Таємниця Зоряної кімнати
Шрифт:
— Так, гер Майєр!
— Це чудово! Зберегти давні документи могли тільки справжні німці, які ніколи не забували про своє походження й завжди пам'ятали свою справжню батьківщину — Німеччину! Я ось приїду до вас, і ми проглянемо ваш сімейний архів. Я дуже люблю старовину, кохаюсь в історії. Мене, зокрема, дуже цікавить історія цього палацу. Колись пан Хоткевич розповідав мені дуже багато загадкових історій та подій, пов'язаних з цією кам'яною будівлею. Ти говорив, що й твоя мати захоплюється історією. Мені дуже хотілося б послухати її розповіді.
Майєр розкрив невеличку картонну
— Ти говорив, що твій прадід працював у палаці, що він будував фальшивомонетню? — несподівано запитав Майєр.
— Ні,— похитав головою Юрко, — чи будував він фальшивомонетню, не відомо. Але під Білою вежею у пана була фальшивомонетня, там стояли верстати, на яких друкували гроші. Мій прадід був механік, а що конкретно він робив, важко встановити, ніхто не знає, чи мав він якесь відношення до фальшивих грошей…
— Фальшиві гроші,— роблено засміявся Майєр, — мабуть, це звичайні вигадки. Не міг же пан Хоткевич та його предки займатися такою злочинною справою. Адже він дворянин. А друкувати фальшиві гроші — тяжкий злочин.
Майєр підвівся з-за столу, відчинив вікно, виглянув у парк і знову сів у просторе шкіряне крісло.
— Правда, — якимось вкрадливим голосом озвався Майєр, — ти недавно розповів мені, що у вас зберігаються фальшиві купюри, нібито виготовлені колись в підземеллі пана Хоткевича. Чи міг би я глянути на ті купюри?
— Звичайно, гер Майєр, — відповів Юрко, — хоч зараз. Вони лежать в альбомі, колекції давніх грошей.
Майєр знову підвівся з-за столу, підійшов до сейфа, відімкнув його, дістав шкіряний гаманець і добув з нього зеленкувату купюру. Німець поклав перед Юрком асигнацію, на якій було зображено портрет дорідної білявої королеви, розгладив її кістлявою рукою.
— Скажи, — довірливо запитав Майєр, — тобі не доводилося коли-небудь бачити подібні гроші у вашому селі?
Юрко глянув на купюру, ствердно кивнув головою:
— Так, гер Майєр! Я не раз бачив такі гроші.
— Де? — очі Майєра хижо зблиснули і відразу погасли.
— Оце ж такі ті гроші, про які я вам говорив.
— Це цікаво, навіть дуже цікаво! Я приїду до вас… — Майєр перегорнув листки настільного календаря, подумав і сказав — Я приїду наступної неділі о третій годині дня. Передай матері, щоб вона в цей час була дома. Я запеклий нумізмат, — підкреслив Майєр, — ти знаєш, що означає слово «нумізмат»?
Юрко заперечливо похитав головою.
— Нумізмат, — пояснив гестапівець, — це людина, яка колекціонує гроші. Асигнація, яка лежить перед тобою — надзвичайно рідкісна річ. І якщо у вас справді є подібні купюри, то я з радістю куплю їх для своєї колекції.
Майєр узяв купюру із зображенням королеви,
— Слухай, Юрген, — не кваплячись, знову заговорив гестапівець, і в його голосі виразно зазвучали сталеві нотки, — ти врятував мені життя, і я хочу дещо тобі сказати. Я чесна людина, завжди дотримую свого слова. Якщо ти, Юрген, будеш чесним і правдивим, то ти завжди можеш розраховувати на мою підтримку. Але запам'ятай, німець підніс вгору вказівний палець, — досить тобі проявити якесь віроломство, підступ, зраду, і ти будеш розстріляний. Ти завжди мусиш пам'ятати цю незаперечну істину! Я вірю тобі, але мушу й попередити про всі можливі наслідки твоєї неправильної поведінки.
Майєр обперся об віконну лутку, схрестив руки на грудях і говорив з Юрком, не зводячи з нього холодного, прискіпливого погляду.
— Ми захопили великі території,— чеканив слова гестапівець, — але вони населені нашими ворогами. Кожен неарієць — потенційний ворог «нового порядку». І ми мусимо нещадно знищувати своїх ворогів, карати їх за прояв найменшої непокори. За зраду — тільки смерть. Я повинен прямо й відверто сказати тобі про ці не вельми приємні речі.
Майєр підійшов до Юрка, подав йому руку.
— Я дуже радий, Юрген, що зустрів у цьому глухому закутку справжнього фольксдойча. Думаю, що незабаром мені буде потрібна твоя допомога. Я певен, ми безперечно зуміємо знайти з тобою спільну мову.
Розділ двадцять перший
ЖИВА ВОДА
Юрко після сніданку пішов трусити ятери. Леся теж підхопилася.
— Ще недавно, — замріяно сказала дівчина, — ми з батьком дивилися «Лісову пісню». Там була Мавка… Мені здається, що й у ваших краях живуть чарівні мавки!.. Юрку, а чого ваша річка називається Прип'ять?..
— Знаю, — відповів хлопець. — Потрушу ятери, а тоді розповім.
Коли вже риба була в кошику, вони повсідалися на сонці.
— Це мені бабуся розповідала казку про нашу Прип'ять, — ніби повертаючись у своє, здавалось, таке далеке дитинство, почав Юрко. — Давно колись жили на цій землі хоробрі люди. І ніякої річки в цих місцях не було, лежав голий, безкраїй степ. Жив у цих місцях славний лицар Іван-богатир. І не було за нього відважнішого в усьому краї. А в цьому ж селі жила вродлива дівчина Олеся. І покохав Іван дівчину всім серцем. Прийде, було, він до Олесі, стане біля неї — і очей не може відвести від дівчини. І Олеся покохала парубка. Очі в Олесі сині, як небо весняне, коси русі, стан стрункий і голос ніжний, лагідний. Наскільки була вродлива дівчина, настільки мала добре та вірне серце.
Збиралися навесні весілля зіграти. Наварили пива-меду, поставили на подвір'ї білі столи, приготували дружки білі вишиванки та барвисті стрічки. І напали в цей час на село чужинці. Підкралися на світанку, як спала земля й люди, обступили його з усіх-усюд, закидали отруйними й огненними стрілами. Підняв Іван-богатир своїх воїнів, вивів їх на бій проти чужинців. Довго рубалися воїни, довго захищали рідну землю і почали знемагати. Наших воїнів жменя, і на кожного з них гурт чужинців. Падають вони на землю порубані та посічені ворожими мечами.