Таємниця Зоряної кімнати
Шрифт:
«Допоможіть, дідусю!»
«Та не все від мене залежить, — з жалем мовив старий, — колись я теж був хоробрим лицарем, пішов добувати живу воду і не зміг відгадати загадки Мавки лісової. Тепер і доживаю свій вік на березі озера з мертвою водою. Допоможу тобі, Іване, дістатися на той бік озера, а що буде далі — сам побачиш. — Змахнув дід рукою, повитою гадюками, і загойдався на хвилях срібний човен з двома веслами. — Сідай, — звелів дід. — Тільки не доторкнися до цієї води, — зразу каменем станеш».
Перевіз старий Івана, вказав на вузеньку стежину:
«Тримайся
Зійшов Іван на берег, подякував дідові за перевіз — і повела його ластівка якимось дивовижним лісом. На гілках дерев виспівують золоті птахи, дивляться на Івана, ніби благаючи взяти їх чи хоча би доторкнутися до їхнього барвистого пір'я. Поглянув Іван на зелені трави, а на них виграють всіма барвами веселки коштовності. Не зважає Іван ні на золотавих птахів, ні на коштовності, іде далі. І привела його ластівка на широку галявину. Здивувався Іван, вже осінь, а під трьома дубами-богатирями синім розливом квітнуть проліски.
Зупинився Іван. І став чекати, коли з'явиться лісова Мавка. Дивиться, коли й справді йде по галявині вродлива дівчина. Очі в неї, як вогненна бірюза, ніби листя на весняній березі, личко біле, брови чорні, стан гнучкий, як у молодої тополі. Одягнена Мавка в зелену сукню, що вся сяє дорогоцінностями. Володіла Мавка чарівною силою. На кого вона тільки гляне своїми зеленими очима, той зразу втрачав пам'ять, забував про все на світі.
Подивилася Мавка на Івана та й питає:
«Хто ти, чого прийшов у мій ліс?»
«Я Іван-богатир, а прийшов просити в тебе, Мавко, живої води».
Здивувалася Мавка:
— Виходить, ти, лицарю, великий чарівник, бо твої чари замагають мою силу. Не забув, що прийшов ти в мій ліс за живою водою».
«Ні, Мавко, ніякий я не чарівник, я дуже люблю свою наречену і хочу роздобути хоч трохи живої води, щоб її порятувати. Умирає моя Олеся, допоможи їй, Мавко! Вона ж рідний край від чужинців захищала, і твій ліс, твої проліски від нападників боронила, бо прийде ворог, все зведе і до твоєї галявини добереться».
Знову поглянула Мавка на Івана, запитала:
«Чи відомо тобі, славний лицарю, що можна води не дістати і життя позбутися? Загадаю тобі загадку, відгадаєш — наділю живою водою, не зумієш — будеш лежати в лісі трухлою колодою. Чи згоден ти на таку умову?»
«Згоден, Мавко!»
«Тоді скажи мені, лицарю, який найбільший скарб у житті людини? Тільки не поспішай, спершу подумай, а вже тоді відповідати будеш».
«Що ж тут довго думати, — відповів Іван, — найбільший скарб в житті людини саме життя, зігріте любов'ю! Життя і любов!»
Усміхнулася Мавка:
«Може, ти й правду сказав, тільки доведи мені правоту своїх слів. До мене приходило багато лицарів, просили, благали дати їм живої води. Я хотіла дати цей скарб у вірні руки і змушувала їх відгадати мою загадку. А відповідали
«У кожної людини, — проказав Іван, — може бути своя правда. Одному хочеться мати велике багатство, другий прагне до почестей, а мені потрібні — життя й любов».
«Може, й так, — погодилася Мавка, — тільки ти зумій переконати мене в правоті своїх слів».
«Без любові нема і не може бути справжнього життя, — відповів Іван. — Навіщо мені жити, якщо не буде моєї Олесі? Так само навіщо мені життя без рідного краю, без рідної землі? Хіба може той, хто не любить свій край, свою матір, свою родину — вважатися людиною? Адже тільки любов робить людину людиною. Дай мені, Мавко, живої води для моєї Олесі, для моєї коханої дівчини. Я люблю її понад усе!»
«Добре, — погодилася Мавка, — я дам тобі живої води, ти віддаси своє життя за життя коханої дівчини!..»
«Згоден, Мавко!»
Сплеснула Мавка в долоні, і підбігли до неї дві прекрасні русалки в розкішному зеленому вбранні, принесли їй два невеличких кухлики.
Узяла Мавка ті кухлики, простягла їх Івану:
«У золотому кухлику — жива вода. Вип'є її твоя Олеся — і відступить від неї тяжка хворість, знову розквітне її врода. А в чорному кухлику — мертва вода. Вип'єш її — і загинеш! Закам'яніє твоє серце, погасне твоє кохання, помертвіють твої почуття. Пий мертву воду! Ти ж говорив, що згоден віддати своє життя, лиш би врятувати Олесю. Страшно, лицарю, втрачати життя?»
«Страшно, Мавко, — признався Іван, — молодий я, хочеться мені жити! Але ще більше хочу, щоб жила моя Олеся!»
Підніс Іван до вуст чорний келих і випив з нього воду.
«Спасибі тобі, Мавко, за твою ласку, за твою допомогу! А тепер дозволь мені хутчій повернутися до Олесі, напоїти її живою водою, порятувати від невиліковної рани».
«Зачекай, лицарю, — привітно озвалася Мавка, — скажи мені, чи багато у вашому краї таких лицарів, як ти? Чи багато з них має таке вірне і щире серце?»
«Багато, Мавко, бо люблять наші люди свою землю, і серця їхні живуть цією любов'ю».
«Іди, лицарю, — сказала Мавка, — неси живу воду своїй коханій. Знай, що я й тебе напоїла живою водою. Це тобі нагорода за твою відвагу та вірність. Довго ти будеш молодим та дужим, довго житимеш на білому світі. І всі люди, які живуть у твоєму краї, всі, хто має вірне і щире серце, одержать від мене подарунок. Хай і вони мають живу воду. Дивися, — Мавка показала рукою на чисте джерело, — яка чиста вода нуртує на моїй галявині. Вона піднімається із земних глибин, несучи велику і цілющу силу. Звідси, з моєї галявини, бігтиме за тобою струмок, він притече до твого краю, до твого села. І там струмок розіллється, стане повноводою рікою, чистою і щедрою, як твоє велике, безмірне кохання. Іди, лицарю, віднині перед тобою простелиться рівна й безпечна дорога. Це теж тобі нагорода за вірність і любов до своєї Олесі, до свого краю!»