, як почувши останні Лесині слова. Виходить, що
— Таке й вигадала! — оторопіло сказав він, зупинившись посеред вулиці.
— Нічого я не вигадала, — впевнено, як доросла, промовила Леся, — я бачила крізь прикриті двері, як ти розмовляв з лейтенантом, а він тобі довірливо підморгував.
Юрко нічого не міг заперечити дівчині, бо що він їй зараз не скаже, все буде неправдою. А правди теж не міг сказати.
— Ти, Юро, не бійся, — очі дівчини іскрилися радістю, — я нікому не промовлюся, нікому нічого не розповім. Навіть мамі нічого не скажу! Давай будемо вірними друзями, і я тобі допомагатиму! Скільки житимемо, стільки й дружитимемо! Згода?..
У Юрка від хвилювання й радості, перехопило подих, і він мовчки на знак згоди кивнув головою.
— Яка я, Юро, рада, — не вгавала Леся, — тепер я знаю, чому ти надумав стати фольксдойчем і вирішив заприятелювати з фашистами. Сьогодні я все зрозуміла. Як я зразу не збагнула, — бідкалася дівчина, — тільки даремно переживала. І мама боїться.
— Чого боїться? — не зрозумів Юрко.
— До вас приходять фашисти, — пояснила Леся, — а все це зв'язки з окупантами. Твоя мати теж, вважай, у німців служить, її завідуючою призначили. От моя мама й боїться, що буде, коли повернуться наші… А мій тато командир Червоної Армії, і мама член партії.
— До кого ж ви думаєте на квартиру перейти?
— Нікуди ми не будемо переходити, — поспіхом відповіла дівчина, — поки ви самі не скажете, щоб ми забиралися. Тепер уже будемо, Юрку, разом до кінця. І я тебе, Юро, ніколи не підведу. Ось побачиш!..
Оксана Василівна оглянула Юркову рану, наклала на неї металеві скіпки, забинтувала:
— Отак воно буває,— незадоволено сказала фельдшерка, — коли кожен починає займатися самоуправством! Ще прийдеш післязавтра на перев'язку, — і жартома додала — не журися, Юрку, до весілля заживе. Так, кажеш, урятував від партизан пана коменданта і пана Майєра, молодець! Правильно ти зробив, за вбитого німецького офіцера село підлягає знищенню. Навіщо ж нам такий жах?
Наступного дня в село приїхали жандарми й есесівці на зелених бронетранспортерах. За ними сунулися довжелезні фургони. Есесівці поселилися в палаці. Старості було наказано щодня виділяти для прибулих тисячу літрів молока, двісті кілограмів м'яса, сто яєць. У село пригнали череду корів і розмістили їх у громадському господарстві.
І Майєр особисто викликав поліцаїв на допит, примушував їх по кілька разів розповідати про наліт партизанів, допитувався, хто при цьому що говорив, як поводився. Хату поліцая Петра Жука, який виявився підпільником, спалили. А Петро Жук і вся його родина, навіть двоюрідні брати й сестри, пішли в ліс. Тепер на їхньому подворищі лежали чорні обгорілі головешки.
Через кілька днів після нападу партизан, Майєр викликав у палац Юрка. До їх двору під'їхав горбатий чорний «опель». У машині разом з молодим русявим водієм сидів начальник поліції Ситарчук. Він зайшов до хати, подав Юркові руку, сказав: